У своєму попередньому інтерв’ю Тижню ви сказали, що спостерігаєте за Україною вже 25 років. Нині — вже 27. Маючи тривалий досвід роботи у посольстві ще до призначення послом, ви можете оцінити ті зміни, які Україна пережила майже упродовж усього часу. Які з них видаються вам найістотнішими?
— Коли я приїхала до України у 1994 році, вона ще була пострадянською країною. Дуже багато всього нагадувало про те, як Україна жила упродовж попередніх близько 70 років. Київ хоч і був зеленим влітку, але ставав сірим узимку. Оскільки я народилася в Західній Німеччині, багато речей на той час видавалися мені тут незрозумілими. Коли ж у 2010 році я повернулася, все дуже різко змінилося. Напередодні «Євро-2012» Київ став сучасним європейським містом. Під час чемпіонату нашим туристам було тут дуже комфортно. Однак ще більше трансформацій відбулося після 2014 року. Як на мене, це найяскравіша точка розвитку вашої країни. Навіть Помаранчева революція не зробила того, що зробила Революція Гідності. Україна зараз — інша країна. Вона зробила дуже чіткий вибір — рухатися у європейському напрямку, бути членом ЄС та НАТО. Але й заплатила за це велику ціну.
Як змінилися двосторонні відносини між Україною та Німеччиною за останні майже 30 років? Чи були в них якісь знакові точки?
— Насправді наші відносини тривають довше, ніж 30 років. Хоч ми скоро святкуватимемо цей ювілей двосторонніх відносин, дуже багато німців вперше познайомилися з Україною ще раніше — після аварії на Чорнобильській АЕС. У Німеччині приймали на відпочинок дітей із Чорнобиля, і це були перші міжлюдські контакти. На їхній основі ми й надалі будуємо відносини, бо є дуже багато організацій, які більше не займаються цим питанням, але плідно співпрацюють з Україною. Із таких ініціатив почалися дуже багато партнерств між містами України та Німеччини. Це добрий фундамент, тому що політика — це одне, але людські відносини — інше, і вони для мене дуже важливі.
З моменту відновлення незалежності України ми намагалися підтримувати її там, де вона цього потребувала. Нещодавно я була Музеї Ракетних військ стратегічного призначення на Миколаївщині, де саме Німеччина у 90-х надала кошти для знищення ядерної зброї та компонентів її базування. Але на той час Україна ще не вирішила, куди йде. З 2014 ж року ми дуже інтенсивно та з великими грошовими вливаннями (вже майже €2 млрд вкладено) працюємо, щоб Україна могла відповісти на виклики, які стоять перед нею. Найперше, що ми хотіли зробити 2014 року — це допомогти усім громадам, що прийняли переселенців. І це був початок нашої дуже інтенсивної співпраці.
Читайте також: Анка Фельдгузен: «Росія не змінює своєї поведінки, тому ми готові боротися далі, щоб санкції тривали»
Чи з’явилася українська політика Німеччини з 2014 року?
— Я вважаю, що так. В 2014 році ми бачили, що Росія діє не так, як має діяти європейська країна, і порушує міжнародне право. Вона напала на сусіда, і не просто сусіда, а країну, з якою має дуже багато взаємин на міжлюдському рівні.
Окрім того, Москва гарантувала територіальну цілісність України не лише в межах Будапештського меморандуму, але й у Договорі про дружбу 1997 року. І нехтування цими домовленостями та напад нас шокували. Звідтоді ми розцінюємо Україну як країну, що зробила свій вибір, і хочемо її підтримувати в цьому виборі, особливо тому, що це так багато коштує.
Коли я вчилася у школі, у нас завжди говорили про Ostpolitik (східну політику Німеччини — Ред.) як про позитивний політичний концепт. Часи змінилися і для нас. Ми дуже чітко діємо в межах ЄС. У нас є інші виклики і там також. Мені здається, що в Євросоюзі, як і в США, тепер більше зважають на внутрішні виклики. Ми пережили фінансову кризу, міграційну кризу 2015 року, Brexit. А сьогодні в Польщі та Угорщині під загрозою правова держава. ЄС — це історія успіху і ми хочемо, щоб він продовжував нею бути. І зараз також існують виклики, які відберуть багато часу та енергії у наших політиків. Іноді мені здається, що ми приділяємо Україні недостатньо уваги.
