Зараз же вік нетерпимості, мінливості, балаканини, обмеженості і небажання говорити з поганими хлопцями. В моді права людини, що, звичайно, непогано, але зменшує простір для держави реалістів, яка породила Боснійський мир 1995 року. Realpolitik покійного Річарда Голбрука (американський дипломат, був послом США в ООН, Німеччині, спеціальним посланцем в Афганістані і Пакистані – Ред. ) була не для делікатних людей.
Є й інші причини смерті дипломатії. Сполучені Штати втратили своє домінуюче становище, а до їх місця не доросла жодна інша нація. Результатом став нічий світ. Це – місце, де Америка діє як обережний бос, по черзі пропонуючи іншим взяти на себе ініціативу і турбуючись про втрату влади. Сирія стала огидним уроком кризи, за якої вмерла дипломатія. Ситуація в Алжирі показує, як наростає її смерть в той час як переговори вважаються порожньою витратою часу.
Насильство – проблема, яку колись дипломатія могла вирішити, зараз змінилося. Як зазначив в електронному листі колишній посол США до Венесуели і директор Іранського проекту Вільям Луерс, дипломатія тепер «менше відбувається між країнами, а більше з терористами». Одним з результатів стало те, що «військові і ЦРУ керують переговорами з урядами на Близькому Сході та панують у міждержавних відносинах (Пакистан, Афганістан, Ірак)». Роль професійних дипломатів обмежено.
І справді, саме слово «дипломатія» стало немодним на Капітолійському пагорбі, де її безрезультатні асоціації такі як узгодження, компроміси, поступливість, концесії і тому подібне відкидаються представниками, які після 11 вересня воліли б краще бити в барабани конфронтації, протистояння, жорсткості і негнучкості. Все це може звучати добре, але часто ні до чого не приводить, хіба що до довгих і нерозв’язних воєн зі значними витратами.
Президент фонду братів Рокфеллерів Стівен Хайнтц у мейлі написав, що «коли внутрішня політика поляризується і стає паралізованою, вплив дипломатичних можливостей є надмірно обмеженим». Прикладом цього він назвав Кубу та Іран, а я би ще додав Ізраїль-Палестину. Ці критичні проблеми зовнішньої політики більше розглядаються не як дипломатичні виклики, а як потенційні джерела внутрішньополітичного капіталу.
Тому коли я задумався над тим, що міг би принести новий строк повноважень Обами, моєю відповіддю стала «нова ера дипломатії». Зараз ще не занадто пізно для президента виграти Нобелівську премію миру.
Звичайно, дипломати роблять багато корисного у світі і в першу чергу там, де відбулося кілька значущих змін – в Бірмі, де американська дипломатія була терпеливою і відкритою і в новому Єгипті, де співробітництво США з Мусульманським братством є дуже важливим і довгоочікуваним (і підняло питання, коли ж Америка те саме зробить з відгалуженням братства – ХАМАСом).
Але поки що Обама не здійснив особливого прориву. Американська дипломатична депресія наближається до свого двадцятиріччя.
Є скромні підстави сподіватися, що кришка на гробу дипломатії може викрити тріщину. Під час другого терміну Обама вже не так зобов’язаний відповідати на усі капризи Конгресу. Позиція республіканців не поступатися жодним сантиметром стає слабшою. Номінувавши Джона Керрі і Чака Гейгла на посади державного секретаря та міністра оборони Обама обрав двох досвідчених професіоналів, які побачили достатньо війни, щоб її ненавидіти і мають серйозний світовий досвід. Вони знають, що мир означає ризик. Вони знають, що це буде нелегко. Великі війни йдуть на спад. Військові командири можуть поступитися дипломатам деяким простором.
Дипломатія прориву не ведеться з друзями. Її ведуть з такими як Талібан, аятола і ХАМАС. І тут треба визнати, що для того, щоб отримати необхідне треба чимось поступитись. Центральним питанням є, що я хочу отримати від свого суперника і що я маю віддати, щоб це отримати? Або говорячи словами Ніксона, який намагався домовитись з комуністичним Китаєм: що ми хочемо, чого хочуть вони, і що потрібне нам обом?
Впродовж першого терміну Обама випробував купу спеціальних посланців. Це не спрацювало. Він повинен розширити повноваження свого державного секретаря, щоб зробити все необхідне для вирішення нелегких проблем Ірану та Палестини-Ізраїлю. Луерс передбачає, що «для втілення ідеї нової дипломатії Гейглу і Керрі треба буде відправити депутатів з обох партій у поїздки за кордон і в проблемні регіони. Колись це було стандартною практикою. Впевнено триматись з сенатом і намагатися його об’єднати».
Успіх дипломатії передбачає припинення балаканини.
В ці дні можна знайти багато громадян-дипломатів з блакитними мріями, які базікають про нездійсненне об’єднання Палестини й Ізраїлю або тому подібне. Соціальні мережі і гіперкомунікація приносять величезні вигоди. Вони допомогли розпалити визвольну хвилю відому як Арабська весна. Вони є потужними мультиплікаторами відкритості та громадянства. Але вони також можуть відволікати від цілеспрямованої дипломатії в стилі Realpolitik, яка мала наслідком прориви 1972, 1989 та 1995 років. Зараз настав час для нового прориву.
(c) The New York Times