Як на мене, ці вибори передусім із новою силою загострили проблему, яку не дуже полюбляють артикулювати і політики, й експерти (з різних причин, ясна річ, коли йдеться про різне ідеологічне спрямування цих політиків, – але обговорювати вголос реальну проблему не хоче ніхто…). А саме: чи доросли пострадянські терени до загального виборчого права?
На перший погляд, сформульоване так запитання здається дивним, якщо не диким. Як це так – «не доросли»? Що, йдеться про неповноцінні народи? Чи ті, хто потрапив на орбіту «русского міра», довічно приречені кружляти якимись дивовижними політичними траєкторіями? І яка демократія можлива без загального виборчого права?
Але, якщо заспокоїтися і замислитися, то проблема доростання до загального виборчого права виявиться цілком реальною і дуже непростою.
Адже демократія зовсім не тотожна існуванню загального виборчого права.
Можна нагадати, що в Німеччині влітку 1932 року 56% виборців на вільних виборах проголосували за три партії з тоталітарною ідеологією: НСДАП Гітлера та її союзницю ННП – і КПН Тельмана. Ну, а після формування Гітлером уряду у березні 1933 року загальна частка симпатиків тоталітаризму перевищила 60%, інакше кажучи, загальне виборче право вбило демократію.
Можна нагадати й інше: наприкінці 1936 року Сталін милостиво дарував жителям СРСР загальне виборче право, записавши його до Конституції. І що з того? Завадило це право розпочати наступного року Великий Терор та відправляти до ҐУЛАҐу й розстрілювати цілими пачками недоторканних депутатів щойно сформованої Верховної Ради СРСР?
А можна згадати й інші історичні сюжети. Адже західна демократія далеко не завжди була такою майже неозорою, як сьогодні; існувала ціла система цензів, яка в історичній перспективі і дала можливість реалізації повноцінної демократії. Так, в ультраліберальних Нідерландах 1800 року електорат включав усього 12% дорослого населення, на 1890 рік цей показник зріс до 27%, 1900 року – до 63%. Загальне виборче право для чоловіків тут було впроваджене лише 1917 року, для жінок – 1919 року. У Британії виборці 1830 року становили лише 4% дорослого населення, у Франції – менш, ніж 2%. Лише у першій чверті ХХ століття загальне виборче право стало надбанням більшості країн Заходу. Жінки вперше одержали виборчі права 1893 року у Новій Зеландії, а у Європі – 1906 року у Фінляндії. А в «бастіоні демократії» США тривалий час виборче право майже по всій країні належало тільки платникам податків; громадяни з середніми та низькими статками мали вибір: або платити податки і бути повноправними учасниками політичного життя, або ж мати дещо вищий рівень життя, але за рахунок відмови від участі в розв’язанні державних проблем; цей ценз був скасований тільки 1964 року. Я вже не кажу про те, що виборчі права американські жінки одержали лише 1920 року, після тривалої боротьби руху суфражисток за них…
Та що історія – відсутність загального виборчого права є фактом у двох успішних європейських державах, членах НАТО та ЄС. І, до речі, це якраз пострадянські держави – Естонія і Латвія.
Справа в тому, що ці дві держави після окупації їх СРСР у 1940 році й особливо після Другої світової війни стали об’єктами посиленої російської колонізації. Наслідком цього стала поява критичної маси жителів з властиво радянсько-російським менталітетом і небажанням підтримувати реформи у напрямі побудови демократичних європейських держав. Тому, відновивши після розпаду СРСР свою незалежність, Естонія та Латвія ухвалили закони про громадянство, згідно з якими повноту громадянських прав (у тому числі й право обирати та бути обраними) одержали далеко не всі їхні мешканці. Так, у 1992 році громадянства Естонії (відповідно й права голосу, якщо йшлося про дорослих) не мали 32% її жителів, у 1999 році – 26 %, у 2000 році – 20%. На 1 вересня 2012 року за даними Регістра народонаселення МВС Естонії число резидентів з невизначеним громадянством становило 6,8% населення, 8,7% населення були громадянами інших держав, переважно Росії. Загалом в Естонії з 1992 по 2008 роки громадянство цієї держави в ході натуралізації набули 147,2 тисяч осіб, російське громадянство – 147,7 тисяч.
