Також, попри недосконалу режисуру заходу, а може, й саме завдяки їй уже зрозуміло, що заколот на каналі відбувся не в інтересах «Сім’ї» чи будь-якого іншого провладного політика чи олігарха, незважаючи на те, що підходи було застосовано вельми подібні. Методом виключення можна без проблем з’ясувати, звідки ноги ростуть, навіть якби один із очільників «Батьківщини», донедавна керівник того самого каналу, особисто не благословив заколотників. І окремим пунктом слід зауважити відсутність офіційних заяв із боку опозиційних партій щодо цього зовсім не «господарського» конфлікту – так, ніби ТВі протягом останніх років не був чи не єдиним транслятором меседжів опозиції на телебаченні. Як кажуть німці, das laute Schweigen – «гучне мовчання». Це означає, що в тому середовищі або геть не розуміють, що діється, або навпаки дуже добре розуміють. Оце, власне, прикро.
Наразі в демократичному таборі циркулює напівофіційна версія, що юридичний і фактичний власник Константін Каґаловскій, який тривалий час фінансував збиткову телекомпанію з філантропічних міркувань, нарешті домовився про її продаж. Власне, про таке подейкували весь останній рік, серед потенційних покупців називали імена новоспеченого олігарха (чи то просто топ-менеджера «Сім’ї») харків’янина Сергія Курченка, донеччанина Сергія Арбузова та киянина Віктора Медведчука, але ці екзотичні версії не підтвердилися. І ось на початку тижня нібито (!) було остаточно досягнуто домовленості з Валерієм Хорошковським. Як відомо, колишній власник «Інтера» розсварився з владою, але не ввійшов до системної опозиції, проте зберіг стратегічні амбіції, тому розкручений медіа-актив йому б не завадив. Власний маневр пана Хорошковського наразі ще не позначився, до того ж у минулому він відповідав за витиснення ТВі із загальнонаціонального ефіру, тож тут читається ще й особистісний фактор. Отже, мотивація є такою: «територія свободи», острівець медіа-плюралізму мало не відійшов одіозному олігархові, й поки що не названі вартові демократії були змушені рятувати ситуацію в пожежному порядку. Можливо, небездоганними методами, але мета виправдовує засоби.
Невже? Виправдовує?! Якщо прийняти останнє пояснення – повторюю, неофіційне й ніяк не підтверджене ані фактами, ані документами, – доведеться погодитися з принципом політичної доцільності. Виявляється, байдуже, кому насправді належить бізнес-актив (хоча в цьому конкретному випадку правильніше було б висловитися «бізнес-пасив»), хто саме протягом стількох років, назвімо речі своїми іменами, спонсорував українську демократію й плюралізм думок на одній окремо взятій ділянці медіа-простору. Виявляється також, що визнання права власності прямо залежить від політичної позиції господаря. Гаразд, якщо це credo домінує нині серед опонентів режиму, тоді: а) чого варті звинувачення чинної влади в порушенні закону й демократичних принципів; b) чого варті слова про європейські цінності та європейський вибір, які звучали в студії ТВі весь цей час?
Читайте також: Скандал довкола ТВі: інтриги в каламутній воді
Окремо слід згадати поводження журналістів каналу (на щастя, не всіх і навіть не більшості), які спробували зайняти позицію «над сутичкою»: мовляв, доки пани чубляться, ми тут собі продовжуватимемо інформувати громадськість так, ніби нічого не сталося. Вочевидь, розповідати про інші злочини й зловживання в країні, зокрема, про практику злиттів і поглинань, старанно ігноруючи лише тему мотузки в домі повішеного.
Хоч що тут кажи, а «закон втрати обличчя» таки має зворотну силу. Сумніву автоматично піддаються всі попередні досягнення каналу, всі викриття та констатації. А також усі декларації політиків, які могли висловитися лише тут. А також довіра тисяч людей, які прийшли на мітинг на захист ТВі восени минулого року для захисту «своєї території свободи», яким вважали ТВі. А також sms, якими вдячні глядачі підгодовували компанію в скруті. А також грошові перекази, ті подекуди символічні для бізнесу по сотні гривень, які для донора-пенсіонера були реальною жертвою й особистим підтвердженням віри в те, що правда існує.
Можливо, пояснення комплоту на ТВі виявиться ще банальнішим. Це не похитне кілька засадничих істин. Зокрема, що демократія – це не те саме, що політичний інтерес, її не можна боронити за будь-яку ціну. А поки що, «рятуючи» свободу слова, опозиція втрачає обличчя.