Ми вже звикли до того, що розгляд більшості резонансних справ триває роками й навіть після остаточного вироку судді найвищої інстанції залишається відкритим питання: то хто ж таки винен?! Звісно, є надія на реформу судів, прокуратури тощо. Але час, проведений за круглим столом із удосконалення законодавства й на тюремній «шконці», минає по-різному. Особливо якщо коридор між окопами й камерою виявився таким коротким, що й подихати мирним повітрям до пуття не встиг.
У блатних і корупціонерів є кругова порука, у фронтовиків — братерство. Різниця в тому, що перші спроможні визволяти своїх по-тихому, способом таємних, але вельми нехитрих переговорів; на війні своїх не кидають, проте якщо йдуть на допомогу, то так, що ворогам непереливки, — у мирній столиці так не можна. Пікети, концерти під СІЗО, на жаль, не дають бажаного результату. Юридичні перспективи ще туманніші. І, будьмо відверті, велике перебільшення — автоматично зараховувати всіх заарештованих фронтовиків до категорії політв’язнів.
Однак вихід існує. Годі шукати підказок у закордонних радників. Годі скликати беззмістовні правозахисні слухання. Говорити «є суд, він у всьому розбереться» — взагалі моветон, бо це улюблена приказка Януковича про Тимошенко й Путіна про Савченко. Та й кого цим нині заколисаєш? Якщо наш політичний істеблішмент так легко погоджується на амністію для бойовиків-сепаратистів, то чому на таку саму милість не можуть розраховувати українські бійці, які з різних причин опинилися в місцях позбавлення волі?
Радянський Союз після виводу своїх військ з Афганістану спромігся амністувати всіх тих «воїнів-інтернаціоналістів», які скоїли злочини під час проходження служби. «Керуючись принципами гуманізму», — сказано в постанові, підписаній Ґорбачовим. Порівнювати нашу визвольну війну з радянською агресією в Афганістані недоречно, і нинішня вітчизняна правова система, як не крути, досконаліша за «найгуманніші суди у світі», але очевидним є факт: та система спромоглася помилувати всіх, хто порушив закон під час війни. Війни несправедливої, далекої, про яку офіційні джерела взагалі воліли мовчати. У 1989‑му було зрозуміло, що після виведення «обмеженого контингенту» до судів СРСР не піде шукати справедливості жоден афганський селянин, якому завдало кривд радянське військо, що морально покалічені спочатку війною, а потім тюрмою воїни тим більше не наважаться оскаржувати вироки. Але тодішня оновлена першими у своїй історії демократичними виборами влада відчула моральний обов’язок й оголосила амністію.
Читайте також: Денис Казанський: Багато активних сепаратистів уже «амністовано» без жодного суду
Участь в АТО не індульгенція, треба карати злочинців, щоб підтримувати дисципліну на фронті й забезпечувати мир у тилу, — є і така позиція. Бездоганна, на перший погляд. Однак у нинішньому контексті небезпечна й ідеалістична. Якщо українська Феміда чи то підзирає, коли судить спроможних внести чималу заставу регіоналів, чи то «глючить» у справах Майдану й з усією суворістю карає вчорашніх фронтовиків, здебільшого добровольців, виникають сумніви щодо її справедливості. Тому, поки «перезавантажать» суди, ветеранів варто було б амністувати. Не обов’язково чекати урочистих дат. На карті, зрештою, спокій у тилу, що для країни, яка веде війну, є надзвичайно важливим. Якщо влада продемонструє не показовий, нав’язаний мінськими угодами гуманізм, а відкриту лояльність до українських бійців, то вона чутиме менше запитань у стилі «за що я воював?» від ветеранів; вона теж продемонструє вірність принципу, що на війні своїх не кидають. Зрештою, амністія — це межа. Її можна провести лише один раз. Тоді керівництво держави матиме право сказати: «Так, ми пробачили, перегорнули сторінку, ми не стверджуємо, що всі затримані й засуджені були безвинними, але зважили на їхні заслуги перед Батьківщиною і помилували, але цим наша лояльність обмежується — надалі каратимемо з усією суворістю». Якщо цю суворість делегувати оновленим, вартим довіри судам, то нехай так і буде. Але спочатку — амністія учасникам АТО.