Наша розмова відбувається на сходах ризького Музею окупації, який відсвяткував цього літа 20 років успішної діяльності. Успішної — бо попри зауваження російського посла про “ненормальність перебування двох портретів поряд — Гітлера та Сталіна”, переважна більшість відвідувачів, незалежно від походження та життєвого шляху, погоджується з провідною концепцією закладу. “Музей існує, щоб передати майбутнім поколінням пам’ять про трагічні сторінки минулого, за допомогою 30 000 оригінальних документів,” – зазначено в презентаційній брошурі музею.
Чотири роки нацистської та п’ятдесят – радянської присутності. Страти та заслання, накази та заборони, особисті речі та наглядна агітація… Повністю реконструйований табірний барак — із дерев’яними нарами та іншими “принадами” попереднього ув’язнення за комуністичним стандартом. Діти не розуміють, “як можна користуватися таким туалетом”. Дорослі думають про тих, хто потрапив до бараків лиш за те, що мав помешкання більше за 200 квадратних метрів. «Історія — це не підручники і не статика», – каже Марта. – «Це салат з фрагментів різних епох та цивілізацій, що співіснують в часі та просторі».
Ризький музей окупації знаходиться на площі Стрелнієку, у приміщенні, де раніше був Музей латвійських червоних стрільців. Про них теж є стенд. Скільки записалося до Червоної армії, скільки повернулося додому, скільки страчено… Всі латвійські школярі, хоч раз, зобов’язані навідатися до цього меморіального комплексу. Марта згадує про свої перші відвідини: “Наша вчителька розаплакалася, як побачила копію наказу про арешт цілого села, звідки родом її бабуся. Виявляти емоції на людях у нас не прийнято. Вона часто та надовго заплющувала очі, аби зупинити сльози, але їй не виходило.”
Музей окупації — це також спроба маленького північного народу зрозуміти себе та визначити свою межу: за чужої влади – у спротиві та колаборації, а за власної – в здатності до довготривалих стратегій. «Між остаточним виведенням радянських військ та вступом до НАТО минуло десять років», – каже Айвар, сорокарічний банківський службовець. – «Але російська присутність на тому не закінчилася. Індустріалізація 50-х років спричинила до штучної нестачі робочих рук. Робітників завозили переважно з російської глибинки, коли сотню тисяч латвійців вислали до таборів, у Сибір».
Діти цих російських переселенців — майже третина населення країни. Хтось добре інтегрувався, вивчив мову та з задоволенням використовує паспорт громадянина ЄС. Але є й інші. «Росія утримує не одну політсилу, кілька культурницьких ініціатив, з очевидною метою — повністю не випускати Латвію з зони свого впливу», – вважає Айвар. – «Пакт Молотова-Ріббентропа — не такий вже ситуативний документ. Він колись зафіксував те бачення, що було поширеним не лише з-поміж комуністичних еліт, але й еліт західних»..
Російської мови в Ризі дійсно багато. І не тільки мови. Ціла Латвія виглядає, як маленький музей, – імітованої народної революції та її наслідків. Бачимо великі покинуті целюлозні виробництва, які досі не вдалося перепрофілювати. І поряд — пляжі та санаторії Юрмали, цілком на рівні європейських стандартів. Бачимо оригінальний коктейль Сходу та Заходу, впливів та інтересів, звичок та проектів.
Коли криза 2008 накрила світ, Латвія була однією з небагатьох країн, яка зважилася зменшити платню державних службовців. “Це непопулярне рішення супроводжувалося активними педагогічними зусиллями, – розповідає Марта, фахівець з питань адміністративного права. – Всі розрахунки та аргументи були публічними. Мабуть, тому соціального вибуху не сталося. А сьогодні ми повернулися на “докризову” платню. 1 січня вступаємо до зони євро”.
Попри безліч проблем, Латвія, схоже, перегорнула одну з найсумніших сторінок свого життя. «Треба було пройти через відкриті архіви, щоб усвідомити пропорцію пристосуванства та дисидентства такою, як вона була насправді», – вважає Айвар. – «Це — необхідний, хоч і болісний момент оздоровлення суспільства. Без такого кроку в країні не назбиралося б критичної маси людей, які воліли та досягли змін».
Музей окупації залишається символічною згадкою про те, що героїзм та зради, принциповість та ризики часто живуть на одній вулиці. Біль потроху переливається у спогади. Життя доводить, що воно сильніше за будь-яку ідеологію.