Ще кількох списочників опозиціонери недорахувалися через «спалені» такими великими патріотами, як Віктор Ющенко («Наша Україна») та Олег Ляшко (Радикальна партія), голоси, віддані фанатами цих політичних діячів за їхні очевидно непрохідні партії. Здавалося б, усі крапки над «і» розставлені: той патріот і демократ, який пре на вибори чи по мажоритарному округу проти узгодженого опозиційного кандидата, чи за списком «диванної» партії (тобто такої, члени якої вміщаються на одному-двох диванах), є або зарозумілим гусаком, або безнадійним дурнем, або платним провокатором. Але…
Але не варто забувати: в Україні до цих трьох загальних для пострадянського терену варіантів традиційно додається ще й четвертий. Найбільшими лихами Росії, як відомо, були і лишаються дурні та дороги. В Україні ж ці лиха дещо інші: хуторянщина та отаманщина, які найповнішим способом втілилися у феномені махновщини. Тобто повне превалювання тактики над стратегією, оцінка ситуації з позиції власного «хутора» і готовність воювати геть з усіма, по черзі чи одночасно, не зважаючи ані на національні інтереси, ані на елементарний здоровий глузд, ані на власну спроможність перемогти. Головне – повоювати, одержати від того кайф, проголосити на весь світ (чи бодай на один виборчих округ), що тільки в разі втілення твоєї утопії настане всезагальне щастя, а там хоч трава не рости.
Торік вибори на проблемному 223-му столичному окрузі де-факто виграв підтриманий «Батьківщиною» висуванець «Свободи» Юрій Левченко, один із найконструктивніших і найосвіченіших діячів цієї партії. Зараз на повторних виборах його підтримали вже всі три провідні опозиційні партії. Але Україна не була б Україною, якби в цьому самому окрузі негайно не з’явилися й інші «полум’яні опозиціонери». Олег Ляшко, ясна річ, висунув власних кандидатів у всіх п’яти округах, де відбуватимуться перевибори, а в 223-му ввів у дію «стратегічний резерв» – свою заступницю, таку собі Вікторію Шилову. Прогнозовано кинулася у вир подій і адвокат Тетяна Монтян, апологетка противсіхства і війни з таких званим потребл***ством. Нарешті, на окрузі висунувся (що стало для багатьох несподіванкою) й екс-нардеп Юрій Гримчак, колишній апріорі непрохідний № 91 у списку «Батьківщини». Причому висунувся не як одинак, а від так званої «Української платформи «Собор».
Якщо з Ляшком і Монтян усе загалом зрозуміло й махновські елементи в їхніх характерах вдало поєднуються зі знанням, із якого боку в бутерброда масло, то з Гримчаком і «Собором» справа складніша. Адже «Собор», який у своєму нинішньому вигляді є організацією з практично нульовим впливом, претендує на роль спадкоємця зареєстрованої за № 1 політичної сили нової України – Української республіканської партії, УРП. Тож відвертий виклик, який він кинув об’єднаним силам вітчизняної опозиції, мовляв, усі ви дурні, а тільки ми такі розумні, білі та пухнасті, водночас є і викликом пам’яті про історію націонал-демократичного руху. Адже якщо внаслідок дій Гримчака й «Собору» у 223-му окрузі переможе лояльний до влади кандидат, то відтоді в суспільній свідомості бренди УРП та «Собор» викликатимуть таку саму зневагу, як і бренд «Наша Україна» (що зафіксовано соціологами). А тим часом не всі минулі дії цих політичних сил заслуговують на негатив…
Утім, що візьмеш із нинішньої команди «ряджених», якою є «Українська платформа «Собор»? Згадаймо лишень, як торік під час виборчої кампанії їхній провід та активісти зібралися в Холодному Яру (ясна річ, як один у вишиванках) й освятили зброю – холодну та вогнепальну, а письменники-партійці святили книжки. Але освячену зброю не можна вішати на стінку як прикрасу – вона повинна використовуватися в бою. Знаючи цей український звичай, учасники акції влаштували відверту буфонаду, таку собі постмодерну гру в готових на самопожертву щирих патріотів… Буфонада триває й далі? Хочеться похизуватися на білих конях і з затупленими шаблями в руках та довести політичному табору, що і ми круті, хоч тільки на словах?
Що стосується Юрія Гримчака особисто, то зрозуміти його образу на лідерів «Батьківщини» можна. І нехіть до «Свободи» також. Ба навіть бажання все перекинути догори дриґом в опозиційному таборі теж по-своєму зрозуміле – це, мовляв, ледь не остання можливість публічно сказати правду про владу й про опозицію, далі може бути куди гірша ситуація, тож хай живе бунт проти всіх, бодай і безнадійний! На тачанку – і вперед! А от що не лізе в жодні ворота, то це намагання зманіпулювати фактами та нав’язати ні на чому не ґрунтовану думку. Скажімо, в інтерв’ю газеті «День» Гримчак у відповідь на постійні нагадування кореспондентки, що Юрій Левченко є узгодженим кандидатом від трьох опозиційних сил, заперечує: ні, «сьогодні Левченко – це чисто «Свобода». Крім того, він безапеляційно заявляє, що особистий рейтинг Тягнибока – то і є рейтинг «Свободи» (насправді все не так просто, і це доводить соціологія), що «київські інтелектуали більше не голосуватимуть за «Свободу» (я особисто знаю кількох знаних інтелектуалів, які, попри все, за неї голосуватимуть, бо в ній немає тушок) і що інвективи свободівців на адресу Андруховича, Мариновича й Грицака несправедливі (у мене особисто останнім часом відверта запопадливість цих інтелектуалів перед польськими шовіністами викликає не меншу відразу, ніж закоханість деяких речників «Свободи» у слово «жид»)…
Одне слово, Юрій Гримчак поводиться щонайменше дивно і небезпечно як для опозиційного табору, так і для суспільства загалом. Своїми діями й заявами, як на мене, він дискредитує саму ідею про можливість досягнення єдності опозиційних сил у боротьбі з режимом. Навряд чи політика з такою біографією реально купити за гроші; а от зіграти на амбіціях та утопічних прожектах можна. Зуміли ж більшовики свого часу залучити Нестора Махна до себе (мовляв, хто такий Петлюра, а ти справжній народний вождь!), завдавши тим тяжкого удару незалежницьким силам, хоча будь-якій раціонально мислячій людині було зрозуміло, що після Петлюри червоні візьмуться за Махна. Так і Гримчак: об’єктивно він у 223-му окрузі підіграє партії влади, воюючи проти узгодженого кандидата опозиції, а водночас і себе перетворює на нікому не потрібний політичний труп a la Ющенко…
Чим закінчаться перевибори не тільки у 223-му, а й в інших округах, сьогодні сказати важко. Якщо зважати на логіку, то в усіх опозиційні кандидати мали б наочно підтвердити свою перевагу. Але ж в Україні крім політичної логіки діє ще й логіка отаманщини та хуторянщини, якою керуються не лише деякі політики, а й частина широкого загалу…