Мабуть, цим бажанням і викликана тирада нашої Ганці. Як на те, нема там ані грама правди. Ну, чого варта заява, мовляв, «президент завжди тримає своє слово»? Можливо, щодо Герман він і дотримав обіцянки – покращив її життя вже сьогодні. Але в інтернеті можна знайти повний список невиконаних запевнень, і я на них не зупинятимуся.
А далі промовиця повідомила: «…щоб добиватися свого, треба мати силу. Як нема сили, нічого не буде». Цікаво, як ці слова радника президента сприйняли б у якійсь цивілізованій країні? Там, де діє сила права, а не право сили. Невже є ще десь у Європі країна, в котрій вихідці з одного регіону захоплюють силоміць чуже майно? А біля керма – представники лише одного клану. То, може, нам пора дбати про авфроінтеграцію?
«Схід переконав правлячу партію в тому, що для них є важлива російська мова», – заливається соловейком пані Герман, хоча жодне соціологічне дослідження не демонструє нам такої картини. Питання мови в Україні не стоїть на першому місці, а останні дані показують, що мовний закон не підняв рейтингу ПР.
А далі натрапляємо на таку ахінею, що залишається хіба очима кліпати: «Янукович ішов у президенти, і його підтримували ті люди, які виступали за російську мову щонайменше як регіональну. Вони давали йому цей наказ. Якби за нього голосувала Галичина і дала йому інший наказ, він був би зобов’язаний його виконувати, бо він виконує те, що обіцяє».
Як пам’ятаємо, третина голосувала за Юлю, а ще третина не прийшла на дільниці. Тож виходить, що нинішній господар Банкової – це насправді президент лише третини населення. Решта українців його не цікавить?
Нехай так. То чому ж він досі не ощасливив того свого улюбленого електорату? Хто бував у селах і містечках сходу нашої країни, міг наочно пересвідчитися, які там хати, які обійстя. Рівень життя там куди нижчий, ніж на ненависному для Януковича заході.
Галичани ж, за визначенням Герман, слабкі, а «цей світ є жорсткий, і в ньому перемагають сильні». Це щось схоже на звитягу СРСР у війні з Німеччиною. Переможець бідував іще півстоліття, тоді як переможена – бо слабка? – швидко зайняла заслужене місце серед найрозвинутіших країн світу.
І диво дивне! Галичан обзивають різними негарними словами, але чомусь гості з-за Збруча та з Росії їдуть не в Донецьк, не в Луганськ, не в Єнакієве, а сюди – на «бандерівщину». Табуни туристів сновигають Львовом, а черги в «Криївку» такі, що львів’яни вже туди зазирають дуже рідко. Зате довкола звучить «русская рєчь», а на запитання вартового:«Чи є серед вас москалі?» –імовірні прихильники мовного закону радісно повідомляють: «Є!!!»
Зарубіжні вболівальники, приїхавши до Львова після Харкова йДонецька, казали, що потрапили до раю.
Колись Ганна Герман, тоді ще заступник глави Адміністрації президента, натхненно розказувала: «Мине багато років, і колись нашим правнукам будуть розповідати легенду про хлопчика-сироту, який мав найважче життя, яке тільки можна собі уявити. Котрий подолав усі труднощі. Став сильним. Став добрим і справедливим до людей і вивів країну на шлях благополучного розвитку».
Які чудові слова! Здається, живцем вихоплені з казки Андерсена. Навіть сам глава держави щиро повірив у них. Зустрічаючись із дітками (бо це вже така фішка кожного тирана – поспілкуватися з хлопчиками та дівчатками, а якусь Мамлакат і на ручки взяти), Янукович розповів, щó потрібно для того, аби зробитися президентом: «…мати лідерські якості, займатися спортом, добре вчитися, опановувати знання».
Та чи справді все це необхідне, щоб обійняти найголовнішу посаду? Вацлав Гавел не мав лідерських рис і не був майстром бігу по пеньках, а став одним із найкращих президентів Східної Європи.
Про знання, опановані нинішнім українським найвищим керівником у юнацьких університетах під час первинного періоду накопичення капіталу й термінів, відомо всім.
Баєчка Ганни Герман про доброго і справедливого Януковича викликає сміх на тлі політичних переслідувань, які накрили країну. Невже він і справді став сильним? А мені здається: боягуз. Закомплексований, до смерті перестрашений однією симпатичною жінкою. Настільки слабкий – навіть не може признатися в тому, що нізащо не випустить її на волю, і все спихає на парламент.
В Україні вже склалася така традиція, що кожен наступний очільник держави гірший за попереднього. Але я оптиміст і вірю, що вона нарешті урветься. Бо настане час, і розкопають терикони. Отоді й побачимо, щó саме потрібно було, аби стати президентом.