23 липня набув чинності Закон «Про корінні народи України». Президент Зеленський оголосив про розробку нового закону щодо національних меншин, які запропоновано називати національними спільнотами. Чому, на ваш погляд, ця тема викликає гострі дискусії в українському суспільстві?
— Я не назвала б ці внутрішні дискусії надто гострими, але ухвалення закону про корінні народи вже давно було потрібним. Корінні народи згадано в Конституції України в трьох статтях, але впродовж багатьох років законодавчі визначення були відсутніми.
Законодавча база щодо національних меншин істотно застаріла. Сам закон про національні меншини в Україні від 1992 року ухвалювали раніше за Конституцію, низка його положень є декларативною, і представники національних меншин та експерти вказували на необхідність оновити законодавство відповідно до нових реалій. Є рамкова Конвенція Ради Європи щодо прав осіб, які належать до національних меншин. Україна до неї приєдналася, тож треба узгодити власні закони з цими нормами. Щодо зміни термінології, важливе нормативне врегулювання прав національних меншин, їхньої взаємодії з державою, розвитку мови й культури відповідно до міжнародних зобов’язань. Сподіваюся на повноцінний широкий діалог з цього приводу за участі представників меншин і міжнародних інституцій.
Я зараз процитую слова члена Тристоронньої контактної групи (ТКГ) Олексія Арестовича: «Ухвалення в майбутньому закону про національні спільноти, як і вже ухвалений Закон «Про корінні народи України», руйнують твердження Кремля, що в Україні порушують права «різних громадян, різних культур, різних мов». Чи справді термінологія тут має значення? Чи може це стати аргументом у боротьбі із закидами Кремля?
— Різні міжнародні документи говорять про national minorities, у буквальному перекладі — національні меншини, що збігається з усталеним висловом, який ухвалено й у нашому законодавстві. Але, можливо, представники національних меншин вказували, що їм не подобається саме такий переклад. І термін «національні спільноти» — це результат консультацій з ними.
Читайте також: Іван Ліщина: «Щоб довести присутність росіян на Донбасі, ми готові привезти до ЄСПЛ захоплену російську бронетехніку»
З приводу звинувачень Кремля щодо порушень прав національних меншин, то вони з самого початку були маніпулятивними, бо немає жодної міжнародної організації, яка заявила б, що в Криму чи на Донбасі Україна порушувала права меншин, корінних народів чи ще когось, хто потребує захисту з боку Російської Федерації. Тому щось доводити Москві, змінюючи закони чи дефініції, не потрібно. В Україні роботу щодо взаємодії з національними меншинами налагоджено на різних рівнях. Згадаймо, наприклад, реформу децентралізації. Потреби національних меншин тут також узято до уваги: приміром, у перспективних планах формування громад зважають на етнічний, мовний і релігійний складники.
Нещодавно під час розмови з Анґелою Меркель Владімір Путін назвав наш закон про корінні народи відверто дискримінаційним. Можливо, закиди з боку Росії викликані тим, що у списку корінних народів України Москва хотіла бачити також росіян?
— Заяви Путіна можна складати в теку, моніторити, скрінити — якщо комусь це потрібно. Бо вони не стосуються інтересів України та законів, які вона ухвалює. Що ж до навіть теоретичного залучення росіян до корінних народів в Україні, то це звучить доволі дивно. Бо в самій Росії критерієм визнання певного народу корінним є відсутність у певної національної спільноти з етнічними, мовними, релігійними та іншими особливостями іншої країни походження, окрім Росії. У росіян, які мешкають в Україні, є конкретна країна походження з відповідною назвою — Російська Федерація. І якщо пригадати висловлювання різних російських політиків і чиновників, то здебільшого вони самі називають українських росіян «національною меншиною».
В Україні етнічні росіяни є однією з меншин, що має однакові права з іншими меншинами, які живуть у нашій країні. Але їх потрібно розрізняти з тими, хто вважає себе українцями, але розмовляє російською. Про причини таких особливостей мовної ідентифікації можна говорити довго, але це зовсім інша розмова, яка не стосується терміну «національна меншина». І до речі, права корінних народів системно порушують у самій Росії, зокрема й на тимчасово окупованій нею території — в Криму, на Донеччині та Луганщині.
