С тиль дій Партії регіонів зрозумілий, але в цьому випадку вона перевершила навіть себе. Ще за часів президентства Леоніда Кучми державну власність активно розпродували за безцінь. Але ж приватизація епохи Олександра Рябченка відрізняється від епохи Михайла Чечетова (який 2004 року очолював ФДМУ). Якщо раніше завжди знали, хто отримав той чи інший об’єкт: який завод дістався Ахметову, який Новинському, який Коломойському, який ще комусь… То тепер ніхто не може нічого сказати.
Щоб розставити всі крапки над «і», буде створено спеціальну комісію з розслідування цього конкурсу. Або ж умови його проведення розглянуть на засіданні Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації. Ми маємо відповісти на два запитання. По-перше, скільки державних грошей було вкладено в підготовку Укртелекому до приватизації? По-друге, хто насправді став власником об’єкта? Адже вже відомо, що його купили не австрійці, як анонсували раніше, а невідома офшорна компанія (австрійська EPIC спростовує цю інформацію. – Ред.). Крім того, практично перед самою приватизацією на засіданні Національної комісії з питань регулювання зв’язку взяли за основу проект змін до граничних тарифів на стаціонарний телефонний зв’язок. Австрійський холдинг не міг забезпечити цього рішення перед продажем Укртелекому. Відповідно за приватизацією стоїть людина, яка має зв’язки в президентському оточенні, здатна вплинути на НКРЗ. Не думаю, що це був Рінат Ахметов. Адже він цілком міг придбати Укртелеком прозоро, бо мав у складі своєї групи підприємство, що відповідало основним вимогам ФДМУ.
Навіть не сумніваюся, що нам не вдасться оскаржити приватизацію. Власне, ніхто й не збирається цього робити – суто формально всі закони було дотримано. Однак треба дати політичну оцінку того, що сталося. Завдання-мінімум – показати українцям, скільки було витрачено з бюджету на об’єкт, відданий невідомо кому за безцінь. Уже зараз можу сказати, що вклали в Укртелеком мільярди гривень, хай там що голова ФДМУ Олександр Рябченко розповідає про збитковість підприємства. Його готували до приватизації, він єдиний власник ліцензії на 3G. Зрештою, держава не раз надавала компанії пільги з перерахування дивідендів до держбюджету. Тобто приватизація коштувала всім нам чималих грошей. Крім того, підвищення тарифів на стаціонарний зв’язок – це, напевно, лише перший крок держави назустріч новому власникові компанії. Особисто я чекаю на подальші дії, які поліпшать його добробут. Наприклад, тільки він отримає ліцензію на 4G. Цілком імовірно, що дійде навіть до монополізації надання послуг фіксованого інтернет-доступу, як роблять, до речі, в арабських країнах. Це шалені прибутки для компанії, це можливість для держави контролювати інформаційний простір.
Загалом операторам мобільного зв’язку не позаздриш – фактично вони опиняються в неконкурентному середовищі, де немає ринкового ціноутворення та рівного доступу до ресурсів. Звичайно, складно сказати, як саме поводитиметься новий інвестор. Можна прогнозувати інвестиційну стратегію великого телекомунікаційного гравця, але ж покупець – маловідома компанія. Хай там як буде, але це, напевно, не піде на користь споживачам. Інвесторові ж треба окупити вкладені 10,5 млрд грн.
Інша проблема – перспективи приватизації в Україні після ухваленого рішення. Подумати тільки: 10 років об’єкт готували до продажу, дискутували, чи можна робити приватною структуру, яка контролює спеціальні засоби зв’язку. І в підсумку продати якійсь невідомій компанії, що, на відміну від інших потенційних покупців, зокрема європейських телекомунікаційних компаній, явно не вкладатиме кошти в об’єкт (ФДМУ декларує протилежне. – Ред.). З бажання зробити показовим цей приватизаційний процес нічого не вийшло – низку претендентів просто не допустили до конкурсу. Його, до речі, планували як аукціон із підвищенням стартової ціни, але цю ідею профанували. Замість кількох учасників, які підняли б вартість об’єкта, до продажу допустили лише одну компанію, яка заплатила майже початкову ціну. Західним інвесторам, зацікавленим у придбанні Укртелекому і не тільки, продемонстрували, що вони нинішній владі не потрібні, а всі привабливі об’єкти продаватимуть лише своїм.
Утім, таких об’єктів в Україні більше немає. Залишається Одеський припортовий завод, але він цікавий лише операторам ринку хімії. Напевно, його нового власника вже визначено.