І знову українці – тепер уже Євромайдан – звертаються до Страсбурга з проханням про позачерговий розгляд справи «Тимошенко проти України». Хоча навіть прискорена процедура у Європейському суді з питань захисту прав людини може тривати від пів- до одного року. Бо, як переконує офіційний Київ, життю колишнього прем’єр-міністра абсолютно нічого не загрожує. Але чи є щось, здатне підштовхнути цей розгляд?
До поразки в правах Юлії Тимошенко – згідно вироку, 7 років з позбавленням права обіймати державні посади протягом 3 років – насправді, можна повернутися у порівняно нескладний спосіб, до того ж із значним світовим резонансом. Не очікуючи на малоймовірний спеціальний закон Верховної Ради про амністію колишнього прем'єра і не надсилаючи багаточисленні неефективні заклики до Банкової, справу міг би взяти під невблаганний контроль СКУ. Для початку надавши ув’язненій представницькі функції усієї багатомільйонної громади наших співвітчизників за кордоном.
Світовий конгрес українців (СКУ) являє собою сьогодні «парасольку» для неурядових українських організацій за кордоном і захищає інтереси понад 20 мільйонів представників діаспори. Його вищість визнають не тільки громадсько-політичні, а також й культурологічні, церковні, кооперативні, наукові, жіночі, молодіжні, спортивні та інші українські організації діаспори на всіх континетах. Конгрес користується спеціальним консультативним статусом ООН і визнаним міжнародним впливом, порівнянним до схожого багатомільйонного Всесвітнього єврейського конгресу.
Нещодавнє привітання Юлії Тимошенко з Качанівської колонії на адресу передового загону СКУ – Конгресу українців Канади – у цьому сенсі дуже показове. Лист до емігрантів містить, щиро кажучи, чимало невмотивованих лестощів і надмірного пафосу. Однак не можна не рахуватися, принаймні, з однією фразою зі звернення: «я прийму будь-яку пропозицію з боку місії президентів Кокса-Квасневського, якою б важкою вона для мене не була, заради підписання Угоди про Асоціацію України з ЄС…» Ці слова здадуться комусь PR-кроком – можливо, й так. Але перед тим, як звинувачувати Тимошенко у позірному привертанні надмірної уваги до власної персони, краще спочатку уявити себе на нарах у колонії. Людина вже два роки за ґратами.
Юлія Тимошенко ще може повернутися до активної суспільної діяльності під час парламентських виборів 2017 року чи, скоріше, дострокових. Її вік –
оптимальний для політика. Але відновлення критично підірваного здоров’я після ув’язнення, за висновками німецьких лікарів, забере не один рік. І невідомо, чи дозволить інтенсивна реабілітація в Європі залишатися їй серед державотворців в разі перемоги на виборах. За цих обставин громадська робота на світовому рівні була б найоптимальнішою для колишнього прем’єра з її визнаним авторитетом, досвідом та амбіціями. До того, будьмо відвертими, такого потужного потягу завжди бракувало рідній українській діаспорі… Наразі усе це лише у випадку, якщо лідер була абсолютно щирою у словах, «майбутнє України незмірно важливіше за будь-які амбіції і політичну метушню». Це був би найоптимальніший вибір особисто не тільки для Тимошенко, а й для її Батьківщини.
СКУ не треба було б вигадувати нічого нового у власному статуті у випадку ухвалення відповідного рішення. Тимошенко не претендує ані на посаду президента Конгресу, ані жодного з його численних директорів. Ув’язнена могла б обійняти цілком скромну, але почесну і високу посаду, створену спеціально для неї. Цей мандат знову й одразу безсумнівно відкрив би для неї всі двері в світі – від кабінетів президентів та прем’єрів до участі в переговорах з міжнародними організаціями, не тільки ООН чи МВФ. Керівництву ЄЕП, як пророчо казав Путін, тепер вже «мало не покажется». При бажанні вона як високий офіційний гість могла прибути на Банкову і потиснути руку… Уиім, навряд це чи принесе комусь задоволення.
Єдине, що потрібно СКУ для такого радикального тимчасового рішення, то це опитати членів Ради директорів і Екзекутивного комітету СКУ – на час до чергового з’їзду. Останні місяці громадські активісти за кордоном з давно призабутим ентузіазмом розгорнули шалений тиск на місцевих політиків в країнах перебування. Тому й нове завдання не склало б для діаспори значних труднощів – ніщо так не зближує народ.
Уявімо собі на мить, як одного з повноважних керівників української діаспори в світі надалі продовжуватимуть утримувати під вартою, як колись Нельсона Манделу. Навіть найавторитетнішому суду з питань захисту прав людини буде важко не взяти цей факт до уваги. Хочеш чи ні, але економічні аспекти кримінальної справи відійдуть на другий план, а розмова йтиме про суто політичне ув’язнення.