Утім, судіть самі.
Після короткого вступу, в якому прозвучало привітання патріархові та вдячність за запрошення виступити, Путін одразу перейшов до справи, у суто директивному тоні викладаючи завдання, які стоять перед церквою, та широкими мазками змальовуючи всесвітньо-історичну місію Росії й РПЦ.
Я перепрошую читацький загал за чималі цитати російською мовою, але при перекладі втрачається своєрідний аромат клерикально-чекістського сленгу…
«Русская православная церковь во все времена и эпохи, всегда была со своим народом. Делила с ним все беды и все радости, поддерживала его и вдохновляла, скрепляла нравственный каркас общественной жизни, да и всей нашей национальной государственности». Отже, і в часи Петра І, коли була скасована посада патріарха, а священиків зобов’язали доносити світській владі на государевих ворогів, церква виконувала цю місію? І коли перший російський імператор публічно знущався з церковних канонів і з моральних засад людського життя, влаштовуючи оргії «Всешутейшего, Всепьянейшего и Сумасброднейшего Собора» та поклоняючись нечистій силі – що, церква, котра у ті часи, за винятком окремих ієрархів, мовчала і підкорялася Петрові, теж «скрепляла нравственный каркас»?
А Путін продовжує: «В основе всех побед и достижений России – патриотизм, вера и сила духа. Эти неотъемлемые свойства национального характера помогли нашему народу и в 1612 году одолеть Смуту, помогли победить в Великой Отечественной войне 1812 года. Она тоже была великой для нашего народа, так же как и война 1941–1945 годов. [Гурра! Історичне відкриття щодо війни 1812 року – відкриття, до якого не додумалися навіть тодішні апологети самодержав’я, православ’я і народності… І, до речі, якраз під час смути Московія мала шанс на модернізацію та європеїзацію, але добровільно відмовилася від нього. – С.Г.] …В годы Великой Отечественной войны 1941–1945 годов опора на истинные ценности вдохновляла наш народ и наше воинство, помогала нам побеждать и помогла победить. Именно сила подлинной, исторической России – России Минина и Пожарского, Дмитрия Донского и Александра Невского, Сергия Радонежского и Серафима Саровского – сокрушила нацизм и спасла мир». Ось так, різні там британці, американці, французи та інші поляки. Саме Росія розгромила нацизм, а вас там і не було. І світ вона порятувала… тільки від чого? Правильно, від червоного прапора зі свастикою над концтабором Бухенвальд, щоби встановити над ним інший, «правильний» червоний прапор – із серпом і молотом.
Проте що цікаво: розповідаючи про перемогу всесвітньо-історичну перемогу червонопрапорної Росії, Путін одночасно рішуче засуджує червонопрапорну Росію. Перший-ліпший медик знає, як зветься ця тяжка недуга роздвоєння…
«Но мы должны помнить и другие страницы своей истории, в том числе извлекать уроки из драматических событий начала XX века. Когда во многом именно с размывания духовных и национальных основ, с настоящей травли Русской православной церкви и других наших традиционных конфессий началось разрушение единого государства, единой страны, её срыв в революции и потрясения, в братоубийственный конфликт и войны».
І знову маємо клініку: тодішня держава звалася «Російська імперія». А будь-яка імперія ніколи не була (і бути не могла) однією цілісною країною: будь-яка імперська держава включала у себе метрополію і приєднані країни й області. Це знов-таки палкий привіт різним там полякам, фінам, грузинам, естонцям та малоросіянам: вони – це складові єдиної країни та держави, зруйнованої неправославними негідниками. Отож готуйтеся до повернення в матірне лоно, блудні сини й дочки. І РПЦ вам у цьому допоможе, працюючи серед фольксдойчів… пробачте, «соотечественников» задля «русского мира».
«Сегодня и в России, и в странах канонического присутствия Московского патриархата, среди наших соотечественников на разных континентах Русская православная церковь выполняет особую миссию. Она сближает государства и народы, своим мудрым словом и делом помогает найти взаимопонимание. Помогает сохранить те нити, которые связывали нас веками, по сути, сплачивает многомиллионный русский мир».
А щоб ніхто не сумнівався, Путін уточнює директиву про «русский мир», відверто розглядаючи клір та вірян РПЦ як «п’яту колону» Кремля в інших державах та на інших континентах. Вчитайтеся: йдеться не тільки про зарубіжні єпархії РПЦ, як хтось може подумати при неуважному читанні, а й про такі начебто автономні і формально самоврядні церкви, як УПЦ МП:
«Хотел бы отдельно поблагодарить присутствующих здесь служителей Церкви зарубежных епархий, автономных и самоуправляемых церквей… Знаем, что, где бы вы ни были, душой вы всегда с Россией: несёте своё ответственное служение, помогаете соотечественникам почувствовать неразрывную связь с Родиной, вместе с нами радеть о её возрождении, развитии и подъёме».
Ось так, малоросіяни: шикуйсь! струнко! кроком руш «радеть о Родине»!
Хтось, можливо, і донині думав, що РПЦ покликана дбати про людські душі та керуватися максимою, що во Христі немає ані елліна, ані юдея, ані скіфа, ані варвара… Але, як бачимо, у цій церкві головне – не безсмертна людська душа, а «соотечественники» і «Родина» з адресою Москва, Кремль…
Утім, я, схоже, помилився. Про те, як працювати з душею та духом, Путін теж дав інструкцію. У тому ж більшовицько-візантійському стилі.
«…Традиционные ценности, религиозные чувства верующих, так же как и права, свободы, достоинство людей, должны быть защищены и силой общественного мнения, и силой закона [а як із почуттями агностиків та вільнодумців? – С.Г.]. Сегодня исключительно востребовано углубление совместной работы, партнёрства государства и всех традиционных [хто визначатиме міру традиційності? чекісти чи клерикали? – С.Г.] конфессий. Сохраняя, безусловно, светский характер нашего государства, не допуская огосударствления церковной жизни, мы должны уйти от вульгарного, примитивного понимания светскости. Русская православная церковь, другие традиционные религии должны получить все возможности для полноценного служения в таких важнейших сферах, как поддержка семьи и материнства, воспитание и образование детей, молодёжная политика, решение социальных проблем, которых у нас ещё очень и очень много, укрепление патриотического духа Вооружённых Сил Российской Федерации». А як же з чекістами? Чи вони є патріотами від народження?
Й оцініть оксюморон: Путін вимовляє слова «не допуская огосударствления церковной жизни» таким самим директивним тоном і в такому ж наказовому стилі, як і слова про «особую миссию» РПЦ в «русском мире».
Між тим президент Росії – це рядовий парафіянин, а не першоієрарх церкви, навіть не імператор православної супердержави, якому миропомазання надавало особливі права у взаєминах з церковними структурами і з масами вірян. На такому представницькому зібранні, яким є зібрання учасників Архієрейського собору РПЦ, він – якщо, звісно, являє собою воцерковленого християнина, – мусить вести мову смиренно, а якщо й пропонувати щось, то в умовному способі – «добре було б, якби…», «на мою думку, могло б…», «чи не спробувати нам, якщо на те ваша воля…» тощо. Але ні! Тональність виступу президента всієї Великоросії, як ви самі переконалися, зовсім інша.
Чи, може, Путін добре знає, що його аудиторія звикла саме до таких команд?