За три десятиліття незалежності в українському бізнесі та серед політиків утвердилася думка, що для економіки найкраще, коли держава якнайменше втручається в її розвиток чи справи підприємців. Цей погляд — наслідок досвіду, коли модель відносин між владою та бізнесом визначали пріоритети не розвитку країни, а використання інструментарію держави для вирішення фінансових проблем влади та/або тих осіб і структур, які її контролювали у певний час. Хоча насправді 30 років незалежності, навпаки, наочно спростовували переваги усунення держави від розвитку національної економіки.
Хибний шлях
Приватизація найпривабливіших об’єктів державного майна, дерегуляція, зниження податкового тиску та лібералізація економічної політики загалом так і не пришвидшили зростання. Понад те, національна економіка рухалася по спіралі деградації, коли кожен наступний цикл зростання-спаду призводив до дедалі більшого відставання як від сусідів, так і від світу загалом. А відсутність економічної політики в національних інтересах призвела до її заміщення системою орієнтирів, що їх вибудовували під власні інтереси окремі українські олігархи та інші країни. І бізнес швидко перебудувався під них.
Читайте також: Чи стане гривня суверенною валютою?
Водночас вигоди, які отримували ключові бенефіціари, поєднувалися зі втратами країни та зубожінням значної частини її громадян. У більшості країн світу, попри спади під час періодичних криз, простежується довгострокове зростання як економіки, так і рівня достатку їхніх мешканців. Проте в Україні після циклів зростань і спадів 2020 року економіка просіла до 66% рівня 1991‑го й 78% показників 2008-го. Як наслідок, лише незначна частина громадян змогла в цій моделі відносно поліпшити свій достаток, інші вирішили рятуватися втечею за кордон, але більшість зіткнулася з збіднінням порівняно із мешканцями сусідніх країн або й абсолютним порівняно із власним минулим. За прогнозом на 2021-й, ВВП країни має шанс наблизитися лише до рівня 81% показника 2008-го та менш як 69% — рівня 1991-го. Та й це не певно, адже на тлі відновлення в ключових державах світу економічних показників до докризового рівня, в Україні індекс виробництва базових галузей, за підсумками I півріччя 2021 року, усе ще був на 6,5% нижчим, ніж того самого періоду доковідного 2019-го (див. «У вільному падінні»).
Проте як в уряді, так і в НБУ й надалі покладаються на те, що вітчизняна економіка розвиватиметься як побічний результат успіху інших держав. Основними джерелами кволого відновлювального зростання розглядають: 1) розширення внутрішнього попиту, що задовольнятиметься завдяки збільшенню обсягів імпорту; 2) зростання експорту сировинних товарів внаслідок вливання коштів у свої економіки іншими державами; 3) збільшення переказів від заробітчан та оплати послуг українських програмістів, які працюють на аутсорсі, унаслідок пожвавлення інших економік. Свої ж функції і далі зводять до спостереження, збору й розподілу податків (Кабмін) та не надто вдалого утримання цільового рівня інфляції (Нацбанк). Це вкрай хиткий фундамент для розбудови економіки.
Адже у критичних умовах пандемії COVID-19 знову підтвердилося відоме правило, що кожен рятує передовсім себе. І попри тривалі розмови про рух світу в бік зниження ролі національних держав, насправді їхня роль в обстоюванні інтересів власних громадян та бізнесу лише зростає. А питання полягає переважно в тому, чи здатні й наскільки ефективно вони можуть виконувати цю функцію. А це означає, що без зміни економічної політики та її підпорядкування національним інтересам Україна приречена й далі борсатися на власному економічному дні. «Успіхом» у такому випадку видаватиметься вихід через 10 років бодай на рівень 2008-го. Для цього ВВП має зрости на понад 25%. Хоча насправді це означатиме подальше велике відставання не лише від сусідніх країн, а й від середньосвітових показників.
Щоб сподіватися на вихід зі спіралі деградації і значно вищі від середньосвітових темпи зростання, важливо визнати, що справжня проблема української економіки останніх десятиліть — у довготривалому зниженні конкурентоспроможності старих українських підприємств у несировинних галузях із більш глибокою переробкою за відсутності системної державної політики сприяння заснуванню, захисту на внутрішньому ринку та просування на зовнішньому ринку нових виробників готової продукції.
