Ще тиждень тому змінити голову Верховної Ради можна було лише за умови, що цю ідею підтримають не менше половини, тобто 226 депутатів. Але це була не єдина умова. Головна полягала в тому, що голосування могло відбутися не за посередництва сумнозвісних «кнопок», а паперовими бюлетенями, які мала взяти до рук так звана кваліфікована більшість. Інакше кажучи, 2/3 депутатів парламенту, тобто не менше 300 осіб.
Володимир Литвин провів відповідний закон ще в грудні 2009 року. Тоді йому здавалося, що так він убезпечує себе як голову ВР від загрози звільнення з посади. Це означає, що навіть сивочолий Литвин усе ще не розумів: він має справу навіть не з бульдозером Партії регіонів, а зі справжнісіньким асфальтоукладником.
Скандальний мовний закон, нібито схвалений 3 липня, голосувався з таким порушенням усіх можливих процедур, що вважати його законом може лише хвора уява. Відтак Литвин цілком логічно відмовився візувати документ перед тим, як відправити його на підпис президентові.
Реакція регіоналів не забарилася. Вже 5 липня вони прийняли зміни до регламенту Верховної Ради. Під промовисті жести диригувальника Чечетова парламентарії постановили, що голову ВР можна міняти простим голосуванням карток і кнопок. Але цього виявилося замало.
І зрозуміло, чому. Зміни до закону (а регламент ВР, завдяки тому ж таки недалекоглядному Литвину, має статус закону), мають ухвалюватися відповідно до процедури прийняття будь-якого закону як такого. Тобто 226 голосів, підпис голови ВР, підпис президента… Цілком ясно, що Литвин як голова ВР ні секунди не прагнув підписувати зміни до регламенту, котрі роблять його без п’яти хвилин колишнім головою ВР.
«Отут і стає нам у пригоді наша славна авіація», – писав у таких випадках Лесь Подерв’янський. В пригоді Адміністрації президента, де всіма юридичними та, що важливіше, квазіюридичними питаннями опікується Андрій Портнов, став Конституційний Суд. Лише 10 липня він отримав депутатське подання, а вже сьогодні виніс рішення, згідно з яким Литвин не лише може бути знятий простими 226 голосами, а і обирався не зовсім законно. Як і декотрі його попередники. Адже, згідно з рішенням КС, голосування бюлетенями не відповідає принципу прозорості парламенту… Тобто все, що було раніше, – непрозоро і неконституційно, слід розуміти так.
Звісно, такий підхід до права не дивує. Кого і чим може здивувати Конституційний Суд, котрий свого часу розчерком пера скасував Конституцію, яка діяла понад 5 років? Натомість справді дивує готовність партії влади задля поточних інтересів відмовитися від залишків власної легітимності. Мало того, що країну очолює перший в українській історії президент, навіть формально обраний меншістю населення, але повноваження якого значно більші, аіж ті, які йому делегував народ згідно з чинною станом на початок 2010 року Конституцією. Так само, виявляється, мало й того, що голосування «за себе й за того хлопця» обіцяють у майбутньому великі негаразди «законотворцям» від ПР, а також можуть і напевнно таки будуть оскаржені й скасовані, як завідомо незаконні.
Проте навіть цього регіоналам, здається, мало. Можливо, ця партія вже уявляє себе чимось на кшталт КПРС. В СРСР, як відомо, теж діяла Конституція, визнана однією з найкращих у світі… Єдине, що її псувало, – це стаття 6 про «керівну і спрямовуючу» роль Партії. Але проблема в тому, що ПР – не та Партія, а Україна все ж не СРСР.