ЄС зараз має справу із значною енергетичною нестабільністю у зв’язку зі скороченням постачання газу із Росії, збільшенням ціни на нього. Кремль не пояснює причин таких своїх дій. Російський газовий монополіст «Газпром», окрім того, активно протистоїть прийнятим у 2019 році поправкам до Газової директиви ЄС. Така поведінка не видається німецьким політикам підозрілою?
— Для нашого політичного керівництва це також суттєва тема зараз. Спочатку це справді був економічний проєкт. Я знаю, що тут не люблять це чути, але спочатку це були приватні фірми, державних компаній у цьому секторі в нас немає. Можна дуже багато говорити про те, чи мав уряд від початку в це втручатися, але це справді був економічний проєкт.
Сьогоднішня нестабільність на енергетичному ринку, згідно з думкою наших експертів, спровокована надто великим попитом на газ після пандемії. Окрім того, треба врахувати факт, що в Європі, зокрема в Норвегії та Нідерландах, видобувають набагато менше газу. До того ж скраплений газ, що зазвичай транспортується до нас, зараз йде до Азії. Наші експерти вважають, що «Газпром» постачає максимально можливі об’єми газу. Тому головна причина нинішньої високої ціни на газ — це підвищений попит.
У Німеччині було ухвалено судове рішення щодо «Північного потоку-2». «Газпром» не протистоїть правилам третього енергетичного пакету, але наполягає, що «Північний потік-2» був добудований до початку дії цих правил. Наші судді так не вважають. Тому згідно з їхнім рішенням «Газпром» підпадає під вимоги третього енергетичного пакета.
У межах дискусії щодо «Північного потоку-2» в німецькій пресі лунало чимало повідомлень про перспективи розвитку «водневих технологій» в Україні. Чи справді зацікавлений німецький бізнес вкладати інвестиції у розвиток цього напрямку тут?
— І особисто, і як посол я вважаю, що за цим майбутнє України. Бути транзитною країною — це бути мостом. Коли є проблеми, то мости — це завжди слабка ланка. Україна має стати виробником і експортером енергії для ЄС. Тоді вона зможе почуватися захищенішою. Це навіть не зовсім довгостроковий проєкт, а, гадаю, на п’ять-десять років. Зараз ми в Німеччині розпочали ініціативу під назвою H2Global. Це фонд, у який і наша держава і приватні фірми вкладають гроші, аби створити попит на водень. Водень зараз не використовується. Але оскільки ми до 2045 року хочемо повністю вийти з вуглецевої економіки, перехід на водневу основу потребує багато змін. Ініціатива H2Global шляхом поступових змін у законодавстві прагне дати мотивацію фірмам швидше перейти на цю основу. Тобто потреба буде. Вона вже є в тих галузях промисловості, де використовується дуже багато енергії: зокрема на сталеварних, хімічних заводах. Саме там ми робитимемо перші кроки щодо зміни цієї системи.
Наші інвестори дуже зацікавлені вкладати в Україну, бо ваша країна має величезний потенціал. Україна має набагато більше простору, де можна розмістити сонячні та вітрові джерела енергії, аніж в усіх країнах ЄС. Це її величезна перевага. Оскільки наша промисловість є передовою у «зелених» технологіях, ми хочемо перевезти їх сюди і таким чином будувати фундамент для виробництва та подальшого експорту зеленого водню до Німеччини/ЄС. Крім того, Україна має ще одну перевагу. Це ваша ГТС. Адже вартість транспортування водню в чистій формі через цю вже наявну мережу трубопроводів буде низькою.
Читайте також: Наша історія успіху
Як нинішній інвестиційний клімат впливатиме на залучення інвестицій?