Десятиліттями значення різних галузей виробництва товарів та послуг оцінювалися за їхньою часткою в експорті чи загальному випуску продукції. Основними вигодоотримувачами від такої політики були компанії, що видобували корисні копалини, виробляли сільськогосподарську сировину чи металургійні напівфабрикати. Саме власники таких активів мали доступ до різноманітних преференцій коштом держави чи суміжних галузей. А оскільки хтось таки має оплачувати банкет і наповнювати бюджет, відповідні платежі лягали додатковим тягарем на решту галузей — саме на ті, які мали більшу переробку та питому вагу заробітної плати. Але про сприяння їхньому розвитку, стимулювання експорту виробленої ними продукції чи бодай їхньому захисту від навали дешевого імпорту з динамічних азійських країн не йшлося.
Читайте також: Про український капіталізм
У підсумку за три десятиліття ми отримали сировинну трансформацію української економіки, а водночас дедалі складнішу ситуацію в більшості галузей із глибшою переробкою. Об’єктивна обмеженість потенціалу сировинних секторів у нарощуванні виробництва на тлі занепаду обробних галузей зменшувала ефективну зайнятість, породжувала проблеми з наповненням як бюджетів, так і соціальних фондів, призводила до недофінансування більшості видів інфраструктури та знижувала конкурентоспроможність української економіки. Як наслідок, стрімко збільшилася кількість українців, змушених шукати заробітку за межами країни. У такий спосіб поглиблювалася демографічна проблема, яка, своєю чергою, з кожним роком дедалі більше підважувала перспективи економічного зростання. Працювати в країні ставало усе менш вигідно.
Постійне зменшення національного багатства потребує постійного пошуку додаткових джерел вливань фінансових ресурсів ззовні. Проте в умовах гіпертрофованого споживацького підходу і бізнесу, і громадян це призвело не до розвитку виробництва на експорт, а до пошуку кредитів та покупців на давно створені в країні активи та ресурси. Проте отримані потоки валюти з кредитних ліній чи з розпродажу сировини швидко залишають її в обмін на споживчі товари та повернення з відсотками раніше отриманих позик. Позаяк доходи від вивезення сировини об’єктивно обмежені, а дедалі більше нових кредитів доводиться витрачати на виплату старих, то поволі щоразу суттєвішу роль відіграють альтернативні джерела — трудова міграція та продаж активів.
Однак ресурс працездатних громадян і привабливих для іноземних інвесторів активів також не безмежний. Що й казати про те, що збільшення кількості українців, які працюють за кордоном, чи втрата власності над найпривабливішими активами призводитиме лише до зростання бідності в нашій державі. Отримані іноземцями в країні прибутки в дедалі більших обсягах залишатимуть її межі, а тягар утримання інфраструктури, зокрема й соціальної сфери та медицини, доведеться оплачувати меншій кількості зайнятих громадян, які в ній залишаються. До того ж незахищеність від дешевого імпорту внутрішнього ринку за одночасного зростання вартості праці та звуження бази оподаткування демотивуватиме вести виробничий бізнес у країні та виштовхуватиме дедалі більше людей за кордон.
Вихід є
Це зачароване коло можна розірвати, якщо змінити економічну політику. Стратегія національного успіху в Україні має базуватися на ідеології загального процвітання та збільшення доступного як широким верствам населення, так і бізнесу «національного пирога». Треба відійти від паразитування на дедалі менших залишках національного багатства й постійного фокусування на тому, що ще можна перерозподілити. Натомість варто працювати над створенням нових виробництв і масштабуванням виробництва товарів та послуг тих бізнесів, що активно працюють.
В Україні загалом сприятливі стартові умови для того, щоб нові національні бізнеси народжувалися й зростали. До того ж не тільки в новітніх секторах і нішах, які лише з’являються у світовій економіці, а й у тих сегментах внутрішнього ринку, що наразі насичуються виробниками з інших держав. Проте пріоритетом державної політики має стати економічне зростання через стимулювання створення нових і розширення наявних бізнесів, підтримку на старті, навчання та перекваліфікацію громадян, готових узяти активну участь в економічному ривку.
Попри символічні показники офіційного безробіття, ефективна зайнятість в країні залишається на рівні близько 50% наявних трудових ресурсів. А решта — приховані безробітні, кількість яких сягає щонайменше 8 млн працездатних громадян. Тому завдання економічної політики — максимально збільшити кількість осіб, які зможуть скористатися плодами загального зростання, і водночас звузити коло тих, хто не зможе або свідомо відкидатиме пропоновані для поліпшення їхнього життя можливості.
Читайте також: Двері в нову реальність
Важливо запустити мотиваційні механізми та пояснити ймовірні способи поліпшити добробут, скоригувати податкове законодавство в напрямку зниження тиску на виробництво товарів і послуг у країні. А компенсатором зробити вищі податки та збори на товари й послуги, що асоціюються з розкішшю (дорогі авто, речі, житло, коштовності, сервіс готельно-ресторанних закладів преміумкласу тощо). Такий підхід — дієва альтернатива дотеперішнім малоефективним спробам здійснити примусову детінізацію неофіційних доходів мільйонів українців, які шукають креативних способів заробити на життя.
