У той час як штатні працівники американських таблоїдів підраховують касові збори новинок кінопрокату за останній вікенд, а мешканці європейських мегаполісів змагаються за право саме свій кінофестиваль вважати найпрестижнішим, український глядач скромно тішиться навіть не виробництву національного продукту, а просто – дублюванню українською мовою чергового фільму. Ситуація не стільки комічна, скільки принизлива. Я не схильний впадати в пафос, але коли вчергове чуєш з екрану коментар якої-небудь фіфи з відділу зі зв’язків із громадськістю, котра повідомляє, що дубльовані українською стрічки збирають меншу касу, починаєш очікувати пришестя спасителя вітчизняного кінематографу, який вижене з мережі храмів мистецтва всіх цих фарисеїв із їхнім пивом та «сухаріками».
Натомість, що робити тим, хто не має часу чекати на Друге Пришестя? Виходів, як завжди, є два. Найпростіший – не ходити до кінотеатрів, до цих самих храмів мистецтва, котрі визначають формат і рейтинг. Інший варіант морочливіший, проте й дієвіший. Спробувати нагадати працівникам та менеджерам кінотеатрів, що насправді саме ти є потенційним глядачем, і що саме тебе вони мали б запитати, перш ніж вирішувати, якою мовою має говорити з тобою Шрек. Тобто переконати їх, що у зв’язку з певною специфікою їхнього заняття і того сегменту ринку послуг, який вони займають, їм все-таки варто зважати не лише на стереотипи, а й на реальні запити широких народних мас.
Справа, звісно ж, не в мові, а в системному саботажі. Коли одні вважають за недоцільне знімати в цій країні кіно, інші – мовою цієї країни кіно показувати, тоді ефір заповнюється переважно російським господарським милом, себто – «милом» для домогосподарок. У цій ситуації Альф, котрий говорить українською, з веселого космічного роздовбая перетворюється на речника національно-визвольних змагань, не менше. І це не може не лякати. Бо коли мистецтво починає виконувати функції рупору ідей, функції мистецтва перебирає на себе Кабінет Міністрів.
І ось коли Кабінет з усіма його міністрами зрозуміє, що тріумф національної ідеї – це не бджоли Президента, а підлітки, котрі на вулицях міст обмінюються цитатами з українських фільмів (лише уявімо таку картинку), можливо, тоді більшість пов’язаних із «національною самоідентифікацією» проблем зникнуть самі собою. А то що виходить: збираються інтелектуали подискутувати про вітчизняний кінематограф, хочуть оцінити тенденції та визначити вектори його розвитку, але у підсумку лише сумно говорять про кінотеатри, менеджерів, продюсерів та білетерів. Хоча, здавалося б, про що тут говорити.