Національний міф — що це за феномен із погляду соціології?
— У науці загалом є два підходи до розуміння міфу. Найчастіше застосовують політологічну концепцію, згідно з якою міф — це вигадка, яка не відтворює реальності й підлягає спростуванню. Такий підхід має сенс, особливо коли йдеться про встановлення історичної правди. Інший підхід пропонує антропологія: міф — це перекази про походження чи створення світу, богів, певних народів, суспільств тощо. Тобто міф — це історії, у яких оповідають про минуле, але також пояснюють теперішнє. Відтак важливим у міфі є те, що люди в нього вірять. А міфи описують походження деяких правдивих речей, а також передають певні норми і правила поведінки, закодовані в їхніх сюжетах. Тому антропологам важливо дізнатися, чому люди переповідають певні історії і який сенс мають ці історії для конкретної спільноти. Наприклад, античний міф про Мінотавра можна трактувати як цілковиту вигадку. Можна його сприймати як викривлену розповідь про правдиву історію — панування Криту над грецькими землями. Тоді люди, яких за сюжетом згодовували чудовиську, — це грецькі раби, що їх постачали критському цареві. І це буде політологічний підхід. А можна інакше запитати про цей міф: чому його переповідали? Яких цінностей і норм він навчав? Адже Аріадна фактично заради «чужинця» повстає проти свого батька. Тобто ми бачимо історію, коли рід уже не такий важливий для людини. Міф оповідає про індивідуалізм? Тоді це буде антропологічний підхід. Мені як соціологу ближча саме така позиція. Зрештою, якщо люди вірять у правдивість певної події, вона матиме реальні наслідки.
Читайте також: Ідентичність підпорядкованих: двійництво, маскування і «зрада»
Міфи відтворюють не просто інформацію, яку треба пам’ятати, а речі, що є центральними, найважливішими для даної спільноти, для нації. Люди пам’ятають багато всього: наприклад, те, що першою людиною в космосі був Юрій Гагарін. Але чи цей факт визначає те, ким я є, навіщо я є і куди я рухаюся? Навряд. Натомість пам’ять про Голодомор — це вже знання, яке пояснює, ким ми є і як слід діяти в майбутньому, і це знання пропонує певні цінності. Міф важливий для розуміння і власної особи, і спільноти, до якої належимо.
Міф виникає стихійно чи є продуктом чиєїсь творчості?
— Чи можна конструювати міфи? І так, і ні. Щоб постав міф, люди повинні мати певний реальний колективний досвід. Інше питання, що вони можуть не знати, у які рамки цей досвід вкласти — і тоді еліти мають змогу скористатися цим досвідом і поставити його на ідеологічні рейки. Яскравий приклад — культ «Великої вітчизняної війни», що постав за Брєжнєва. Міф про неї було створено для того, щоб легітимізувати «нову історичну спільність — радянський народ». Але цей міф не було повністю сконструйовано згори. Народи європейської частини СРСР справді мали досвід війни, непроговорену травму, для якої влада запропонувала саме таку інтерпретацію. Якби в людей не було цього минулого, ідеологічні насадження не прижилися б. Коли постає міф, то спрацьовує те, що Макс Вебер називав вибірковою спорідненістю: коли два процеси починаються самі по собі, але в певний момент стикаються і починають взаємно підсилюватися. Протестантська етика й капіталізм виникли незалежно одне від одного, але певної миті виявилося, що цінності протестантів відповідають капіталістичному порядку. Так само і з міфом про «Велику вітчизняну війну». Люди його прийняли, але Радянський Союз усе одно розпався. Бо насадження таки має певні межі: у людей є власний досвід, власна пам’ять і вони можуть опиратись офіційному дискурсу. Колективна пам’ять має певну пластичність, але еліта не може довільно сконструювати будь-що.
Читайте також: Тюркські загадки українського сфінкса
Інший приклад того, як постають міфи, — це міф про Тараса Шевченка. Є цікаві розвідки про те, як могила в Каневі ставала місцем народної прощі. Очевидно, що були люди, які активно розбудовували тамтешній музей, але вони нічого не могли нав’язувати іншим. Понад те, прості люди не розуміли Шевченка й того, що він писав: це була поезія для більш освічених верств. Але водночас є книги відгуків іще від заснування музею в Каневі. І з них ми бачимо, що до музею ходили також прості люди. Тобто Шевченко фактично не був народним поетом, але люди все ж таки сприйняли його як свого, як Кобзаря. Вочевидь, був реальний суспільний запит, який не можна повністю сконструювати. Свого часу в Галичині цілеспрямовано намагалися створити власного народного поета за взірцем Шевченка, але всі спроби провалювалися, аж доки з’явився Іван Франко.
