▪   Антон Зікора

Вдома – на правах гастарбайтерів

Фото: Андрій Ломакін
Кажуть, що розрахунок буде тільки після того, як відпрацюєш ще тиждень. Це типове «кидалово», розраховане на терплячих заробітчан
Матеріал друкованого видання
№ 10 (19)
від 7 березня, 2008
 
Бурхливе життя на площі біля станції столичного метро «Вокзальна» починається о пів на восьму, коли тут збираються ці люди. Дві-три сотні чоловіків (жінок майже не видно) із великими наплічниками, де бряжчать залізяки. Вдягнуті вони абияк, багато хто – в спортивних штанах. Цю публіку можна було б прийняти за команду спортсменів-важковаговиків, що готуються до відповідальних змагань. Якби не їхня не надто охайна зовнішність і загалом якісь м'яті, неголені обличчя. Із часом цей натовп поступово рідшає: до них під'їжджають значно краще вдягнуті й тверезіші «покупці»: швидко домовляються про щось і розвозять «важковаговиків» невеличкими групами у міні-автобусах.
 
Це стихійна біржа праці. Сюди приїжджають переважно із сільської місцевості або з невеликих містечок люди, готові до будь-якої роботи в столиці. Але в основному їхні послуги знаходять попит на будівництві чи у сфері ремонту квартир і котеджів. Уже потрапивши на об'єкт, вони чіпляються за певний фах, до якого мають навички: називаються на певний час каменярами, плиточниками, зварювальниками, сантехніками тощо. Головне – одержати роботу. Будь-яку, аби лишень твердо оплачувану: бо київська платня – чи не найбільша у країні.
 
Сто гривень на день
 
На цій міні-біржі існує попередній фейс-контроль. Чим свіжішим ти виглядаєш, тим більше шансів продати сьогодні свої руки. Тому складається враження, що об одинадцятій годині на імпровізованій міні-біржі лишаються, хм... Як чемніше сказати? Покинуті всіма роботодавцями, тобто – покидьки.
 
Десь о десятій знайомлюся з двома робітниками. Прямуємо в місцевий ганделик-розливайку: Ігор Лущук і Коля Коренець сьогодні втратили надію на працевлаштування, тому до завтра можна і розслабитися.
 
«Чого, питаєш, сьогодні залишилися без роботи? – перепитує Ігор. – Складно тут знайти щось нормальне. Таке, аби гроші постійно платили. Тож ми шукаємо заробітку хоча б на день: відпрацював – і зразу ж одержав. Сьогодні набирали бригаду на тиждень-два. Ми не повелися».
 
Розповідає, що з ним уже траплялася «дурня»: працюєш тиждень, гроші не дають, годують «жданиками». Представники замовника кажуть, що розрахунок буде тільки після того, як відпрацюєш ще тиждень. Якщо таке обіцяють, можеш відразу йти: не побачиш ні копійки. Це типове «кидалово», розраховане на терплячих лопухів. «Мій свояк у таку от халепу потрапив у Польщі, в Люблині... А я торік – у своїй столиці, – кривиться Ігор, розливаючи найдешевшу «чекушку» по пластмасових стаканчиках. – Ми теж на пташиних правах... Ну, будьмо!»
 
Гастарбайтер Ігор родом з Черкаської області, йому тридцять п'ять, він має непогану інженерну освіту. Про те, щоб працювати за фахом у своєму селі, мови навіть не веде. Та хоча б і не за фахом: «Платять на селі так мало, що соромно казати вголос цифри». Ми скажемо: телефоніст, приміром, отримує близько 500 грн на місяць, якщо не рахувати могоричі. Ігор намагався влаштуватися програмістом у Києві, але не склалося: столичні фірми до абияк одягнутого, не надто молодого селянина ставляться упереджено. Тож пристає і на простішу працю: електрика чи сантехніка. Хоч там вимагають іноді сертифікат, групу допуску. А що поробиш? Вдома – двоє дітей. Три тижні тому Ігор привіз у сім'ю чотириста гривень, і це вважається не кепським результатом.
 