Нинішній обсяг виробничих інвестицій не може надати потрібного поштовху економіці й забезпечити стрімкі темпи її зростання. Частка інвестицій навіть у нашому надзвичайно малому ВВП просто мізерна порівняно з країнами, що демонструють динамічніші темпи зростання. Зокрема, 2020 року в Україні вони становили лише 6,6% ВВП (див. «Без грошей»), тоді як у сусідніх Польщі та Румунії — 17,4—17,8%, а в азійських країнах — узагалі в чотири-сім разів більше (В’єтнам — 26,4%, Індія — 28,4%, Китай — 43,7%). Обвал капітальних інвестицій лише набирає обертів. У І кварталі 2021 року вони були на 41,5% меншими, ніж у відповідному кварталі 2019-го. Падіння інвестицій не просто триває, а й поглиблюється. У IV кварталі 2020 року проти того самого періоду 2018-го падіння становило 30,8%, а в І кварталі 2021 року проти аналогічного періоду 2019-го поглибилося до 41,5%.
Тому важливо перетворити фінансовий сектор на інструмент стимулювання створення нового й підтримки розширення наявного національного неолігархічного бізнесу. Державна політика в цій сфері має мотивувати примножувати заощадження та інвестувати їх у галузі, які не просто приноситимуть максимальні доходи, а стимулюватимуть зростання виробництва (й експорту) товарів та послуг із країни. Адже нараз фінансова система працює переважно на державні запозичення та споживчі кредити населенню. А кошти врешті-решт витрачають на імпорт готової продукції з інших економік. Понад те, розрив між споживчим кредитуванням населення та фінансуванням банками підприємств стрімко зростає. Наприклад, обсяг кредитів, виданих усім підприємствам країни з грудня 2018-го до травня 2021-го, за даними НБУ, зменшився з 859,7 млрд грн до 729,3 млрд грн. Водночас кредити домогосподарствам, навпаки, зросли з 201,1 млрд грн до 222,4 млрд грн. Ще швидше збільшувалися запозичення держави через внутрішній державний і гарантований борг, який із кінця 2018 року до кінця 2020 року зріс із 771,4 млрд грн до 1034,5 млрд грн.
Так само важливо, щоб в Україні нарешті стало вигідно ризикувати із запровадженням найрізноманітніших інноваційних розробок: нині бізнес якщо і вкладає, то хіба що в модернізацію власних виробництв, закуповуючи обладнання чи технології, вже випробувані в інших країнах. Високі кредитні ставки та висока рентабельність монополізованих великим бізнесом ресурсних галузей економіки роблять недоцільною ризиковану діяльність у сфері інновацій. І для вирішення ця проблема потребує, з одного боку, демонополізації та позбавлення можливості отримувати надприбутки від ресурсних галузей економіки, а з другого — програм податкового заохочення чи й страхування ризиків, щоб підштовхнути український бізнес до інноваційних експериментів.
Уряди провідних індустріальних держав давно й послідовно кредитують навіть інші країни під закупівлю товарів своїх виробників промислової високотехнологічної продукції та пов’язаних конструкторських і будівельних послуг. Водночас наш уряд системно й послідовно робить ставку на пригнічення власного виробництва, зокрема віддаючи дедалі більше підрядів навіть у держаних закупівлях іноземним виконавцям і постачальникам. Найнебезпечнішим тут бачиться укладення нещодавно таємної угоди між Україною та Китаєм, яка передбачає реалізацію спільних проєктів у галузі будівництва інфраструктури коштом КНР. Пекін дає кошти лише на виконання замовлень його ж постачальниками та підрядниками. Тобто всі кошти повернуться в китайську економіку, натомість Україні дістануться тільки борги. Однак такі угоди на постачання в кредит готової продукції та навіть будівельних послуг замість їхнього збільшення в Україні простежуються і з низкою інших промислово розвинених держав.
Тому від держави потрібна не лише довгострокова стратегія модернізації інфраструктури, а й узгоджена з нею програма заохочення виробництва необхідного для цього обладнання з високим рівнем локалізації саме в Україні. Завдяки цьому національний бізнес зможе вибудувати під неї власні виробничі стратегії та налагодити чи модернізувати виробництво в країні. Лише тоді оновлення інфраструктури не буде тягарем для економіки й бюджету, а стане стимулом для зростання в технологічних секторах із високою доданою вартістю.