Як можна окреслити змістову частину українського національного міфу?
— Завжди одночасно побутує кілька міфів — різних історій, які промовляють до сердець людей. Я сказав би, що до початку ХХІ століття не було єдиної історії, яка всіх об’єднувала б: на українців впливали різні ідеологічні нашарування й різні міфології. Але всередині 2000-х виявилося, що об’єднавчим для всіх українців є міф про Голодомор. Слово «міф» у цьому контексті може видаватися дражливим, але нагадую: ідеться не про вигадку, а про історію, яка переповідає нам про сакральне, а відтак є частиною нашого персонального й колективного єства. Пам’ять про Голодомор спільна для всіх регіонів України, зокрема й для Галичини, яку трагічні події 1932–1933 років оминули, але люди знали про них і вони закарбувалися в колективній пам’яті. І ось з’явився Віктор Ющенко, який на державному рівні поставив питання так: чому ці люди гинули? Бо були українцями. Ясно, що історики почали дискутувати, але для побутування міфу важливий факт того, що українці гинули від голоду, який організувала радянська влада. І опитування показують, що для більшості українців пам’ять про цю подію є важливою, сакральною.
Чи робить це нас такою собі «трагічною» нацією, зосередженою на стражданнях? Дослідження «Львів–Донецьк–Київ–Дніпро–Харків–Одеса: соціологічний аналіз групових ідентичностей та ієрархій суспільних лояльностей», яке відбувалося у 2015 році, засвідчило, що міф про страждання не робить нас пасивними жертвами, а супроводжується активною громадянською позицією. Вочевидь, спрацьовує механізм: пам’ятати, щоб запобігти трагедії. Або ж інше: пам’ять про попередні покоління посилює відповідальність за теперішні й майбутні. Повертаючись до питання, скажу так: пам’ять про Голодомор — це одне з головних ядер українського національного міфу. Але очевидно, що є й інші. З 2014 року в нас почав формуватися консенсус щодо міфу про героїчну боротьбу — це також один із системоутворювальних для нації міфів. Міф про страждання говорить про спільний трагічний досвід, а міф про боротьбу — про те, на що ми здатні, коли об’єднуємося. До того були дискусії, як оцінювати воїнів УПА: герої вони чи не герої? Але з 2014 року такі розмови почали стишуватися, бо УПА воювала за Україну і є прикладом героїчної боротьби. Також дедалі більше згадують героїв Перших визвольних змагань. З’являється консенсус щодо того, що ми повинні пам’ятати про боротьбу. Одне з опитувань, здається, 2015 року, показало, що більшість українців згодні, щоб у їхніх населених пунктах було встановлено пам’ятники Шевченку та воїнам АТО — ці два пам’ятники у своєрідний спосіб об’єднали українців. А воїни АТО кидають місток у минуле — до тих, хто боровся за Україну колись.
Читайте також: «На зелені могили»
Отже, пам’ять про героїчну боротьбу (разом із тією, що триває зараз), про Голодомор і про Шевченка — це три головні національні міфи України. Звісно, що поряд із цим ядром є локальні міфи, що не суперечать національній парадигмі. Наприклад, зараз у публічному просторі стає дедалі помітнішою та важливішою постать митрополита Андрея Шептицького. З одного боку, його постать суто «західняцька», галицька, але її починають сприймати й у інших регіонах України. Вочевидь, через цінності, які Шептицький репрезентує: «Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!». І знову пригадаємо явище вибіркової спорідненості, про яке вже йшлося, коли суспільний запит отримує певну пропозицію. Адже міф — це про цінності, але у формі історії про минуле. Тобто ми маємо справу не з абстрактними цінностями, а з людьми, які жили та жертвували своїм добробутом, а часто й життям, в ім’я цих цінностей. І тоді вони вже не такі абстрактні.
Чи може нація сформуватися й існувати без власних міфів?
— Думаю, що ні. Дослідження свідчать, що будь-яка нація творитиме власний міф, бо потребує уявлень про тяглість, щоб обґрунтувати своє право на існування. Національний міф творить відчуття спільноти, відчуття того, що ми не просто люди, які раптом домовилися бути чехами чи українцями. До речі, це відповідь на питання, чому загальноєвропейська ідентичність завжди буде слабшою та крихкішою, порівняно з ідентичностями європейських націй. Бо немає історичного міфу, який об’єднував би всю Європу. Який спільний герой може об’єднати, наприклад, французів і німців, зважаючи на події попередніх двох століть? Або французів з англійцями чи поляків із росіянами? Так, є усвідомлення європейської цивілізації, європейської культурної спільності, але відчуття приналежності до наднаціональної спільноти немає — бо не існує спільного історичного міфу.
