Спогади мені підказують те, що усвідомлювати, може, не вельми приємно, а саме: українська незалежність стала наслідком поточної геополітичної кон’юнктури, реалізацією відосередкових моментів у спорохнілій імперії, а ніяк не проявом солідарної волі народу тодішньої радянської республіки. Були перед тим вражаючі акції, демонстрації під Верховною Радою УРСР, Студентська революція на граніті, Ланцюг злуки. Була купка щирих патріотів, освічених і не дуже, дорослих і не надто, які воліли незалежності понад усе, вірячи, що після цього автоматично настане світле життя. Була ще пам’ять про кілька поколінь героїв, які віддали життя за омріяну вільну Україну… Однак стверджувати, що гасло незалежності було всеосяжним і визначальним, – м’яко кажучи, перебільшення.
Це вже потім, ближче до грудня настрої помінялися, на референдумі навіть у заповідному Криму за серпневий Акт проголосували 54%, на Донеччині та Луганщині – понад 83%, причому за вражаючої явки, що й казати про тотальні 97–98% на Заході. Але згадаймо тодішні аргументи прихильників відокремлення: мовляв, Україна годує весь СРСР; позбувшись московської опіки, ми тут-таки заживемо як в Америці. Називаючи речі своїми іменами, регіональні еліти, прагнучи влади й грошей, надурили широкі маси населення, в чому останні переконалися вже невдовзі. Звісно, тодішня партійно-господарська верхівка не мала наміру аж надто реформувати радянські принципи взаємодії, ба надто проводити якісь чистки, люстрації тощо, вона лише прибрала запобіжники, закладені в систему, які мали обмежувати апетити. Невдовзі лави господарів життя поповнила номенклатура нового призову: прудкі комсомольці, новітні бізнесмени, регіональна гопота. Патріоти серед них розчинилися, частково маргіналізувавшись, частково прийнявши правила гри.
Парадоксально: серед нинішніх патріотів – патріотів без лапок – мало не більшість становлять ті, хто в далекому 1991-му були або відносно індиферентними до теми незалежності, або надто юними, щоб робити свідомий вибір, або взагалі ще не народилися. Я з цікавістю відстежую еволюцію багатьох моїх друзів і знайомих, які 22 роки тому не вважали себе українцями ними не почувалися: хтось перейшов на українську, хтось просто вивчив, хтось залишився принципово російськомовним, проте їхні реакції, їхня повсякденна поведінка свідчать, що назад до імперії цих людей уже не загнати за жодних обставин. Їх уперше можна було роздивитися в масі на Майдані, вони були біля Українського дому після ухвалення мовного закону, але навіть якщо вони не виходять на акції, можна не мати сумніву щодо їхнього вибору (як узагалі, так і в критичний момент). Важлива обставина: аж ніяк не всі з них – етнічні українці, але вони почуваються українцями політичними – це і є база майбутньої нації.
Чому майбутньої? Бо незалежність – це не лише «від чого» чи «від кого», а ще й «заради чого». І власна держава – це не спосіб годувати власний Мінздох, власних ментів, власних суддів і власних депутатів. Від початку нашої ери від держави чекали двох засадничих речей: доріг і римського права. Іншакше кажучи, інфраструктури й правил, що однакові для всіх. Підкреслюю: це мінімум. А далі суспільні практики виробили додаткові вимоги: громадянські свободи, повага до особистості, захист слабких, сприяння індивідуальному розвитку, приватній ініціативі, забезпечення соціальних ліфтів, збереження культури… Звісно, захист від зовнішньої агресії. В усіх цих сенсах наша молода незалежна держава або недорозвинена, або відсутня. У тому ж бо й незручність. Тобто справжню незалежність іще треба вибороти, адже (ризикую повторити банальність) незалежність не в прикордонних пунктах, а в головах.
Хоча слід визнати принаймні один актуальний, цілком очевидний бонус: це відмежованість від імперії взагалі та її нинішньої модифікації зокрема, бо все пізнається в порівнянні. Незалежність від держави колишніх чекістів, від патріотично-клерикального «єдінообразія» та «єдіномислія», від проблем з околицями й мігрантами, від «нафтового прокляття», від деградації соціальних інститутів, від дикої агресії та експансії, гри м’язами, ксенофобії. Не так мало, до речі!
А формальний привід? Французи святкують день узяття Бастилії (з погляду історії, сумнівний привід), голландці – день народження монарха, іспанці – чомусь день, коли Колумб висадився в Новому світі, більшість країн – дату формального проголошення держави, після якого ще довго тривали криваві війни. Ми нічим не гірші.
Тож, хай там як, зі святом!