Треба визнати, що Україна перебуває у ситуації, коли змушена йти на поступки, щоб не втратити ще більше. Геополітична цінність української ГТС поступово знижується– і Росія, і ЄС зменшують залежність від транзиту газу через територію країни. Наявність великих підземних сховищ газу ще робить українську газотранспортну систему важливою, але цього недостатньо. Як не парадоксально, але партнерство з російською стороною може містити низку переваг для України.
Так, схоже, що допуск Росії до труби відкладає (принаймні на певний час) питання про вступ України до Митного союзу, яке унеможливлює підписання Угоди про Асоціацію з ЄС.
Але головний позитивний наслідок створення консорціуму полягає у можливому перегляді умов газового договору 2009 року. Після харківських домовленостей Україні так і не вдалося (попри численні спроби) переконати Москву зробити це. Росія могла би піти назустріч Україні, погодившись якщо не на нижчі ціни на газ, то хоча б на гнучкіші обсяги імпорту газу. Саме через неврегульованість останнього питання і виникла відома претензія Росії у $7 млрд до України.
Крім того, Росія як учасник може надати Україні гарантії завантаження ГТС. Тенденція останніх років не на користь країні: обсяги перекачки газу впали з близько 100 млрд м3 до 80 млрд куб. м3. Це сталося і через запуск Північного потоку, і через зниження обсягів споживання російського газу в ЄС. Ймовірність запуску інших анонсованих газогонів в обхід України поки низька, але загрозлива для країни тенденція очевидна.
Що більше завантажено трубу, то більше прибутки. Хоча російська сторона як партнер консорціуму отримуватиме частину доходів від транзиту, фінансовий внесок РФ за участь в управлінні консорціумом міг би не лише сприяти модернізації ГТС, але і покрити дефіцит державного бюджету. Відомо, що Україні не вистачає фінансування не лише для інвестування у газову інфраструктуру: за різними оцінками, на це необхідно витратити близько $5 млрд. Київ також активно шукає можливість для забезпечення довшого перехідного періоду підвищення внутрішніх цін на газ. Наявні доходи за перекачку газу давно витрачаються на соціальні цілі (та ще невідомо на що: про фінансову непрозорість Нафтогазу та сумнівні тендери було достатньо написано).
Але звісно треба враховувати, що крім переваг, укладання двостороннього консорціуму має реальні ризики для України. Київ найбільше ризикує, якщо оператором ГТС стане Газпром, а не приміром інша російська компанія, яка не має на балансі газовидобувні активи. Газпром буде напевно визначати умови доступу до української труби, не враховуючи інтереси інших постачальників (та споживачів) газу. Такий формат консорціуму очевидно порушить норми Угоди про Європейське Енергетичне Співтовариство, що для української енергетики практично означало б те саме, що для економіки країни вступ до Митного союзу.
На жаль, присутність європейської компанії у газовому консорціумі не мінімізує цей ризик. По-перше, європейські компанії ніколи не проявляли великого бажання брати в ньому участь. Столиці держав членів Євросоюзу давно обрали інші методи захисту власних енергетичних інтересів. До того ж, ЄС має спільну з Росією зацікавленість зменшити транзитну залежність від України. Нещодавно президент Янукович висловив незадоволення відсутністю допомоги Європейської Комісії у блокуванні обхідних газогонів. І хоча секретаріат Європейського Енергетичного Співтовариства спростував факт звернення Києва по допомогу, Брюссель дійсно не зацікавлений зупиняти альтернативні маршрути постачання газу в Європу (хоча активно підтримувати транзитні проекти, що мають джерелом російський газ ЄС теж не буде).
Європейський Союз дійсно цікавить майбутнє української ГТС. Аби краще захищати інтереси власних споживачів, ЄС прагне інтегрувати український газовий ринок до європейського енергетичного ринку. Хоча рівень інтеграції енергетичних ринків країн-членів ЄС ще далекий від ідеального, єдині правила енергетичних регулювань дедалі більше об’єднують ці ринки. Потужні наднаціональні антимонопольні інститути в ЄС забезпечують відносно дієвий контроль над приватними енергетичними компаніями. Що, безперечно, також має цікавити Україну.
Тому не дивно, що Європейський союз пропонує фінансування для модернізації ГТС лише за умови реформи «Нафтогазу України» та дотримання так званого третього енергетичного пакету. Це – корпус законодавства ЄС щодо газового та енергетичного ринків, яке Київ має запровадити, будучи членом Енергетичного Співтовариства. Без виконання Києвом умови проведення реформи газового ринку навряд чи варто сподіватися на надання мільярдних кредитів Європейського інвестиційного банку, Європейського банку реконструкції та розвитку чи приватних європейських банків.
Замість критики зовнішньої політики Європейського союзу, президент Янукович мав би бути незадоволеним повільним поступом України у реформуванні газового ринку. Адже нинішній його стан послаблює позиції Києва у переговорах у Москві.
Видається, що віддати трубу на європейських умовах може бути найменшою поступкою, на яку може піти Україна. Звичайно, Росія може і не погодитися сприймати консорціум з управління ГТС лише як бізнес-проект, і тоді чергові переговори можуть завершитися без результату.