Також важливо виходити з того, що без формування потужних національних компаній країна ніколи не зможе сподіватися на справжню економічну незалежність і суб’єктивність у світовій економічній системі. Саме з цієї причини низка держав, що виходили на світову арену чи намагалися втриматися на ній у ХХ столітті, робили ставку на підтримку «національних чемпіонів» — потужних корпорацій чи фінансово-промислових груп у секторах, де вони мали об’єктивні конкурентні переваги або сильні позиції. Вони діставали підтримку держави, користувалися прямими преференціями, їхні інтереси лобіювалися на політичному рівні, але натомість ті мусили узгоджувати власну експансію з інтересами країни свого походження. Остання позиція ключова. Вона кардинально відрізняє модель симбіозу між певною державою та її економічними чемпіонами від олігархічної моделі паразитування тих чи інших бізнес-структур на тілі «своєї» країни, як-от в Україні сьогодні.
Читайте також: Три сценарії для української енергетики. Як їх бачить Кабмін
Проте за нинішньої економічної політики навіть найбільші олігархи, які мають доступ до дешевих запозичень на світовому ринку, замість інвестувати в поглиблення переробки власної сировини чи напівфабрикатів в Україні та створювати нові високотехнологічні виробництва з доданою вартістю і далі за символічні ціни скуповують застарілі активи. Наприклад, нещодавно група «Метінвест» Ріната Ахметова та Вадима Новінського придбала за 9,17 млрд грн «Дніпровський металургійний комбінат», який перебував на санації в межах процесу про банкрутство. І це попри те, що у світовому поділі праці «Метінвест» і далі займає нішу постачальника малооброблених напівфабрикатів для їх перетворення на готову продукцію вже в інших країнах світу.
Водночас вартість грошей для неолігархічного бізнесу, який не має власних банків і можливості позичати на світовому ринку, залишається значно вищою, якщо порівняти не тільки з найближчими сусідами, а й з більшістю торговельних партнерів. Понад те, НБУ останнім часом взявся підвищувати й так високу облікову ставку. Лише за кілька місяців вона зросла з 6% до 8%, хоча в країнах, де вона й раніше була нижчою, її залишають на попередньому рівні або підіймають значно повільніше. Понад те планується її подальше зростання, яке виправдовується стримуванням інфляції, хоча та зростає із цілком незалежних від України причин через значно м’якшу монетарну політику основних торговельних партнерів нашої держави. Нарешті, розрекламована ще на початку 2020 року, програма пільгового кредитування стартапів серед малого та середнього бізнесу «5–7–9» за майже півтора року забезпечила інвестиційних кредитів всього на $200 млн. Натомість під обіцянки дешевих кредитів від представників чинної влади насправді тільки зростає банківська маржа на різниці ставок між кредитами та депозитами, що їх накопичують бізнес і населення.
Підвищення вартості грошей не зупинить зростання цін на експортні сировинні товари чи імпортні енергоносії, але цілком здатне спровокувати дефляцію в галузях, що працюють на внутрішній ринок. Збільшення цін на товари й послуги першої необхідності (харчі, опалення, електроенергія) змушуватиме українців зменшувати споживання інших послуг та промислових товарів. Відтак призводитиме до зниження їхнього виробництва, зайнятості та доходів у цих сферах. Що й казати про інвестиції у створення нових підприємств. У цих умовах підпорядкування державної політики утриманню рівня інфляції без огляду на те, як це впливає на виробництво готової продукції чи послуг в Україні, лише програмує поглиблення кризових процесів та деградацію галузевої структури української економіки. Коли саму цю інфляцію розкручують антикризові пакети інших держав, воно є цілковито штучним механізмом стримування розвитку національного ринку та виробництва. А ті, хто не витримує «ножиць» між зростанням вартості життя в Україні й неможливістю водночас заробляти більше, залишають межі країни.
Важливо покласти край вимиванню кредитного ресурсу на споживчий імпорт та переспрямувати його на інвестування у виробництво готової продукції в Україні як для внутрішнього ринку, так і на експорт. Для цього необхідно зменшувати державні запозичення на внутрішньому ринку й за потреби переходити до прямого викупу Нацбанком ОВДП, паралельно вдосконалюючи регуляторні й фіскальні методи зменшення прибутковості та привабливості споживчого кредитування і для громадян, і для банків. Позбувшись змоги кредитувати державу й громадян, банкам доведеться перейти до агресивного фінансування виробництва на прийнятних для нього умовах. Водночас вони збережуть можливість обирати надійніших та ефективніших позичальників. При цьому нарощування кредитування виробничого сектору має супроводжуватися спрощенням процедур стягнення застави, банкрутства та зміни власників. Лише за таких умов можна сподіватися на стрімкий економічний розвиток країни.