Щоправда, прапори ніхто і не виносить. Але то — інша історія. “Коли ми були молодими, – згадує шестидесятирічна Марі, – ніхто не міг собі дозволити не піти на бал з нагоди 14 липня. З позицій суспільної моралі це дорівнювалося якщо не до зради батьківщини, то до ознак невиліковного ідіотизму. А нині свято стало — що мертва зірка, яка світить відображеним світлом”.
Військовий парад зранку, прийняття по офіційних установах увечері та щорічне телевізійне інтерв’ю Президента республіки… Стороннім оком справа виглядає так, ніби громадянам, – отим пересічним французам, які по війні із прапорцями в руках витанцьовували до пізньої ночі на вулицях, в офіційній програмі зовсім не залишилося місця.
“Річниця повалення Бастилії набула статус свята лише в 1880 році, за Третьої республіки, – пояснює посібник з історії. – Спочатку воно мало підкреслено республіканський сенс. По-справжньому загальнонародним свято стало тільки у 1918, коли завершилася Перша світова війна”. Іншими словами, символ набрав потужності, коли наповнився відразу кількома сенсами: яскравим міфом про героїчний штурм Бастилії, відчуттям національної гордості за перемогу в війні, усвідомленою та пережитою потребою з’єднати зусилля…
“Свята — що люди, – далі розмірковує Марі, колишня викладачка історії. – Вони мусять спочатку визріти, довести свою реальну потребу в суспільстві, а далі — зіграти відведену історичну роль та піти собі на пенсію — до скарбниці суспільних цінностей, щоб стати спадщиною”. До речі, про міфи. Марі пригадує, якого прочухана отримала замолоду від директора коледжу, коли розповіла своїм учням, що насправді взяття Бастилії не було класичним народним бунтом, бо у цій в’язниці сиділи самі аристократи. “Він так кричав, що шибки дзвеніли, – сміється жінка. – Казав, що я дозволила собі зазіхнути на найсвятіше”…
Нині про неоднозначність подій 1789-1793 року розкаже кожен школяр. А вже студенти-історики аргументовано розберуть по кісточках, чому облога та повалення королівської тюрми не були бездоганно блискучими. Не так давно, але французи навчилися без остраху сприймати недосконалості власної історії. Може, тому, попри численні проблеми, французьке суспільство розвивається та рухається вперед?
“Провідні сенси національного свята — це боротьба та об’єднання, – вважає інший історик, П’єр Нора. – Тривалий час присутність армії мала величезне значення. Варто згадати, що після поразки у франко-прусській війні в 1870 році саме армія сконцентрувала на собі народні сподівання на реванш, на віднайдену гідність. Водночас, офіцерство довго не приймало свята, бо вважало його “лівацьким”. Лише в період між двома війнами 14 липня перестало бути приводом до сварок між крайніми лівими та крайніми правими і нормалізувалося — дозріло до статусу символу національної згоди”…
Згода — вона, звичайно, гармонія. Не протистояння світоглядних концепцій, не пошук сенсів, не боротьба. Навпаки — її високе, часом вишукане, але не драйвове завершення. У день свого національного свята безжурні французи давно не переживають за Бастилію. Хтось поспішає в гості, хтось – хто до парку дитячих атракціонів, але ніхто – з протигазом на мітинг.
Цікаво, а скільки визріватиме до нормалізації 24 серпня? Коли День незалежності України сконцентрує на собі різноманітні сенси та перетвориться на багатозначний, спільний, загальнонародний символ? Може, тоді урочистості стануть нуднішими. Та дітям безпечніше.