«Ваша помилка в тому, що ви не прихопили із собою справжнього чоловіка», – сказав, зводячи двостволку, Шенборн, один з персонажів роману Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна»: він саме стояв перед принишклим натовпом, який хвилину тому готовий був його лінчувати.
«Найжалюгідніше, що є у світі, – це юрба, – вів далі Шенборн. – Ось і армія – юрба: йдуть у бій не тому, що в них спалахнула хоробрість, – їм надає хоробрості усвідомлення, що їх багато і що ними командують. Але натовп без чоловіка на чолі нічого не вартий. Тепер вам залишається тільки підібгати хвіст, іти додому й забитися в кут».
Цей епізод, що з’явився з-під пера блискучого Марка Твена, потрібно було б повісити де-небудь над входом до кімнати, в котрій засідає Координаційна рада російської опозиції, або зробити його відповіддю на улюблене запитання представників несистемної опозиції до обивателя, котрий манкірує мітингами й походами.
За рік, що минув від дня народження російського протестного руху, 4 грудня 2011-го, коли результати парламентських виборів не влаштували навіть офісний планктон, який вважає головним досягненням демократії можливість недорогого караоке в клубі щоп’ятниці та боулінгу щосуботи, він утратив масу своїх учасників і прихильників саме через брак чоловічого вертикального лідерства. Можна сказати, не протестний рух утихомирився через те, що його покинули натовпи не надто вірних, як виявилося, прихильників, а прихильники покинули його, бо він утихомирився.
За рік опозиція не винесла на поверхню жодної людини, яка виразно пояснила б іншим не лише чим погана путінська влада, а й чим буде добра та, що її змінить. Спершу в цьому не бачилося нічого дивовижного: мовляв, насамперед потрібно всім разом зібратись і скинути нинішніх керманичів. А потім і подумаємо. Уявити собі, ніби вони не знають, що так не буває, означає відмовити їм у залишку здорового глузду й констатувати забуття всього, чого їх навчали в школах та інститутах. Однак не перейнялися. Що знову виказує відсутність у протестного руху яскраво вираженого чоловічого начала.
Те, що останніми місяцями в лідери опозиції вирвався Навальний, свідчить багато про що. Навальний – це туга за чоловіком, за отим самим сильним самцем, про якого говорив персонаж Марка Твена: «…ви не прихопили із собою справжнього чоловіка». Протест – він горизонтальний, він вибуховий, і ні вчорашній плейбой Нємцов, ні обридливо-одіозний Лімонов, ні інтелектуал-віршотворець Биков, ні понурий радикал Удальцов, – ніхто не здатний уособити в собі тверде чоловіче начало. Юрба – жіночого роду, вона мінлива, схильна до рефлексії та зайвої ваги, вона любить яскраве, солодке й блискуче. Але головне, що вона, як усіляка жіноча сутність, ведена – їй потрібен видобувач, мисливець і пастух. Тобто, кажучи просто, Чоловік.
Але опозиція не прихопила із собою чоловіка, й тому решта її дій приречена на катання колом. Крутиться кружало, на якому – конячки, машинки, карети, верблюди, а навколо стоять батьки й ловлять замилованим поглядом свого малюка. Ось він вигулькнув на конику і знову зник, поступившись місцем іншим, котрих теж хтось замиловано хапає очима. Одні й ті самі персонажі, вони з’являються і щезають, і кожен чекає на свого, щоб у його рухові побачити сенс і виправдання каруселі. Ось проїхав Нємцов, йому помахали рукою його прихильники, ось виринув і відплив Удальцов, ось Навальний, ось комусь любий Лімонов. Потім – те саме, потім – знову і знову. Вони тільки для батьків різні, а для всіх решти – однакові – з палаючими очима, захоплені й не надто уважні до всього, що довкола каруселі.
Опозиційний обиватель (а серед таких виявилося багато нудьгуючої молоді й літніх тітоньок із гуманітарної сфери) зовсім відпав від протестного руху, коли не побачив у ньому Чоловіка. Які-не-які лідери є, а Чоловіка немає. У Навального бути чоловіком виходить краще, ніж у багатьох інших. Як будь-який чоловік, він має свою справу, як на мірки обивателя, достойну й цілком прибуткову репутаційно: викриває корупцію за допомогою цифр і розслідувань. Усі решта – за допомогою слів. Завдяки чоловічим діям – видобуткові й полюванню – він утримує свою нетверду харизму.
За це Навальному поки що готові пробачати й страшенно дорогу машину з тонованим склом, якою він дістається до мітингів на захист рівності й демократії, і нездоровий погляд спідлоба, і дружбу з націоналістами аж до спільної участі в «Російських маршах». До певного часу, звісно, поки з ув’язнення вийде Ходорковскій. Хоч і до його виходу (якщо такий станеться) нові лідери, мабуть-таки, з’являться. Важко чекати від країни, яка 20 років провела в летаргічному сні, миттєвого народження справжнього чоловіка-проводаря.
До того ж слід розуміти, що протестний рух у Росії, котрий народився (чи пробудився після летаргії) в грудні 2011-го, є стихійним, котрий іде знизу й має організаторів лише формально, щоб було кому домовлятися з мерією про марші, мітинги й походи. Звісна річ, будь-який рух без голови – броунівський. Він або вмирає, або сприяє народженню нового лідера, який не обмежиться функцією організатора таких заходів.
Нині, коли після повернення на престол Путіна улюбленою розвагою влади стало демонстративне закручування гайок на всіх фронтах – тут і «людожерський» закон, який не дозволяє американцям усиновлювати дітей із РФ, і заборона іноземним резидентам очолювати її компанії, і образливі для населення екзотичні вчинки на зразок видачі Депардьє російського паспорта (див. стор. 40) чи скасування обов’язкового дозволу на роботу для гастарбайтерів: у таких умовах конвульсія низу не спрацьовує. Стара риторика («Геть Путіна!») бачиться наївною вимогою вчорашнього дня – стало втямки, що навіть коли на місце нинішнього лідера прийде яка-небудь мила людина, країна не видужає.
Потрібен мозковий штурм. Здійснити його може тільки Чоловік.