У Давній Русі князі робили нащадків та наближених феодалами, віддаючи їм землю «в кормління». Це слово має спільний корінь із «кормою», «кормчим» і означає управління. Але багато хто, вперше зустрічаючи його, думає, що йдеться про «корм». Мовляв, землі роздавали княжатам та дружинникам, щоб ті з них годувалися.
Сучасний державний устрій в Україні модно порівнювати з феодалізмом. І це має серйозні підстави. Влада (чи близькість до неї) з часів розпаду СРСР постійно конвертується у власність. І ті, хто самі себе наділили владою та власністю, за цей час утворили фактично окрему суспільну верству, «верховну касту», достоту як у станових феодальних монархіях.
Читайте також: Нова антифеодальна боротьба
Від класичної картини зі шкільного підручника український «неофеодалізм» відрізняється єдиним: поки що його не закріплено на законодавчому рівні. Але «еліта», особливо в останні років зо два, йде і в цьому напрямку.
У спадок від СРСР Україна дістала надзвичайно потужний силовий та адміністративний апарат. Настільки потужний, що він замінив собою так і не створений «вільний ринок», котрим марили простодушні демократи кінця 1980-х. Заодно в цілковитій відповідності до марксистсько-ленінської теорії апарат заступив і правосуддя, й демократію як таку.
А потім замкнувся в собі.
Апарат в Україні – це не лише силовики та чиновники. Це й нібито «перша» гілка влади – депутати Верховної Ради та місцевого самоврядування. Й нібито «третя» – суди. Кожен новоспечений нардеп чи суддя мусить добровільно підкоритись йому, інакше з мандатом чи в мантії ходити йому дуже й дуже недовго.
Для члена апарату нелояльність до наявних правил гри – гірше, ніж позашлюбне походження для шляхтича. Бастарди в середньовіччі подеколи досягали найвищих кар’єрних вершин. Держслужбовець або політик, котрий вважає своїм головним і єдиним завданням виконувати лише законні функції, в Україні може досягти хіба що великих неприємностей.
Саме цей апарат забезпечує надприбутки вітчизняних олігархів, не забуваючи, звичайно, й себе. А відбувається це за рахунок основної маси населення. Бо ж за чий іще? Відтак посада у владі сьогодні – це саме те «кормління», котре походило б від слова «корм».
Звідси випливає простий і дуже неприємний висновок. Кричущі випадки, на кшталт звільнення з-під варти миколаївських ґвалтівників або умовних термінів явним убивцям, чиї родичі носять високі чиновницькі «титули», є для такої системи не просто природними. Це сама основа існування системи. І річ аж ніяк не в самій «кастовій солідарності». Річ – у суворих законах економіки.
Адже Його Величність Апарат є саме для того, щоб годувати своїх адептів. Через «розпилювання» бюджету, через податкові пільги для обраних бізнесменів (котрі діляться відкатами), через банальні хабарі… А це передбачає, що універсальною «валютою» у правлячій касті є взаємна послуга. Життєдіяльність апарату забезпечує кругова порука, бо (на жаль, для наших можновладців) узаконити належність до правлячої касти через право народження все-таки неможливо.
Читайте також Лінія суспільного розлому: криваві хроніки мажорів
Відтак система завжди виправдовуватиме навіть наймерзенніших злочинців із числа «своїх». Адже це лише окремий прояв загальної тенденції взаємовідносин «касти вельмож» із безправним населенням. Звичайно, такі мерзенні випадки, як той, що стався в Миколаєві, викликають гнів та обурення кожної пристойної людини. Але слід розуміти, що природа в «безкарності мажорів», як це зазвичай називають у пресі, та сама, що й в економічного визискування населення владою. І там, і там ідеться про ставлення самозваних господарів життя до абсолютної більшості громадян як до сумнозвісної «біомаси», на котрій покликані квітнути окремі паростки шикарного й безкарного життя.
Утім, паралелі із середньовіччям підказують і приблизні шляхи дій, до яких повинне вдатися суспільство. У Західній Європі всевладдю аристократії поклала край буржуазія. Але сама вона почалася з міських ремісничих цехів – товариств особисто вільних людей, котрі гуртувалися для захисту своїх персональних, цілком прагматичних інтересів.
У сьогоднішній Україні протести проти незаконної забудови, проти свавілля місцевих князьків, проти будь-якого порушення прав людини та громади мають поєднуватись із постійною самоорганізацією небайдужих громадян, котрі стежать за поведінкою влади в тій чи тій конкретній царині. Саме так виникало громадянське суспільство на Заході. Власне, такі приклади є навіть у сусідній Росії: скажімо, товариство «синіх відеречок», що виникло зі стихійного виступу проти чиновницьких «мигалок», останнім часом заявило про себе як про організацію, яка небезуспішно захищає інтереси потерпілих у ДТП з вини «мажорів» чи можновладців.
Це не означає, що в ситуаціях на кшталт миколаївської можна сидіти по квартирах, ширяючи у височинах філософії. Виходити протестувати можна й необхідно. Але покарання винуватців не полегшить становища жертв, а головне – ми насправді не знаємо, скільки таких злочинів трапляється в країні повсякчас. Зменшити їхню кількість може лише зміна всієї системи влади, але такої зміни, як добре відомо українцям, на Майдані не вистоїш. Тож першим кроком до припинення свавілля десятків тисяч «княжат» можуть стати тисячі «майданчиків». А створять їх ті, хто не бажає бути кормом.
Читайте також: Україною керують за правилами «зони»