Так, в Європейському парламенті стартували і триватимуть довгі й складні дебати. Майже всі погоджуються, що справа Тимошенко політична, хоча думки щодо самої екс-прем’єрки як політичної постаті не збігаються.
Фракція Європейської народної партії – найбільша в Європарламенті – винесла на обговорення поправку про підтримку Юлії Тимошенко, яка розділила лібералів та деякі інші групи. Досить багато європейських парламентаріїв висловлюються за справедливий суд і проти його використання в політичних цілях, однак здебільшого намагаються не говорити про безпосередню підтримку екс-прем’єрки.
Однак усе це просто деталі. Згадана вище історія виходить набагато далі за внутрішні парламентські дебати ЄС. Насправді на кону тут стоїть логіка майбутнього курсу зовнішньої політики та політики демократії України. Донині ще жили надії на здобуття нею особливого статусу в межах «Східного партнерства». Навряд чи варто робити глибокий політичний аналіз, щоб усвідомити, що країна з 45-мільйонним населенням і такою площею може стати ключовою в пугода олітиці розширення ЄС. Мається на увазі, що Україна надзвичайно важлива для Євросоюзу як потенційної федеративної наддержави, якщо до цього дійде.
Переваги, які ЄС може дати Україні, очевидні: надійне і потужне стратегічне партнерство, економічні та політичні перспективи в ліберально-демократичному майбутньому. М’яка сила Євросоюзу здатна запропонувати їй хороші можливості для самореалізації, завдяки яким вона здобуде особливу роль одного з основних рушіїв історичних, соціальних та політичних змін у Східній Європі, а також посередника між Росією та ЄС.
Переваги, які Україна може надати ЄС, теж очевидні: це вирішальний елемент поширення демократії на Схід. Крім того, це велика, потужна й амбітна східноєвропейська держава, здатна усунути розриви між країнами Західної, Центральної та Східної Європи. Але то досить технічний момент, якщо говорити політичною мовою. За ним криється явна потреба для Європейського парламенту і ЄС загалом говорити іншою мовою і виробити чітку позицію. Сила і розмір у цьому світі мають значення, безперечно, але ще більшу роль відіграє напрям політичного розвитку Східної Європи, насамперед РФ.
Пам’ятаю, як відомий російський політолог Андрєй Піонтковскій, котрий авторитетно виступає проти путінської Росії, якось сказав на ток-шоу, яке я вів на литовському телебаченні, що вступ України до НАТО і ЄС поклав би початок новій добі в Європі. Він навіть порівняв цей політичний крок із кінцем візантійського періоду в російській політиці та культурі. «Росія ніколи не залишилася б такою, як є, якби Україна приєдналася до НАТО і ЄС», – наполягав він. Я погодився, що Україна не просто велика і важлива держава. Вона «значуща інша» для Росії. Російська ідентичність не спрацьовує без України як вирішального елемента в її історії та культурі. Приклади, які я зараз наведу, не зовсім точні, але коли уявляємо Україну і РФ, мені на думку спадають Литва і Польща чи Шотландія й Англія.
Московська Русь без політичного і культурного виміру Київської Русі залишилася б порівняно відсталим, якщо не провінційним, явищем у східноєвропейській історії. Хоч би якою багатою була російська література, вона дуже постраждала б без безсмертних українських письменників Гоголя, Булгакова і цілого пласту одеської літератури, сповненої перлів стилю і гумору. Однак найсерйознішою тут була б криза ідентичності: хоча Україна як окрема і незалежна держава вже є доконаним фактом, РФ досі схильна вбачати в ній споріднену націю, присмачуючи це бачення своїми імперськими та колоніальними амбіціями.
Політична модернізація України з її вступом до ЄС і НАТО врешті-решт не залишила б Росії іншого вибору, ніж піти тим самим шляхом. Саме статус України як сірої, тобто міжкордонної, зони плекає в РФ ностальгію за її великим імперським минулим. Такий інтелектуальний і політичний вакуум надзвичайно небезпечний для України, оскільки породжує агресивні амбіції в кремлівській політиці – від контрольованої «суверенної демократії», якщо говорити путінським жаргоном, до відчайдушних спроб здобути контроль над Україною.
Доки Україна залишає місце для протиріч і непевності в політиці власної ідентичності та системі політичних цінностей та напрямів, Росія завжди робитиме все, щоб приперчити її російським культурним впливом та пропагандою і не втратити свого «значущого іншого». Найгіршим кошмаром для нинішньої кремлівської політичної еліти, яка абсолютно вороже ставиться до європейської демократії, хоча дуже приязно – до європейських банків, соціального престижу та економічної розкоші, є європейська Україна з міцним проєвропейським політичним, лінгвістичним і культурним вибором. Така Україна стала б історичною можливістю для самої себе і для РФ. Не маючи змоги ненавидіти всіх і воювати з усіма після розпаду Радянського Союзу, остання була б приречена на зміни.
Читайте також: Третій шлях до рабства