В сенсі, ситуацію там, де насправді або проживає, або не втрачає ментальних зв’язків щонайменше половина мешканців України. Й ситуація достатньо загрозлива. Ні, там не побільшало «вати» чи тих, хто вже завтра готовий йти з рушницею на Київ. Просто люди там продовжують у повному культурно-інформаційному вакуумі. Те, якою ми уявляємо Україну з Києва, не має нічого спільного з Україною реальною. «Мы живем, под собою не чуя страны…» – цей рядок з віршу Йосипа Мандельштама якнайкраще показує становище, в якому існує інтелектуальний прошарок суспільства в Україні. Ми постійно забуваємо про те, що майже половина населення країни й досі мешкає в невеличких містечках та селах, й те, чим й як вони живуть, є для нас реально terra incognita.Ми тут, в столиці, та парі-трійці міст-мільйонників, постійно забуваємо про те, що життя аж ніяк не обмежується ними. Що, фактично, половина країни живе в місцях, де думають зовсім по-іншому. А якщо ще точніше, то часто не думають ніяк, а існують як перекотиполе, що вирвали з грунту, а приліпитися ні до чого ніяк не вдається.
Отже, від Ізюму до Слов’янська всього лише 40 км по прямій як стріла трасі. Рік тому місцева влада та силовики там само готувалися до підняття російського триколору, як і в найближчому до них донбаському містечку. За активного сприяння тих-таки 20-30 % «вати», найчастіше, віком від 35 років. Те саме було, а багато в чому й залишилося в тому-таки Чугуєві з його величезною кількістю радянських відставників чи індустріальному Куп’янську, де всі пролетарські околиці й досі плюються від вигляду українського прапору.
Читайте також: Поліцейський: «Люди із совковим типом мислення нас не сприймають»
Рік тому ситуацію врятувала поява тут батальйону Національної гвардії одразу після захоплення органів влади у Слов’янську та рішуча позиція купки місцевих проукраїнських волонтерів. Більша половина ж населення з подивом та типово провінційною байдужою інертністю просто спостерігала з боку за трагедією розгортання україно-російської війни. Й слід визнати, що за цей рік, слава богу, більше «вати» в їх головах не з’явилося. Як і розуміння того, що таке Україна. Не на рівні транспарантів, прапорів чи паспортів з тризубами, а в плані побутового, корінного, підсвідомого відчуття, яке й робить націю нацією.
Люди на Харківщині, а також й майже всіх південно-східних областях в більшості абсолютно не мають якоїсь культурної та регіональної ідентичності, окрім радянської. Яка, за великим рахунком, вже теж не діє. Відповідно, народ ніби підвішений в повітрі, за виключенням активістів як з українського, так і з російсько-сепаратистського боку, та вони вже давно при ділі. Широка маса населення готова з цікавістю сприймати щось нове, але цього нового просто нема, воно не приходить нізвідки. Так, люди тут з пересторогою після початку війни почали ставитися до російської пропаганди, але ж існують в пустці. Бачили б ви, з яким подивом вони дивилися на звичайні українські ляльки-мотанки чи слухали про історію рідних міст. Про які вони не знають нічого далі 1917 року.
Тут «смажений півень» в дупу як на Донбасі так і не клюнув. В сенсі, що війна сюди не прийшла, тому й не змусила всіх й кожного швидко й безальтернативно визначатися зі своїми культурно-політичними орієнтаціями. Й тому ось це інфернальне болото продовжує існувати. Й ні держава, яка не має ні ресурсів, ні мізків для цього, ні столичні інтелектуали, що звикли все й всіх міряти фейсбуком, навіть гадки не мають, що з цим робити. В умовах же, коли ці «районноцентрові» люди різко обіднішали – адже саме по їх кишенях найбільше вдарили різке зростання цін та вартості комунальних послуг – саме вони можуть й неодмінно стануть жертвами провокацій з будь-якого боку. Й політичного, й військового.
Читайте також: Мобілізація: місцями «косять» 73% призовників
Найсумніше, що автор цих рядків абсолютно не має рецептів швидкого й чіткого залучення цієї половини населення країни до загального контексту. Однак відчуття того, що українці у великих містах – це одне, а в районних центрах – зовсім інше, не покидає. При чому, ці «районноцентрові» – вони як діти, з широко відкритими очима, які готові повірити у щось гарне й велике набагато більше за цинічних містян. Однак цими людьми треба реально зацікавитися. Децентралізація має відбутися далеко не тільки в економічному чи політичному сенсі, але й передовсім культурному.
Звичайно, це нормально, коли саме великі урбанізовані міста йдуть в авангарді процесів суспільного розвитку. Але в наших умовах ми не можемо собі дозволити пускати ці процеси на самоплив. Бо куди потече ця людська маса, що й надалі буде залишатися поза увагою та розуміння креативної меншості, абсолютно незрозуміло. Зрозуміло тільки одне – навряд чи це буде в плюс.