Найсумирнішими у цьому сенсі виглядають політологи (не ті, котрі владу обслуговують, а ті. Котрі намагаються бути незалежними. От, скажімо, на сайті Deutsche Welleчитаємо статтю під назвою «Незрозумілі реформи Януковича». Ну, назву можна списати на німців, на господарів радіостанції та сайту. Але ж зміст… «Політолог Світлана Конончук впевнена, що люди знають про владні реформи, але не сприймають їх через те, що влада не починає зміни з себе. «Влада не переглядає умови власного існування, а активно прагне змінити життя людей – скорочує пільги, слідкує за одинокими матерями, ускладнює життя підприємцям. Це нерівноправна політика», – прокоментувала Deutsche Welle експерт Українського незалежного центру політичних досліджень. Конончук констатує, що велика частина українців два роки тому голосувала за реформи Віктора Януковича, втомившись від бездіяльності попередньої владної команди». Цікаво, хто ж це голосував за «реформи»? Комуністичний електорат? Донеччани? Ой…
Читайте також: Рейтинг сучасних лизоблюдів
У кращому разі за Януковича голосували як за «міцного господарника», тобто за постать ще радянських часів. А в гіршому голосували за Януковича, бо були радикально налаштовані проти «Юльки-воровки». Чи під цими реформами малося на увазі забезпечення «формування на законодавчому рівні та гарантування цінової стабільності», «встановлення мінімальних розмірів пенсій, які забезпечуватимуть базові потреби кожної людини: житло, їжа, лікування», «збільшення кількості бюджетних місць у державних вищих навчальних закладах до 75 %» і подібні речі, зафіксовані у виборчій програмі Януковича, то вони якось слабко пов’язані із радикальними ринковими реформами. Ну, а на кого розраховані були «гарантії» входження України за 20 років до G-20, збільшення прямих іноземних інвестицій в Україну до 50 млрд доларів у 2014 році чи одночасного різкого зростання державних інвестицій та соціальних витрат – за істотного і постійного зменшення податків? Тільки не на прихильників реформ…
Та що політологи, які ведуть мову про настрої українського електорату два роки тому і дуже наївно (якщо не сказати більше) оцінюють ці настрої. Є й куди більш цікаві персонажі, які й сьогодні ведуть мову про реформи імені Януковича чи надають йому пропозиції, як саме ці реформи робити. От, скажімо, полум’яний опозиціонер Артем Чапай (оцініть псевдо!) перекладає статтю (власне, радше робить її дайджест), яку написав Росс ДеВоль – головний дослідник Milken Institute, незалежного економічного центру. І називає свій переклад «Лікнеп для Януковича: Вісім найкращих інноваційних ідей з усього світу». Розумієте? Лікнеп для тигра на тему як стати вегетаріанцем. Що ж, в обговоренні статті були висловлені цілком адекватні оцінки – адже читачі значно менш наївні і більш реалістичні, ніж перекладач та публікатори: звертання до Януковича й Азарова у тексті не мають сенсу: вони не для цих персонажів. Для них цей цілком слушний текст виглядає написаним на казахській мові: всі окремі літери наче й зрозумілі, а загальний зміст – ні.
Утім, із полум’яними молодими опозиціонерами часом і не таке трапляється. Куди гірше, коли в числі новочасних марсіян, які ведуть розмову про чинну владу та про нинішню Україну з якихось фантасмагоричних позицій, раптом опиняються визнані інтелектуальні світочі та моральні авторитети нації.
Євген Сверстюк. Дисидент, політв’язень, публіцист, доктор філософії. На сайті інформагенції УНІАН з’явилося велике інтерв’ю з ним, де, зокрема, йдеться про нинішній політичний режим в Україні та його керманича. «Якась була надія на те, що цей режим еволюціонуватиме і поступово усвідомлюватиме, що машина, на якій ти сидиш, має історію намотаних кілометрів і не може так просто писати свою, кардинально іншу історію кілометрів», – зазначає Сверстюк і продовжує цю оптимістичну думку: «Янукович несподівано для себе відкрив, що треба бути українським президентом в Україні і що вибору в нього нема. Він гадав, йому вдасться домовлятися як це звично в беззаконному світі. Але побачив, що тут суворіші правила гри, що є економічні клани, які теж мають свої інтереси, і у відносинах з Росією він не може докорінно відрізнятися від свого попередника. І дуже багато речей мусить продовжувати, хай би що він заявляв раніше. Перший його крок щодо здачі національних інтересів – Харківські угоди – був смішний і виставив його перед світом як чоловіка недосвідченого, непідготовленого. Його противник, чи то союзник, теж цей крок не оцінив. Янукович тільки зараз починає здогадуватися, що світ оцінюватиме його роботу з того, наскільки вона є позитивною для зміцнення національної держави».
Крок – смішний? Чи все ж злочинний? І чи справді немає вибору у Віктора Януковича і він змушений-таки стати «українським президентом»? А як щодо продовження і ствердження режиму антинаціональної окупації країни (кадровий ресурс для цього є – щонайменше 15% наших співгромадян проти незалежності держави)? А як щодо переходу під протекторат Росії в обмін на обіцянки захисту влади і статків «сім’ї» та наближених до неї олігархів? А як, зрештою, щодо розколу держави у разі, якщо центральна та західна Україна постануть проти влади «януковичів»? Чи Євген Олександрович настільки переконаний у високих моральних та професійних якостях чинного глави Української держави, що апріорі відкидає можливості розвитку подій у таких напрямах?
А кореспондент ставить запитання: «То, на вашу думку, Януковича вже можна вважати українським президентом?»
Євген Сверстюк відповідає на це: «Ні-ні, я просто кажу, що він учиться. Але сам факт є смішний і абсурдний: державу очолює людина, яка вже ставши президентом, починає вчитися бути ним. Він мав учитися все життя, а потім іти в президенти, а то тільки через рік президентства відкриває для себе, що Голодомор – це таки страшна трагедія…»
Що ж, усе українське суспільство та вся Європа мали можливість бачити, як «учиться» Янукович під час підготовки документів про асоціацію з ЄС. От тільки бачити і побачити – це дуже схожі слова, які позначають дуже різні явища, чи не так? Та що тут дискутувати – боюся, що все нові й нові практичні наслідки цього «навчання» всі ми відчуємо ближчим часом…
А колишній дисидент продовжує випромінювати якщо й не всеосяжний, то бодай частковий оптимізм: «Я нічого не можу відзначити позитивного, крім як пасивних дій. Вони збиралися зробити багато капостей… Та, очевидно, якимось чином прийшли до тями й зрозуміли, що це не справа держави – займатися такими речами». І закінчує розмову з кореспондентом такими словами: «Здорові сили в Україні беруть гору, незважаючи ні на що».
Виходжу на вулицю – і з якогось дива стикаюся з іншими картинами, хоча, звісно, й існування «здорових сил» заперечити не можна. Тільки от лихо: геть усі їхні представники матюкаються ледь не в унісон, вважаючи, що процеси в країні йдуть у невірному, а то й катастрофічному напрямі. Власне, так само вважає, за даними соціологів, й абсолютна більшість українського народу. Чи ці люди нездатні оцінити ситуацію, бо не мають диплому доктора філософії? Чи тому, що вони живуть в реальній Україні, а не в якійсь її фантастично-марсіянській подобі?