Тепер він вимушений знову шукати щастя у Києві. «З нового року яйця подорожчали вдвічі», – між іншим зауважує Ігор. «Подорожчало усе, – розвиває думку свого товариша Микола. – Вважай: у мене дві тисячі гривень іде на вугілля для обігріву хатини. У жовтні починається холод – і пішла спека! Тільки встигай купувати вугілля. А на які гроші?»
 
Миколі жити простіше – він неодружений, тож козакує, хоч має житло на селі. Сто гривень на день – сума, за яку він погоджується працювати, – наче не така вже й маленька. Але, по-перше, чверть цих грошей треба віддати за нічліг. По-друге, працедавець трапляється не щодня.
 
«Іноді вдається знайти нормальну роботу, – розповідає Ігор. – Мені трапилося минулого року: працював на дачі, там же й жив, гарні умови. Господар піклувався, платив сто п'ятдесят гривень на день, годував. Погано тільки, що лафа тривала лише два тижні». 
 
Повертаюся під колони метро «Вокзальна». Серед чоловіків, які сподіваються на «гарного покупця», бачу спите жіноче обличчя. Сорокап'ятилітня Ганна каже, що сама з Козятина. Мешкає третю добу поруч, на приміському вокзалі. «Мені багато не треба, я можу переспати на кріслах у залі очікування, – каже вона. – Найнеприємніше – ніде помитися. У туалет зайти – просять гривню».
 
Жінка буває в Києві наїздами. За фахом вона штукатур, але готова виконувати будь-яку роботу. Добре, якщо візьмуть на будівництво, де можна і замешкати десь у підсобці або в недоремонтованій кімнаті. Сьогодні Ганна теж залишилася без найму.
 
«Поїду, напевно, електричками додому, відісплюся. Потім знову сюди: у Козятині все одно мене нікуди не хочуть».
 
Не знайшли ще сьогодні роботи і Діма, Данило та Андрій – земляки з Тернопільщини. Проте вони продовжують сперечатися, чи потрібно було погоджуватися на пропозицію, від якої щойно відмовилися – кілька днів оздоблювальних робіт на «Нивках». Їх збентежив той факт, що оплату обіцяли тільки після того, як відбудеться «прийомка», контроль якості робіт. Часто в таких випадках наймач-посередник починає прискіпуватися: тут ви не те наклеїли, тут – не так, іншого кольору фарба, пошкодили дорогий інструмент тощо. За будь-яку ваду доводиться розплачуватися з надлишком. І скаржитися нема куди – ані у профспілку, ані в державні органи влади, – бо працюють зазвичай «по-чорному», без оформлення угоди чи трудової книжки.
 
«А може, ви і справді не надто добре працюєте?» – обережно запитую в Діми. «По-всякому буває», – охоче знизує плечима.
 У бригаді Романа Якименка не п'ють, не курять
 У «телячому вагоні»
 
Оголошення про надання дешевих койко-місць у столиці можна знайти в рекламних газетах, на стовпах, на паркані, в тому числі біля вокзалу чи автостанцій. Але реально зняти житло не надто легко, бо попит перевищує пропозицію. Та й не кожен господар схоче перетворювати свою квартиру на гуртожиток для незнайомих людей. Однак ризиковані орендодавці все ж знаходяться. Враховуючи той факт, що койко-місце приносить як мінімум 20 грн на добу, є сенс робити з двокімнатної квартири гуртожиток на два десятки мешканців. Вигода очевидна: 400 грн на добу, або ж $2400 на місяць.    
 
Відриваю оголошення, телефоную Петрові. Він називається господарем, але все ж посередник. Ми сторгувалися за двадцятку, хоча зазичай він бере по 25 грн щодобово: я отримав знижку, бо дав йому гроші наперед за дві ночі.
 
Квартира на Осокорках у панельному, ще не старому будинку.
Тут три кімнати з вицвілими шпалерами і без меблів: дві чоловічі, одна жіноча. У кожній лежать на підлозі по кілька матраців. Тісно, стоїть важкий дух, мов у переповненій електричці. 
 