— За останні шість років було дуже мало інвестицій. Ця ситуація вже дещо змінилася. Ми мали гарні приклади протягом останніх місяців. Так, наші фірми, які виробляють запчастини до автомобілів, знову почали інвестувати. Є зацікавлення нашої фармацевтичної галузі. Ми ще не маємо підтвердження, але якщо Запорізький автомобілебудівний завод вироблятиме автобуси з двигунами Merсedes, це покладе гарний початок трансферу наших технологій.
Так, інвестиційний клімат в Україні не найкращий, зокрема у сфері «зеленої» енергетики. Однак, гадаю, економічні реалії будуть такими, що наші інвестори ще більше цікавитимуться Україною, і ми як країни G7 робимо все, аби покращити цей клімат. Ми намагаємося підтримувати зусилля уряду в напрямку судової реформи або інших аспектів інвестиційного клімату (зокрема, покращення інфраструктури). Судова реформа наразі знову актуальна. Гадаю, що нам вдасться переконати стейкхолдерів, що майбутнє України — це тільки правова держава. Коли інвестори, не лише наші, але й ваші, почуватимуться захищеними, Україна матиме світле майбутнє.
До того ж Україна — це велика країна поруч із Німеччиною, а пандемія показала, що мати заводи в Китаї чи Індії, коли мережа постачання більше не працює — це погана ідея.
У німецько-американській заяві щодо «Північного потоку-2» йдеться про те, що країни сприятимуть залученню $1 млрд інвестицій до «зеленого фонду» для України. Як працюватиме цей фонд?
— «Зелений фонд» — це частина американсько-німецької заяви, але ініціатива Фонду належить німецькому урядові. €150 млн — це його внесок у цей фонд і це та сума, яка дозволяє пізніше взяти кредити на суму до €1 млрд. Ми хочемо, щоб фонд був інструментом мотивації для українських та німецьких приватних компаній.
Шістнадцять років ФРН очолювала одна людина — Ангела Меркель. За тривалістю свого перебування на цій посаді вона вже майже зрівнялася з канцлером, який обіймав її найдовше у повоєнній німецькій історії — Гельмутом Колем. Як змінюється Німеччина після такого тривалого очолювання однією людиною?
— Ми вже бачимо, що вперше за 12 років маємо таку передвиборну кампанію, де по закінченню виборів можливо все. Це вже змінює політичний клімат у Німеччині і дасть певну політичну нестабільність, але лише в цифрах. Наша політика не змінюється різко навіть із приходом нового уряду. Адже Німеччина має консенсусний політичний клімат. Звісно, є нюанси: одні люди вважають, що за зміни клімату треба боротися набагато активніше; інші — що слід платити вищі податки. Утім, консенсус щодо напрямку руху нашого розвитку у суспільстві зберігається. Щоправда, мине чимало часу, поки ми матимемо коаліцію. Якщо результати виборів будуть такими, як показують останні опитування, для формування коаліції, ймовірно, потрібно буде щонайменше три партії. Кожна з них має свої позиції, і їх треба буде узгодити. На це піде час.
Чи змінилася Німеччина? Безперечно. Тому що були великі виклики. Я спостерігаю більше ззовні і можу сказати, що німці стали відокремленішими. Я маю будинок у Німеччині у маленькому містечку на березі Балтійського моря. Його мер вже 30 років перебуває на своїй посаді, бо ніхто не хоче займатися цією справою (це посада на громадських засадах). Люди більше не хочуть бути політично активними на місцевому рівні у маленьких селах чи містечках. І шкода, бо там живуть люди, які мають власні пріоритети. Як на мене, це прекрасно — бути спроможним щось змінювати і набагато легше це змінювати на місцевому рівні, а ніж на національному. Треба знову мотивувати молодь працювати для суспільства.
Чи вплинула ера Меркель на східну політику Німеччини, відносини і бачення України?
— Східна політика Німеччини не змінилася. Всі ці роки ми дуже активно підтримували Україну. Так активно, що мені складно назвати якийсь один головний проєкт. Ми маємо їх тисячі. Мені здається, це добре, що ми тривалий час фокусувалися на напрямі енергоефективності. Тепер це добрий фундамент для розвитку в енергетичних питаннях, які стоять перед нами.
