А відтак і почати позбуватися цих ґанджів (що інколи дуже просто – скажімо, завести записника і не забувати про призначені зустрічі та не запізнюватися на них). У період «холодної війни» цілі дослідницькі інститути як на Заході, так і в СРСР уважно вивчали не тільки об’єктивні риси й проблемні зони обох систем, а й взаємні критичні ескапади: можливо, щось треба скоригувати, можливо, геополітичний супротивник шпетить тебе за діло? І взагалі: не даремно ж уславлений Ларошфуко свого часу сказав, що «думка наших ворогів значно ближча до істини про нас, аніж наші власні думки».
Але от тільки питання: а чи стосується щойно сказане української опозиції?
Бо ж складається враження, що провідні опозиціонери слухають тільки самих себе – їм нецікаві думки ані експертів, ані друзів, ані супротивників. Років з десять тому було інакше, принаймні, тоді бодай деякі з опозиційних лідерів та депутатів радо контактували з експертами-науковцями та журналістами, стежили за публікаціями у ЗМІ та аргументовано опонували політичним противникам, публічно визнаючи при цьому власні помилки. Сьогодні ж бачимо непробивних Кличка-Тягнибока-Яценюка та їхніх «братів і сестер» по опозиції, котрі якщо і зважають на чиюсь думку, то хіба що на думку західних партнерів та залаштункових партійних спонсорів.
Можливо, у всьому винен Шустер, який уже вісім років послідовно та наполегливо перетворює українську політику з бодай частково раціональної діяльності на ток-шоу самозакоханих виконавців політичного стриптизу? Але ж Шустер Шустером, а власна голова є у кожного опозиціонера, і вона має бути призначена не лише для жування та говоріння. Проте…
Торік, після «ухвалення» (з численними порушеннями Конституції та Закону про регламент) мовного законодавства імені Ківалова-Колесніченка група начебто радикально налаштованих депутатів (не з числа найостанніших діячів опозиції) закликала українців до масових акцій протесту і навіть сама взяла у них участь, передусім у Києві на Європейській площі. Хтось оголосив голодування, хтось протистояв «Беркуту», який намагався розігнати акцію протесту, хтось виступав з полум’яними промовами на телебаченні. І навіть тоді-ще-не-народний депутат Віталій Кличко був там помічений. Але минуло кілька днів, і нардепи оголосили про припинення акції протесту та дружно роз’їхалися на відпочинок. Утім, акція була продовжена посполитим людом – за підтримки ряду громадських активістів та митців, але без політиків.
Скільки було у мас-медіа критики на адресу цих опозиційних діячів, котрі закликали українців до протесту, а потім спокійно роз’їхалися по курортах! У нормальній країні політична кар’єра цих персонажів на тому б і скінчилася, раз і назавжди. Але ж Україна має щонайменше два відхилення від норми: наявність Партії регіонів та відсутність загальнонаціональних опозиційних сил, які могли би прийти на зміну любителям літнього відпочинку. І хоч-не-хоч, а виборцям довелося голосувати за тих, хто наочно засвідчив своє вміння тікати у кущі та ігнорувати власних же прихильників. А тим часом, якби опозиціонери дослухалися до цинічно-критичних голосів опонентів, що пролунали на самому початку акцій протесту – мовляв, «побузять» і на тому заспокояться, – і вчинили інакше, влаштувавши хоча б своїми силами «позмінне голодування» до нової сесії Верховної Ради, то, найшвидше, електоральні перегони жовтня 2012 року вилилися б у більш сприятливий для опозиційних сил результат.
А згадаймо, як наполегливо УДАР вимагав зняти кандидатів від «Свободи» та «Батьківщини» у Києві і як його висуванці конкурували з кандидатами від інших опозиційних сил по всій країні. Прихильники опозиції жахалися з того, а штатні провладні політологи знущалися і під’юджували: давайте, вперед, влаштовуйте цирк! Результат: за різними оцінками, внаслідок цього фортелю керівництва УДАРу опозиція втратила від 10 до 25 мандатів. І хоч слово вибачення пролунало з боку лідерів цієї партії? Не на адресу колег-політиків, а на адресу експертів та громадських активістів? І чи визнали лідери партії, що навіть ідейні супротивники часом мають-таки рацію?
Що ж маємо сьогодні? Вірно, Врадіївку. Стихійний виступ місцевих, які протиставили українське звичаєве право узвичаєному беззаконню з боку влади та «правоохоронних» органів. Якою ж була реакція опозиційних діячів на ці події (крім того, що говорилося у Раді та по телевізору)? Майже ніякою. Ясна річ, у розпал подій туди їхати навряд чи було доцільно – провладні ЗМІ почали б репетувати, що події у селищі ініційовані хитромудрою опозицією. А от після того, як перші пристрасті вляглися, не завадило б відправити до Врадіївки десант депутатів-експертів у складі Москаля, Чумака, Яреми та інших. І ще одне: зараз група жителів Врадіївки рухається через Україну до Києва в пошуках правди. Чи зустрінеться із ними хтось із лідерів опозиції та компетентних у правових справах депутатів? Чи всі вже на морі та в горах?
Тож варто було би провідним р-революційним діячам дослухатися до слів одного з провладних політологів: «Наші опозиціонери – блазні при дворі, яким дозволяють говорити що завгодно про царя. Потрібні, щоб створювати видимість політичного процесу, демократії». Хоча б тому, що це визнаний несамохіть факт недемократичного устрою Української держави. Та головне тут – чи справді справедлива оцінка бодай частини опозиціонерів як блазнів при дворі головного «дона» Віктора Федоровича?