Чи справді Лі Гарві Освальд сам-один застрелив Джона Кеннеді? Цього ми не дізнаємося ніколи. Джон Вілкс Бут, Сірхан Бішара Сірхан і Марк Юній Брут назавжди залишаться не до кінця зрозумілими постатями – чи то маніяками, чи то виконавцями замовлення третіх осіб, чи то взагалі зомбі, «маньчжурськими вбивцями». Треба змиритися з тим, що існують таємниці, які не розкриваються, особливо коли йдеться про політичні атентати. Приховати істину не важко, тут потрібна певна кількість зацікавлених людей, наділених владою та грішми. Найгірше навіть не це. Таємниці мають таку властивість, що коли серед десятка різних, зокрема і найнеймовірніших, версій розгадки буде насамкінець названо одну правдиву, ніхто не здатен буде її вирізнити. Ніхто не повірить.
2011-й щойно почався, але я майже переконаний: поновлення кримінальної справи щодо вбивства Георгія Гонгадзе й виклик до прокуратури Леоніда Кучми залишаться гідними номінації «Сюрприз року». Люди компетентні й не дуже, завсідники владних коридорів і дилетанти-базіки змагаються в пошуках розумних пояснень процесу над колишнім господарем держави. Кажуть, Кучма – не кінцева мета удару, а лише проміжна, а насправді ж ініціатори прагнули уразити або зятя екс-президента Віктора Пінчука, щоби пробудити його поступливість і змусити поділитися своїм бізнесом, колишнього Кучминого главу Адміністрації, а нині спікера парламенту Володимира Литвина й у такий спосіб позбавити його самостійного маневру. Якщо ж припустити, що цілили в самого Кучму, то можна розглядати знову два мотиви. Або це запізніла помста Януковича тому, хто фактично «здав» його Майдану, або димова завіса, спосіб перемкнути увагу того, що залишилося від суспільства, на ефектний, однак порожній напрямок, а також демонстрація м’язів. Кому саме? Наближеним, опозиції, Європі, собі. Усі перелічені варіанти цілком у стилі правлячої групи. Який із них домінує, не так важливо. Головне, що серед цих міркувань відсутній єдиний мотив, гідний сучасної демократичної держави чи бодай держави, котра дбає про свою репутацію. Мало кому спаде на думку, що кінцевою метою операції «Кучмагейт-2» може бути чиєсь прагнення відновити справедливість, здійснити правосуддя, покарати злочинців. Це той самий випадок– не вірю.
Я не вірю, що нинішню владу раптом зацікавила істина взагалі й доля Гії Гонгадзе зокрема.
Я не вірю в офіційну версію слідства – ні тоді, ні тепер.
Я не вірю в цифровий диктофон під диваном. Майорові Мельниченку, чесно кажучи, теж не дуже вірю.
Я не вірю, що Кравченко двічі вистрелив собі в підборіддя. Варто було б призначити слідчий експеримент.
Я не вірю, що Кучма наказав прибрати журналіста а далі хай міркують конспірологи (хто підставив Леоніда Даниловича, ми не знатимемо, але аналіз внутрішньої та, головне, зовнішньої політики до й після «підстави» дає достатньо матеріалу для роздумів).
Ні, мені не шкода Кучми. Він особисто створив систему, жертвою якої став через роки (навіть якщо вся історія закінчиться легким переляком, удар по його самолюбству – жахливий, це підтвердять усі, хто особисто знає Леоніда Даниловича). Усі, хто так чи інакше приклався нині до його особистої драми, – його, Кучми, висуванці й вихованці. Він як досвідчений машинобудівник сам розробив і вдосконалив каток, під який нарешті потрапив. Ну, а щодо морального обличчя тих, кому нині не бракує сміливості штурхати мертвого лева, ілюзій нема й не було.
Хоча в усієї цієї історії є ще й актуальний прагматичний поворот. А саме: уявіть на хвилинку нинішнього президента, який щойно чи то дав, чи то схвалив команду «фас». Чи може він не поставити себе на місце свого перед-попередника? Адже за рік із гаком Янукович і К° уже стільки нагосподарювали, що нормальній прокуратурі вистачило б на десяток справ за статтею «зловживання владою та перевищення службових повноважень». І ось, припустімо (припустімо!), він наїсться й вирішить здійснити мирну передачу керма. Ні, перш ніж наважитися, він неодмінно згадає Кучму, який до минулого вівторка був шанованою людиною, в нього брали інтерв’ю, його запрошували на вечірки в якості почесного гостя, він їздив за кордон, а тепер із ним прагнуть спілкуватися тільки слідчий прокуратури та ще колишній охоронець. Після такого прецеденту Віктор Федорович чіплятиметься за владу до останнього. В ідеалі – до кінця. Руками. Зубами. Є ж приклади. Ось полковник Каддафі протримався 40 років. Ласкаво просимо до вічності.