Навіть якщо взяти американську націю з її відносно короткою історією, міф усе одно виникає. Дослідження виявили, що навіть нащадки мігрантів, які прибули до США у ХХ столітті, з часом починають вважати, що їхні родини були біля витоків американської нації, брали участь у війні за незалежність. Чому? Бо вони відчувають свою приналежність до спільноти, яка має власне минуле, і самі закорінюються в це минуле, у цей міф. Бо міф, повторю, відповідає на питання, хто ми й куди рухаємося. Міф знімає питання, чи не є ми просто випадковим зібранням людей на певній території, яке завтра розпадеться. Саме тому міф про страждання важливий, бо він накладає на нас обов’язок, відповідальність перед минулими поколіннями, які страждали. Наприклад, у поляків у ХІХ столітті був міф про те, що Польща — це Христос Європи, розіп’ятий Прусією, Росією та Австрійською імперією, який відродиться й усіх врятує. Це міф про страждання. Але про що він говорив полякам? Про те, що в минулому були люди, які називалися поляками й за це страждали, але не зрікалися своєї ідентичності — і зараз, коли умови набагато легші, невже ти готовий зректися? А також про майбутнє покликання Польщі в Європі. Ось так національний міф промовляє до серця людини. Тому нація, котра не мала б власного міфу, не мала б і відповідей на свої екзистенційні питання та сумнівалася б у власному існуванні.
А як щодо міфу про Золотий вік, який теж уважають наріжним для формування нації?
— Український варіант міфу про Золотий вік — про ідеальну епоху, яка вже була в минулому і до якої слід повернутися, — дуже слабкий. До міфу про Золотий вік може успішно апелювати Дональд Трамп із його «Make America great again», але в нас усе складніше. Наприклад, на Київську Русь претендує також Росія: «Киев — мать городов русских» і пішло-поїхало. Козаччина теж піддається двоїстому трактуванню, бо була Переяславська угода. Куди нас приведуть такі міфи? До того ж сучасним суспільствам властивий критичний погляд на минуле, бо ми цінуємо прогрес і досвідчуємо його плоди, зокрема матеріальні. Київська Русь — це, може, і пафосно, але вбиралень на вулиці ми вже не хочемо. Із сучасного погляду радянське повсякдення також було страшним. Тому люди, які мають відчуття історичного часу, задаються питанням: то куди нам слід повертатися? Але цікаво, що міф про Золоту епоху поділяють люди із радянською ідентичністю: у них у цьому сенсі все просто. До того ж для них уявлення про золоті радянські часи навіть переважають міф про «Велику вітчизняну війну».
Читайте також: Ґійом Дюссо: «Мені не виходить казати про Василя в минулому часі»
Як саме український національний міф впливає на перебіг нашого суспільного життя?
— Тут слід згадати низку речей. Насамперед про те, як люди у 2014 році йшли добровольцями на війну. Варто згадати Василя Сліпака — людину, яка могла нікуди не йти, але пішла. Чому? Бо в нього вочевидь було це відчуття відповідальності перед своїми предками й за своїх нащадків, відчуття історичної тяглості. Цікавим є його позивний «Міф». Загалом, національний міф впливає на саме сприйняття громадянами своєї країни. Я бачу, що відчуття ідентичності пов’язане з відчуттям можливості впливати на політику. Люди, які усвідомлюють себе українцями не тому, що вони тут народилися й мають відповідний паспорт, а тому, що є частиною національної спільноти, вважають, що вони можуть більше вплинути на владу. Міф промовляє до них через ідентичність і спонукаючи щось робити, щоб усім жилося краще.
———————————————
Данило Судин народився 1985 року у Львові. У 2007-му здобув диплом магістра соціології у Львівському національному університеті імені Івана Франка. У 2011 році захистив дисертацію на тему «Соціальні функції національних міфів» у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна та здобув науковий ступінь кандидат соціологічних наук. Зараз займається дослідженням регіональної специфіки (від)творення української національної ідентичності в сучасній Україні. Викладач, доцент кафедри соціології Українського Католицького Університету. Науковий співробітник Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України.