Окрім того, ми активно підтримуємо малих і середніх підприємців. Однак Україна також має сектори, де вона сильніша, ніж ми, як-от діджиталізація чи IT-сфера. Гадаю, їх треба розвивати. Наша політика загалом не змінилася. Змінилися реалії в Німеччині та ЄС, тому є припущення, що вона змінилася.
Читайте також: Дипломатичний скандал у Німеччині: Мельник vs. Шредер: 1 : 0
Упродовж кількох останніх років час від часу зринає тема відповідальності Німеччини перед Україною за події Другої світової війни. З дискусії виглядає, що для багатьох у вашій країні все ще важко не ставити знак рівності між радянськими та російськими жертвами Другої світової, а натомість розрізняти в них росіян, українців чи білорусів. Яких меседжів бракує Україні, аби такі сторінки історії були зрозумілішими Німеччині та Заходу?
— Це процес. Справді, до розпаду СРСР радянські люди у повсякденній свідомості німців дорівнювали росіянам. Це неправильно, але ми вже 30 років працюємо над тим, щоб це змінити. Ваш посол у Німеччині Андрій Мельник зараз робить великий внесок в інформування німців. Він дуже активний, зокрема в регіональній пресі. Після 2014 року Україна дуже багато працює з німецькою громадськістю. Поширюється інформація, скільки було цивільних жертв із боку України під час Другої світової війни. Але цього все ще недостатньо.
Я дуже рада, що наш президент у своїй промові з приводу 80-річчя нападу на СРСР згадав забуте і в Україні містечко Корюківка в Чернігівській області. З 2013 року це моє дітище, оскільки я саме тоді туди потрапила. Німці вбили там майже 7 тис. людей під час акції помсти. Це вдесятеро більше, аніж у Франції в містечку Орадур. Про Орадур у Німеччині всі знають, про Корюківку — ніхто. Тому ми започаткували проєкт, завдяки якому українські, німецькі та угорські (оскільки разом з німецькими солдатами, були й угорські поліцейські) вчені досліджуватимуть ті події. Президент згадав про це у промові, і я впевнена, що в Німеччині вперше почули при Корюківку. І це добре.
Деякі німецькі політики вважають, що зусилля України щодо визнання Німеччиною Голодомору геноцидом передчасні і для цього спершу треба «підготувати історичний ґрунт». Яка ваша думка з цього приводу?
— Голодомор — це історичний факт. Мільйони людей загинули внаслідок політики Сталіна. Гадаю, що всі з цим погодяться. Ми в Німеччині маємо складність із терміном «геноцид». Для нас геноцид — це Голокост. Наша провина в Голокості — остаточна, і це причина, чому ми уникаємо називати інші явища геноцидами. І це поки не зміниться. У нас дискутують про такі трагічні події і в Україні, і у Вірменії, але уряд намагається не втручатися у ці дискусії. Проте обговорення відбувається у Бундестазі. Гадаю, треба більше працювати на науковому рівні, аби історики більше досліджували ці події. Опрацьовувати історичні документи. Я можу уявити, що колись наш Бундестаг дискутуватиме про Голодомор так само, як дискутував щодо Вірменії. Це процес, який треба розвивати, але пришвидшити його не вдасться.
———————–
Анка Фельдгузен народилася 1966 року в Ельмсгорні, Німеччина. 1987 року закінчила Кільський університет імені Крістіана Альбрехта, 1990-го — Інститут політичних досліджень у Парижі, 1994-го — Курси вищої дипломатичної служби в Бонні. У 1994–1997 роках працювала референткою в посольстві Німеччини в Україні, обіймала різні посади в МЗС ФРН. У 2002–2005 роках — заступниця посла ФРН на Кубі, у 2010–2015-му — заступниця посла Німеччини в Україні, від 2019-го — Надзвичайний і Повноважний Посол ФРН в Україні.