«Апартеїд! Етнічний принцип! Дикунство!» – кричали про естонський закон не лише у Росії, а й подекуди на Заході. Але варто звернути увагу на те, хто саме натуралізувався як громадяни незалежної Естонії з 1992 по 2012 роки:
- етнічні естонці – 25.293 осіб;
- іноземці, які підтримали незалежність Естонії – 24.102 особи;
- на загальних підставах – 67.279 осіб;
- діти, які не досягли 15-річного віку – 36.071 особа;
- за особливі заслуги – 741 особа;
- недієздатні люди та інваліди – 863 особи.
Так от: 1992 року, на початку радикальних реформ, в Естонії й Латвії близько третини дорослого населення не мало виборчих прав, 2000 року – понад п’яту частину. Можна сміливо стверджувати: якби не цей захід, то успішних реформ у цих двох державах не відбулося б і вони не вступили б до ЄС.
І сьогодні, як бачимо, далеко не всі дорослі жителі Естонії та Латвії мають право голосу. Так, на початок 2013 року, за даними Регістру жителів, у Латвії мешкало 297.883 негромадян або 13,5% від усіх жителів, серед них латишів 877 осіб. І то – процедура поступового надання громадянських прав мала наслідком виникнення популістських проросійських політичних партій, які тягнуть ці дві держави до Євразії. Хоча при цьому не надто стараються – адже жити в Євросоюзі, попри всі проблеми, значно затишніше, ніж у Росії…
Але для того, щоб усталився такий стан суспільних настроїв, щоб більш-менш сформувалася громадянська цілісність, знадобилися копітка робота влади, патріотичних активістів та ЗМІ – і майже чверть століття.
А от у Туркменістані чи Киргизстані проголошене загальне виборче право й громадяни цих держав регулярно беруть участь у виборах – і що, від того там побільшало демократії? Чи, може, бодай на обрії з’явилися реформаторські (нехай навіть автократичні) політичні сили та лідери?
Що ж стосується Грузії… Бідзіна Іванішвілі напередодні президентських виборів заявив: якщо висунутий ним кандидат одержить менше, ніж 60% голосів, «мій ентузіазм буде пропорційно скорочуватися». Грузини його добре зрозуміли: під «скороченням ентузіазму» малася на увазі діяльність в якості неформального патрона щойно створеного Фонду співінвестування з бюджетом $6 млрд, тоді як витрати держбюджету Грузії на поточний рік становлять трохи більше, ніж $4,5 млрд. А на додачу уряд роздав дрібним селянським господарствам ваучери на безплатне придбання сільгосптехніки та добрив, субсидував банки на виділення кредитів для переробних підприємств і закупку у населення за безпрецедентно високими цінами врожаю винограду; оголошено, що те саме зроблять і з врожаєм мандаринів. Чи дивно, що селяни у своїй масі (а вони становлять 45% працездатного населення країни) проголосували за висуванця Іванішвілі, новітнього «батька нації»? Так само зробило й значне число городян, адже для них запроваджене безплатне медичне страхування і безплатні дитсадки, трохи знижена плата за комунальні послуги і скасована плата за шкільні підручники… Щоправда, експерти прогнозують наступного року істотний дефіцит держбюджету (чого не було вже десятиліття), але хто зважає на якихось там експертів…
Читайте також: Останні дні президента Саакашвілі. Хто на зміну?
…Напередодні президентських виборів 2010 року в Україні знана московська публіцистка Юлія Латиніна з гіркотою зауважила: у бідній країні з загальним виборчим правом політик з реформаторським потенціалом приречений бути популістом, інакше його відкинуть на маргінес. Але ж за нинішніх обставин скасувати загальне виборче право ані в Україні, ані в інших пострадянських державах практично неможливо, які б вигоди це в плані прискорених реформ не давало. А в силу історичних обставин авторитарні правителі у цих країнах рекрутуються або з колишньої партноменклатури, або з напівбізнесово-напівкримінальних кіл. Отож фактом є справжня соціально-політична квадратура кола: яким чином можна провести дерадянизацію і реформи в країнах, де в силу існування загального виборчого права охлос (тобто особи з догромадянською та анти громадянською свідомістю) виступає вирішальною силою під час голосування, заганяючи по-громадянському зрілий демос у глухий кут і витискаючи сотні тисяч, а то й мільйони його представників у тимчасову, а той й постійну трудову еміграцію до Європи й Америки.