Але основна причина російської критики в іншому. Росія не може схвально ставитися до нашого Закону «Про корінні народи України», бо він руйнує нав’язаний нею наратив про «исконно русские земли». А також змінює перспективу розвитку Криму. Бо є відмінність: чи то його окупувала Росія під приводом «повернення в рідну гавань», чи це місце постійного проживання корінного населення — кримських татар, кримчаків і караїмів.
Читайте також: Роман Сущенко: «Тримався завдяки здоровому гумору на межі сарказму»
Чи ставить ухвалений закон крапку в питанні прав і свобод корінного населення України?
— Я сказала б — три крапки. Недостатньо просто ухвалити закон і чекати, що він почне діяти. Треба працювати над тим, щоб правильні положення було реалізовано. Маємо обговорювати та узгоджувати багато нюансів, розробляти підзаконні акти, розвивати суспільний діалог щодо бачення Криму, зокрема безпосередньо з кримськими татарами, караїмами й кримчаками, яких ми цим законом офіційно визнали корінним народом. Про офіційне визнання йшлося вже давно, й добре, що це відбулося зараз. Бо саме ці три народності сформували свою ідентичність на Кримському півострові на території України, не мають іншої країни походження й потребують системи взаємодії на державному рівні. Звісно, про остаточну імплементацію цього закону ми зможемо говорити тільки після деокупації Криму.
Ця тема має свою історію. Насправді навіть у Конституції України тричі згадано термін «корінні народи». Це декларація того, що вони в нас є, що призначено вповноважені органи, з якими має відбуватися взаємодія, але не названо конкретні народи, які належать до цієї категорії. Була постанова Верховної Ради від 2014 року, яка називала кримських татар корінним народом. Але були також якісь застереження, «тонкі лінії», що досі не давали змоги офіційно й остаточно унормувати питання корінних народів. Зараз з’явилася певна політична воля, бо триває підготовка до Кримської платформи — потужного майданчика міжнародного діалогу щодо кримських питань, зокрема деокупації півострова. І цей законопроєкт я бачу як частину цього пакету президентських ініціатив.
Читайте також: Гра на мізерах. Зеленський і формула Штайнмайєра
Який вигляд має Україна сьогодні з перспективи міжнародного права?
— І щодо національних меншин, і щодо корінних народів у світі немає єдиного універсального визначення та законів, спільних для всіх. Усі базові документи, зокрема Декларація ООН про права корінних народів, до якої ми приєднались у 2014 році, — рамкові. Але є певні критерії та зобов’язання, які ми маємо виконувати, якщо рухаємося в бік демократизації та інклюзії, тобто включення в суспільне життя представників різних етносів, які мешкають в Україні. Це питання освіти та культури, свободи асоціацій, а також питання, пов’язані з представництвом і зважанням на думку меншості під час ухвалення певних рішень, зокрема щодо місцевого розвитку.
Наведу приклад щодо корінних народів, які живуть у Європі. Саами — корінний народ на Півночі Європи, який має свої самоврядні інститути, але існує екстериторіально. Вони мешкають у Росії (частина Кольського півострова), у Фінляндії, Швеції, Данії, Норвегії. І в кожній країні мають певні особливості — починаючи від економічних питань і завершуючи форматами представництва чи відкриття окремих кафедр в університетах задля підтримки мови саамі. По-різному унормовано й права національних меншин. Наприклад, у країнах Східної Європи, у тій-таки Польщі, є виборчі квоти для національних меншин і державне фінансування національних громадських організацій. Для багатьох країн великим стимулом для змін у цій сфері став вступ до Європейського Союзу. Якщо Україна хоче бути в цьому європейському тренді, то не має пасти задніх, а намагатися зменшувати декларативність цих норм і здійснювати модернізацію законодавства, використовуючи міжнародні інструменти.