А тут ще – дійсно гарне дитяче кіно. Зроблене людьми, які ще пам’ятають, як кіно знімалося насправді, а не на моніторі. І що без цікавої історії в основі усі комп’ютерні витребеньки нічого не варті. Хоча витребеньок у фільмі теж трохи є – стилізована під газетні малюнки початку минулого століття мультиплікація, але вона дуже вдало вписується у стилістику цієї історії, що теж відбувалася не вчора, а у 20-ті роки XX століття.
Режисер «Івана Сили» Віктор Андрієнко, очевидно, згадав молодість, як він грав піратів у мультику «Острів скарбів». Зніматися у мультику – це теж якось дивно, і дуже по українськи, але саме так він колись зіграв одну з перших своїх акторських ролей, а зараз розрахувався зі своїми боргами мультиплікації вже як режисер. Втім, кіноряд, на відміну від Давида Черкаського, у Віктора Андрієнка все ж превалює.
Понад те, усі трюки – справжні. Вражаючі, складні, силові – але справжні. Бо починав Андрієнко саме як каскадер на студії Довженка ще в 1976 році. Мультики й театр естради – то вже розвиток кар’єри, коли набридло грати інших акторів і захотілося грати персонажів. Взагалі про про його майже сорокалітнє сходження до вершин професії, мабуть, слід зняти окреме кіно. Але воно багато що пояснювало б у підборі акторів (на мою думку – дуже вдалому), та інших втягнутих в процес людей.
Бо не виникає жодних сумнівів щодо того, що фільм знято компанією, якій в кайф працювати разом. Це до речі те, що примусило мене назвати це кіно сімейним. Діти просто дивляться захопливу циркову історію. Для батьків же існує можливість не тільки впізнавати усіх вже трохи підзабутих зірок, задіяних в фільмі, але ще й вгадувати, де Андрієнко з ними познайомився. Версії в нас були одностайними лише щодо делегатів від «Масок» і «Довгоносиків». Ну ось де він зі стронгменом Василем Вірастюком здибався? Чи з «Танком на майдані Конго», які написали та заспівали для фільма пісню, – теж вже забутий ностальгійний звичай для кіно. Хоча, якщо ми вже граємо у запропоновану гру, одразу запитаємо: «А чому не Бистряков?»
В правильного астронома зірки завжди вдало сходяться. В правильного режисера – теж. Віктору Андрієнку вдалося зібрати на майданчику просто зірковий склад. Правда, скажімо так, зірок трохи пригаслих. І дітям, що і вимагалося, їхні імена й обличчя, швидше за все нічого не скажуть. Просто гарні актори старої школи (жоден не потрапив в кіно через КВН) професійно грають гарну історію і все. Такий постмодерн виходить. Про забутого українського рекордсмена й циркового силача, закарпатця Івана Фірцака, визнаного у 1928 році найсильнішою людиною планети, розповідають забуті циркачі епохи телебачення. І розумієш – незаслужено. Те, як клоун Комаров зіграв простеньку репліку «про гастролі», достойне Енгібарова.
Виконавець головної ролі, дончанин Дмитро Халаджі, теж справжній, без комп’ютерної накачки біцепсів – його також визнавали найсильнішою людиною планети у паверліфтингу, як і Фріцака.
Дмитро зізнався, що Іван Сила, деякі трюки якого жоден сучасник повторити досі не може, – кумир його юності, і він навіть помріяти не міг, що колись гратиме його в кіно. Тож усі силові трюки в картині – теж справжні. Мені вже довелося чути думку про те, що сучасний велет занадто стриманий і безпристрасний в епізодах, де піднімати вагу не треба, але ні. Просто така роль. Теж парадокс – в головного героя чи не найменше тексту. Тож це просто працює на головну, як для мене, ідею фільму, що мовчазна гідність швидше, ніж тисячі слів, викликають повагу й любов. І несподівано – навіть недоброзичливців і ворогів можуть перетворити на друзів. Це не чорно-біла картина світу, що дітям теж варто знати. І взагалі – без пафосу почути про прості речі, про які якось все нема нагоди з ними поговорити. «Ти більше ніколи не будеш красти». «Правда завжди переможе». Ніхто не має права збивати автомобілем людей на дорозі, який він не є мажор. Вже виросло покоління дітей, яким так ніхто і не сказав цього.
Переказувати саму історію – непристойно для оглядача. Скажу лише, що сценарій написано за мотивами книжки знавця Закарпаття Олександра Гавроша. Який, як ніхто, любить збирати за келихом місцевого вина спогади старих тамтешніх людей. І в нього з тих історій виходять непогані книжки, особливо дитячі.
Одним словом, в мене немає жодного сумніву в тому, що зірки для цього фільму зійшлися таки вдало. Кіно вийшло чудове, з гарним післясмаком. Добрий, як можуть бути тільки великі сильні люди, фільм. Щемкий, наче спогади про перший візит до цирку зі своєю зараз вже дорослою дитиною. Йому б ще глядача талановитого, який не забуває не тільки лаяти погане, але й хвалити хороше. Бо без глядача кіна не буває. Тож беріть дітей – і в цирк, тобто на «Івана Силу». Гарному фільму – гарну касу.