Тривають дискусії, породжені новими задерикуватими аналізами української культурної сцени, що належать молодим деконструктивістам. Нещодавно на сайті «Українська правда. Культура» Ольга Балашова й Анастасія Алексєєва з іронічним завзяттям узялися за «дикі поля» українського мистецтва, розкриваючи його начебто таємниці й механізми функціонування. Провідну думку міркувань обох авторок можна добачити в кількох вступах, які я дозволю собі процитувати, починаючи від: «Но каким бы стихийным, хаотичным и запутанным не казался мир искусства со стороны, в нем есть своя иерархия и внутренняя логика, хорошо понятная людям, много лет с профессиональным интересом наблюдающим за мировым художественным процессом.» і закінчуючи таким: «Ниши, которые могли бы быть заняты полноценными культурными институциями, заняты теми, кто имитирует культурную деятельность,преследуя свои цели, ставя их выше интересов сообщества. Спекулировать на сомнительных произведениях искусства, зарабатывать репутационные дивиденды, не принося пользы культурной среде, а только паразитируя на ней, заниматься симуляцией культурного процесса – все это должно стать неприемлемым в Украине»*.
Читайте також: Lingo, або Капітальний апгрейд
З огляду на реакцію читачів можна дійти висновку, що опис стану візуальних мистецтв має багато спільного з іншими царинами арту. Отже, маємо клопіт, принаймні з погляду професіоналів, які багато років спостерігають світові художні процеси. Що ж, ми на хвилину повинні повернутися до важких уявлень, які, хоч і не з’ясовують усього, принаймні трохи розкривають таємницю. Таким словом-відмичкою може бути термін «симулякр» в інтерпретації французького філософа Жана Бодрійяра, коли «симулякр» (авторки вживають у своєму тексті слово «симуляція», що має інше значення) — це не імітація, не копія чи навіть пародія на дійсність, а витвір уяви (знак дійсності), який заступає саму дійсність. Іншими словами, дійсності як такої нема, зникає навіть сама різниця між дійсним та уявленим, бо існують лише гіпердійсні знаки, які видають за дійсність. Це твердження, вочевидь, можна було б вважати за облудне й дурнувате, якби не те, що ми вже давно потрапили до постмодерністської пастки, з якої не вміємо вибратися. Дійсність українського мистецтва, як її описали ці авторки-критики, якраз і є гіпердійсністю, відірваною від реальності, як відірване від нашого повсякдення й телевізійне reality show, бо і перший світ (світ мистецтва), і другий (світ виробників телепрограм) творить свою власну дійсність.
Якщо визнати, а критики мистецтва вочевидь допомагають нам у цьому, що «Паноптикум украинского современного искусства: гении, профаны и прочие торгаши vip-артом» становить сутність того, що ми спостерігаємо як сучасне мистецтво, ми дозволимо звести наші думки, почуття й переживання, пов’язані зі спілкуванням із мистецтвом, до тієї гіпердійсності, над якою не маємо влади. Якщо піддамося, то будемо приречені на здрібніння нашої особистості до ролі споживача, одного з багатьох.
Щоб додатково ускладнити ситуацію, процитую фрагмент доповіді історика мистецтва Олени Червоник, яка у своєму пості про мистецьку критику у Facebook пише так: «…У нас нема критики, бо Україна досі живе з традиціоналістським (патріархальним) світосприйняттям, релігійним або квазірелігійним — не важливо. В загальному розумінні: світосприйняттям не вповні секуляризованим, світосприйняттям, у якому люди досі вірять в істину, у правду, у правильність, у якусь цінність, що їм невідомо хто зверху дав, і використовують цю іманентну праведність як мірну лінійку до інших. Отже, те, що в нас пишуть як «критику», — це ніякий не аналіз, а оціночне судження. Дуже часто таке оціночне судження надзвичайно злостиве, бо ось є я, шикарний критик, що розкриває істину, а є ви — плебс, який не розуміє, в чому суть».
Читайте також: Культурна дипломатія, або Вміст цукру в цукрі
Дісталося (до речі, слушно) рідним «критикам» від нашої нью-йоркської колеги, але нас, звичайних їдців хліба, це вже не повинно надто обходити.
Ми не боїмося, якщо не розуміємо, у чому «суть», не боїмося, якщо й далі віритимемо в цінності, в іманентну істину, не боїмося й оцінювати так, як підказують наш смак, серце та розум. Навіть найбільш проникливий критик не здатний пізнати інтелектуальне й духовне багатство кожного з нас. Мистецтво — надто поважна річ, щоб безумовно віддавати його в руки критиків, і то навіть таких блискучих, як Ольга Балашова й Анастасія Алексєєва, ба навіть взірцево освічена Олена Червоник. А ми, що ж ми? Скажу одне: варто пам’ятати, що спілкування з мистецтвом — це як індпошив одягу, пошив кожному з нас окремо.