Підозрюю, що справа не лише в українському комплексі меншовартості, і не у сподіваннях Києва своїм мовчанням не дратувати «старшого брата» – справа в українському хуторянстві у цілому. Врешті-решт, пересічного українця менш за все турбує російсько-грузинський конфлікт, оскільки на порядку денному для українця, як і 2008 року, і значно раніше – не сумнівної правдивості вислови росіян щодо перевдягнених у російську форму українських найманців, а проблеми виживання.
Виживання людини та виживання родини, яке за умов стагнації української економіки та олігархізації української держави затуляє перед очима інженера, освітянина, селянина усе інше, що не потрапляє до його особистого мікрокосмосу та його першочергових планів. Виживання за умов згортання свобод, підтримки з боку держави не кожного громадянина України, а вибраних – вкрай складна справа, а отже, споглядання за міжнародними конфліктами і проблемами, аналіз подій навколо України (навіть навколо власної оселі) для українця – справа не першочергова. Як і справа мови, громадянських свобод, незалежності ЗМІ, прикладів чому можна знайти чимало.
Подібне спостерігала неодноразово і у значно більш наближених, так би мовити, до повсякденного життя України речах – у медійній сфері, наприклад. Після зникнення Георгія Гонгадзе лише невелика частина колег-журналістів спромоглись взяти участь у громадських акціях, вимагаючи знайти спершу Гію, а потім, коли з’явилось таращанське тіло, – його убивць. Пізніше, після загибелі у Багдаді журналіста агентства Reuters, українця Тараса Процюка, нас вийшло на Хрещатик не більше трьох сотень: ми вимагали реакції від української влади на загибель громадянина України, і від керівництва агенції – відшкодування страховки Тарасовій родині.
А люди, які проходили поруч, зі здивуванням позирали у нас бік і йшли далі,відвертаючись. Хіба що патрульні міліціонери уважно слухали виступи учасників мітингу. Нині, коли державно-олігархічні та просто олігархічні ЗМІ ставлять журналіста в умови звичайного виконавця, а «джинса» (чи то чорний або білий пі-ар) «править балом» в інформаційному полі – дарма і сподіватись на журналістську активність, солідарність, як і на об’єктивне висвітлення перебігу подій в Україні.
І не лише в Україні – на жаль, більшість ЗМІ, висвітлюючи міжнародне життя, використовують інформаційні повідомлення іноземних агенцій, телеканалів та інтернет-видань. З цих іноземних джерел інформації абсолютна більшість – російські. Логіка журналістів та редакторів зрозуміла: значно легше перекласти матеріал з російської мови, яку чуєш змалечку і розумієш іноді краще, ніж українську або котрусь із західних мов,- ніж з англійської чи французької (тим більше з арабської або фарсі!) мови.
А от на якість та об’єктивність російського оригіналу – це те, що замовчують у медійних колах: за логікою власників ЗМІ, з Росією сваритись не варто, а раптом що трапиться… Чи то котрийсь з багатіїв з Москви викупить телеканал, радіостанцію чи видання – а чи й Україна стане членом Митного союзу або взагалі СРСР відновиться у звуженому форматі та з меншою кількістю членів.
От і дивимось, слухаємо та читаємо, як живе світ очима російських ЗМІ! Тих самих видань та каналів, які у черговий раз зорганізували «інформаційний шквал» антиукраїнського спрямування, розповідаючи, як українські «пси війни», перевдягнені у форму російських вояків, допомогли Грузії створити негативний образ військових РФ у Південній Осетії та Абхазії у серпні 2008 р. Тих самих, де не те що позитивну, а бодай об’єктивну інформацію про Україну годі й чекати (особливо вражають ток-шоу: навіть якщо його учасники обговорюють тематику, далеку від української, чи не кожен другий намагається Україну згадати, і то не добрим словом!). Як висловився один з моїх знайомих європейських дипломатів, «коли дивлюсь інформації про Україну на російських каналах – мимоволі міркую, чи це про ту саму країну ідеться, в якій я працюю».
Країна, вочевидь, та сама, в якій пан Посол працює. Просто її керманичі, уповноважені особи, суспільство не реагує на брехню, перекручену інформацію, неповагу з боку сусідніх держав. Так і не навчились гідно, чітко, якщо потрібно жорстко відповідати опонентам. Власне, нічого дивного: за часів Російської імперії та СРСР було знищено тих, кому болить і сама Україна, і життя її народу, і її образ, котрий вимальовується в очах міжнародної спільноти. Недарма, мабуть, упорядники сайту лондонської Олімпіади не зреагували на доволі обережне, ну дуже вже дипломатично висловлене прохання керівників МЗС України виправити біографічні дані гравців Олімпійської збірної з Росії, та закрити інформацію, що Україна – це регіон Росії. Може, британці мислять стратегічно, наперед бачать – бо ж ще трохи, і таки перетвориться Україна на регіон Росії.
Адже як страждала переважна більшість представників влади, більшість політиків (і не лише у правлячих політичних силах!) на комплекс меншовартості, так і страждає. Як панувала ідеологія хуторянства – «моя хата з краю» – так і панує. Як були українці зациклені на внутрішніх проблемах, так цей цикл і триває досі.