2012 рік періодично давав підстави для протилежних висновків залежно від настроїв і переконань спостерігача. Песимісти впевнилися, що людські апетити не мають меж, а здатність однієї окремо взятої групи особливо зажерливих людей організовувати простір у своїх інтересах майже не знає перешкод. Оптимісти побачили підтвердження того, що масштаб цього «майже» залежить частково від волі тих, хто здатен організувати колективний опір.
Якщо вісім років тому Майдан став практично несподіванкою для самих ініціаторів, якщо два роки тому протести проти Податкового кодексу зачепили наймотивованішу частину суспільства, то тепер вогнища спротиву виникають спонтанно, але закономірно чи не на кожному кроці. Можна згадувати конкретні акції різного масштабу й значення: масовий рух проти мовного закону, спільні заходи проти утисків каналу ТВі, виступи проти незаконних забудов, екологічні демонстрації, акції підтримки незаконно засуджених, нарешті, активна протидія фальсифікаціям під час парламентських виборів – головне, що українці відчули смак вияву власної волі й потроху, дуже потроху відмовляються від зневіри й депресії.
Правляча верхівка загрузла в перерозподілі пирога, всередині її неозброєним оком можна помітити розгубленість та обмеженість сценаріїв, адже важко назвати стратегіями намагання перерозподілити те, що залишилося від економіки в стані стагнації. Кількість ходів і без того обмежена, а тут ще світоглядні рамки та брак фантазії (щоб не сказати тупість)… Назовні ця метушня виповзає у вигляді чергового скандалу, якому навіть радіти трохи незручно.
Натомість серед тих, хто донедавна перебував у стані пасивного обурення (в найкращому разі), визріває поступово розуміння того, що за свої інтереси треба боротися самому. Це відчуття не має нічого спільного з підступною демагогією під гаслом «Укрáинский выбор» імені п. Медведчука, ідеться не про те, щоби кухарка безпосередньо керувала державою, а, навпаки, щоби найманий менеджер держави рахувався з кухаркою. А також зі студентом, власником кіоску, водієм маршрутки й лікарем швидкої допомоги.
Узгоджені довготривалі акції, спрямовані на те, щоби достукатися до «менеджерів», вимагають зовсім іншого типу взаємодії, ніж той, до якого донедавна звикли українці. У цьому їхній довготривалий ефект незалежно від конкретного результату тієї чи іншої ініціативи. Власне, так народжується громадянське суспільство.
Зазвичай цитують Толстого: «Якщо всі грішні люди об’єднуються й організовано досягають своїх підлих цілей, то люди чесні так чи так мають об’єднуватися в ім’я справедливості й
добра… і т. ін.» Цитують, забуваючи, що Толстой трохи кепкує зі свого героя. І йому ж, здається, належить інший афоризм: «Хороших людей більше, але погані краще організовані». Погодьтеся, протилежний сенс. Не такий оптимістичний.
Утім, взаємодії навчаються. Уся історія західної цивілізації – це послідовна еволюція уявлень про те, як узгоджувати зусилля. І не лише західної. Недавня низка революцій так званої Арабської весни – якраз приклад стихійної координації, причому спершу цілком конструктивної, доки до процесу не долучилися різні там «Брати-мусульмани». То що ж ми, відсталіші за Марокко? Невже зовсім випарувався з колективної пам’яті багатовіковий досвід самоврядування, інституційної демократії?
Звісно, завжди можна сказати, що мої мрійливі рефлексії – типовий Wishful Thinking, «бажане за дійсне». Але, дивлячись зблизька на активістів акцій – від «Гостинної республіки» до «И так поймут», я розумію, що бачу тих, з ким би хотів жити в одній країні. У будь-якому разі вони не випадковість, не ексцес і не виняток. Їх зовсім не так мало, а буде більше. Можливо, я ідеаліст, але назвати ідеалістами тих, хто підставляє обличчя під кийки «Беркута»… якось язик не повертається.
І ще одне, можливо, випадкове спостереження: всі активісти, кого я згадав і не згадав, відчутно україноцентричні. Їхні часом локальні акції відбуваються в межах, так би мовити, українського проекту. Що дає підстави сподіватися також на успіх проекту загалом. Рано чи пізно. Незважаючи на тих, ненажерливих.