Із часом тут збираються зробити другий ярус, армійські ліжка вже куплено. Петро стежить за порядком у двох квартирах і збирає з мешканців гроші. Він одразу «вираховує» мене: «А ти ж не будівельник?..» «Ну. Просто з дружиною посварився, – виправдовуюся. – Потрібно десь перекантуватися». Петро видає мені гумові китайські тапочки, показує мій персональний матрац, загальні ванну і туалет: «Сидіти у ванні й туалеті більше десяти хвилин не можна. Палити тільки на кухні. Без мого відома нікого в гості не запрошувати», – пояснює мені мої права, більше схожі на обов'язки.
 
О сьомій-восьмій вечора до квартири-гурожитку потроху заходять мешканці. Люди втягуються в побутову суєту, і відразу стає тісно, як у метро в годину пік. Відзначаю, що серед жінок є і досить миловидні, такі як тридцятирічна Сніжана з Херсона. Вона готує їжу на десятьох – саме стільки сусідів забажали взяти участь у загальній трапезі. Сніжана щодня торгує квітами в переході на площі Льва Толстого. Вдома у жінки залишилася на бабусю семирічна донька. Сніжана пояснює, що приїхала до Києва, щоб підзаробити, але в її словах відчувається скарга на відсутність у рідному місті «нормальних мужиків». Обмовка за Фрейдом прояснює ще одну причину, за якою люди покидають рідні місця та мігрують у Київ.
 
Після вечері заробітчани розходяться по кімнатах. Я іду у свою. Тут уже тихцем п'ють пиво брати з Бердичева, Сергій і Вітя. Ми втрьох розкладаємо колоду карт, дістаємо пляшку міцнішого і переходимо на напівшепіт: два інші мешканці кімнати вже поснули. За грою в «дурня» Вітя розповідає, що не любить угорців. «Чим тобі угорці не догодили?» – дивуюся. «А вони, коли в карти грають, то по своєму переговорюються один з одним. А так – нормальні хлопці».
 
Я розумію, що угорці – це такі самі, як вони, українські заробітчани, мабуть, із Закарпаття. У пошуках кращої долі вони теж прагнуть не до Будапешта, а у Київ.
 
Брати розповідають про своє життя, яке на сьогодні, вдалося: ситі, при копійці. А що ще треба? Завтра вони поїдуть до свого Бердичева, який чомусь називають «Бердос», зустрінуться зі своїми сім'ями, привезуть те, що вичавили зі столичних роботодавців.
 
До речі, обидва раніше працювали в Москві. Сьогодні в таких подорожах необхідність відпала: гроші в Києві практично ті самі, а існування трохи безпечніше. Принаймні, побачивши український паспорт, міліція не вимагає хабаря. У них є можливість поїхати на заробітки до Португалії, але поки що тримаються за українську столицю.
 
Я кажу, що мені треба збігати ще по пиво, покидаю перенаселену квартиру і вже з вулиці повідомляю Петра, що я виїхав: мовляв, через хропіння й духоту не можу спати у його гуртожитку.
 
Білі ворони
 
Бригада Романа Якименка теж складається із заробітчан. Тут також усі приїжджі, включно із самим бригадиром – він із Дніпропетровщини. Та є кілька рис, які відрізняють їх від більшості наїжджих будівельників: хлопці не п'ють, не палять, не матюкаються... І працюють тільки в чистому спецодязі. «Мабуть, штунди. Якась секта!» – думають про них конкуренти, але це не так. «У нас в бригаді всі з вищою освітою, є навіть сходознавець. Ми ведемо здоровий спосіб життя не тому, що є прихильниками якогось релігійного вчення. Нам так краще».    

Бригадир повторює загальновідому думку, що куріння і алкоголь відволікають від роботи. Що ж до матюччя, то Роман свого часу закінчив курси НЛП і переконаний, що гарні слова наводять на добро, злі – навпаки. Складнощі виникають, коли його бригада перетинається на якомусь великому об'єкті з «традиціоналами» – тими, хто п'є, курить і лається. Але в ході виробничого спілкування решта заробітчан зазвичай підлаштовується під «білих ворон» Якименка, а не навпаки. Є пояснення: вони кваліфікованіші, розумніші та і заробляють більше. Кожен будівельник з бригади Якименка одержує не менше $1500 на місяць. При цьому бригаду ще жодного разу не «кинули» при розрахунках.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.