Це не дивує не тільки тих українців, які мають власну кебету і не співають осанну «покращенню» імені Віктора Федоровича й Миколи Яновича, а й багатьох росіян. Власне, нічого дивного тут немає. Бо ж яким би чином інакше В.В. Путін рятував свій рейтинг від падіння, якщо мас-медіа не виставляли б його як рятівника Росії від тих змов, що постійно чиняться проти неї, і від безчинств, які кояться з ініціативи підступного Заходу в сусідніх країнах? Ображатися за відверту брехню та хамство на російське телебачення не випадає: така вже його суспільна функція за часів «суверенної демократії», воно сьогодні виступає своєрідним продовжувачем справи газети «Правда» за більшовиків і «Völkischer Beobachter» за нацистів.
А от коли хтось із російських ліберальних інтелектуалів починає розповідати про Україну нісенітниці, то ображаєшся і сумуєш, хоча давно відомо, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. А ще гірше, коли хтось із московських симпатиків України (є там і такі) раптом починає базувати свої висновки про наші події на відвертому незнанні фактів, ба, на небажанні вивчати українські реалії…
Знана московська публіцистка Юлія Латиніна у своїй радіопрограмі «Код доступу» на станції «Эхо Москвы» регулярно звертається до української тематики. Але краще б вона цього не робила, бо засновані на незнанні фактів теоретичні конструкції заводять її на такі манівці, де об’єктивно вона стає союзницею найодіозніших персонажів з Білокам’яної, як-от Нікіта Михалков, Дмітрій Кисельов чи Міхаіл Леонтьєв.
Розмірковуючи про нинішню хвилю протестів в Україні, Латиніна говорить: «Янукович є законно обраним президентом України. Те, що він законно обраний, погано говорить про українського виборця». І далі: «Більшість України проголосувала за Януковича». Насправді Янукович – перший глава Української держави, за якого проголосувала МЕНШІСТЬ учасників виборів – приблизно 49% – тільки трохи більше за третину всіх українських виборців – десь так 35%. І тільки в силу специфіки виборчого законодавства, а не волі більшості українців, він зміг стати президентом України.
Далі Латиніна стверджує: Віктор Янукович є законним лідером Української держави. Щодо цього існують серйозні сумніви. Так, якими б не були закони, але Янукович був обраним і вступив на посаду відповідно до них. Проте в березні 2010 року він формує уряд Миколи Азарова на ґрунті парламентської більшості, створеної неконституційним способом (фракції, які стали основою цієї більшості, не мали чисельної переваги у Верховній Раді, що вимагали і чинна тоді Конституція, і ніким не скасоване рішення Конституційного суду ще 2007 року). Ну, а 1 жовтня 2010 року Янукович одержав (за рішенням уже повністю приборканого Конституційного суду) повноваження, які не мав при обранні, фактично здійснивши таким чином конституційний переворот. Ну, а про постійні особисті порушення Основного Закону його гарантом чи про сприяння таким порушенням з боку провладної більшості Верховної Ради і говорити не доводиться. Тож Юлія Латиніна у подібних твердженнях ані за стилістикою, ані за обґрунтованістю нічим не відрізняється від деяких заповзятих вітчизняних пропагандисток президентської непогрішимості…
І ще важлива деталь стосовно легітимності чинної в Україні влади. Навіть на Донеччині на останніх парламентських виборах Партію регіонів підтримало (якщо навіть вірити офіційним даним) тільки 40% громадян, які мають право голосу, а по всій Україні – десь так близько 18%. Чи може політична сила, яка спирається на таку мізерію, привласнювати собі право виступати від імені і за дорученням всього народу? І чи може справді серйозний аналітик не зважати на такі важливі факти, роблячи висновки про українців як про «абсолютно безвідповідальних виборців»? Ні, проблема тут в іншому – у такій виборчій системі, яка спотворює волевиявлення людей, в атмосфері підкупу й залякування, що дозволяє заганяти в парламентську більшість тих депутатів, які балотувалися від інших партій чи виступали як незалежні. Що ж стосується більшості виборців, то їм можна закинути тільки те, що вони чи то не хочуть, чи то не вміють, чи то просто бояться відстояти на вулицях і майданах країни свій вибір – тобто прямо протилежне тому, що стверджує Латиніна (для неї масові маніфестації – це те, на що влада може не зважати).
Ну, а далі – просто-таки брутальні твердження. Втім, судіть самі. «Україна – це 46 мільйонів людей. Якщо ви приймаєте рішення хоча б про часткову її євроінтеграцію, то рано чи пізно (і швидше рано, ніж пізно) вам доведеться скасовувати ще й візи. Тільки що Європа нанюхалася з чудовими такими хлопцями, які називаються «румунські цигани». Значить, ви уявляєте собі, що трапиться з Європою, коли подібно арабам, сомалійцям й іншим, ще 46 мільйонів українців, людей, які їдуть на заробітки до Росії, переїдуть до Європи і попросять там допомогу, все інше, пенсію 500 євро мінімальну європейську і так далі, і так далі?». По-перше, далеко не всі українці ідуть на заробітки до Росії (багато хто голодуватиме, але не поїде). По-друге, українці (крім хіба що «ядерного електорату» комуністів та «регіоналів») – це сякі-такі, але європейці, відтак порівнювати їх з сомалійцями якось не випадає. По-третє, ті мільйони українців, які вже зараз працюють – тимчасово чи постійно у Західній Європі, – у своїй масі непогано себе зарекомендували. По-четверте, євроінтеграція – це не лише візи, це ще й зміни в самій Україні, де вистачає і вистачатиме потенційних можливостей гідно жити і нормально заробляти, якщо тільки запровадити ті економічні правила, що їх так обстоює Юлія Латиніна в інших своїх виступах. І так далі, і так далі…
Інакше кажучи, перефразовуючи класичний вислів, доводиться констатувати: там, де починається Україна, там закінчується сфера компетенції значного числа (якщо не більшості) російських ліберальних інтелектуалів. Їм здається, що їхній статус жителів Білокам’яної чи Північної Пальміри автоматично дає змогу розбиратися – без вивчення фактажу – в українських проблемах. Ще б пак, якась там провінція великої імперії, що там з нею возитися…