Історія

  ▪   Святослав Липовецький

«На зелені могили»

Українці на стрілецьких могилах Янівського цвинтаря. 1920-ті
Як у 1920–1930-х на Галичині виник культ військових поховань
Матеріал друкованого видання
№ 24 (656)
від 10 червня

«Прегарний звичай! Такий, що переживає світові катаклізми і втримується силою своєї благородності. Один із звичаїв, які рік у рік виховують націю, нагадуючи їй, що не можна стати нацією, коли нема пієтизму до своєї бувальщини та її будівничих. Прегарний звичай, що закріплює національну традицію в найкультурнішій формі: віддачею масової пошани народу тіням погиблих за рідний край і тіням заслужених для рідного краю», — писала львівська щоденна газета «Діло» 31 травня 1936 року. У міжвоєнний період на Галичині стрімко набув популярності культ військових могил, ушанування яких припадало на Зелені свята.

 

Спільнокошт, адмірал Колчак і сироти Галичини


Національні свята й відповідні дати календаря є обов’язковим атрибутом зрілої нації. Для позбавлених державності українців, розділених перед Першою світовою війною між двома імперіями, це було проблемою. Трохи рятували ситуацію Шевченківські дні, відзначення яких активно пропагували по обидва боки від Збруча. Щоправда, такі святкування більше стосувалися інтелігенції чи гімназійної або студентської молоді. На Західній Україні з кінця ХІХ століття також намагалися, до того ж успішно, творити культ власного «будителя»: отця Маркіяна Шашкевича. Як і в Каневі, біля родинного села Шашкевича Підлисся на Білій горі встановили великий хрест і організовували сюди велелюдні прощі. Проте це були локальні ініціативи, що не охоплювали всієї Галичини. Певні зрушення відбулися лише наприкінці Першої світової війни в час національного відродження. Щоб охопити народні маси, слід було притримуватися релігійного календаря. Трійці, або Зеленим святам, судилося поєднати релігійну й національну складову.

 

Читайте також: Разом проти більшовиків


Уперше мобілізувати населення на Зелені свята спробували на Наддніпрянщині. Тоді йшлося про меркантильну мету: зібрати кошти. «21 та 22 травня 1917 року, тобто на Зелені свята, коли кожен українець прикрашує себе і свою хату зеленню та квітками, має відбутися збір грошей на Український Національний Фонд, — такими словами розпочинається заклик у газеті «Нова Рада». — Українська Центральна Рада прохає в ці дні національного піднесення принести свій денний заробіток на користь великого народного діла». Військового забарвлення набули також Зелені свята в Севастополі. 27 травня 1917 року тут відбулася 20-тисячна маніфестація, якій передувала панахида за Шевченком. На маніфестацію прибуло керівництво Чорноморського флоту на чолі з адміралом Колчаком. Майбутній лідер «білого» руху виступив із палкою промовою про козацтво й висловив радість за свято «воскресіння і відродження України».
Дописувач «Нової Ради» залишив такий спогад: «У нашому м. Севастополі сьогодні відбулася маніфестація українських організацій. Подивіться на цих козаків на конях: вони сидять у червоних запорозьких жупанах, у дорогих кунтушах і з шаблями та пістолями, з прапорами; на одному з них гасло «Наше військо — наша сила» й намальований Козак Мамай. По вулиці ходять дівчата, парубки, діти, громадяни в народному українському вбранні, багато військових, флотських також ідуть із прапорами: більш як 50… І з різними гаслами: «Хай живе вільна Україна», «Хто матір забуває — того Бог карає», «Вільне жіноцтво — вільній Україні».

 

Іван Іванець, «Невідомий стрілець» (праворуч). Картину намальовано за фото, зробленому в червні 1929 року на горі Лисоня (ліворуч)


Галичина, що перебувала в складі Австро-Угорщини й доти вважалася «П’ємонтом», могла про таке лише мріяти. Хвиля державного відродження сюди докотилася з певним запізненням: про Зелені свята згадали наступного 1918 року. Після війни на Галичині було близько 20 тис. сиріт. Тому громадський провід закликав українців жертвувати гроші на Товариство охорони дітей, яке опікувалися сиротами.

 

Допомога інвалідам і відновлення могил


Програні визвольні змагання поставили Наддніпрянщину й Галичину в різні умови. Коли більшовики взяли все під свій контроль, то в перші роки намагалися знайти баланс між своєю ідеологією й церковною традицією, подолати яку було нелегко. «Чим же замінити «клечання», чим зацікавити селянство впродовж двох днів свят? — запитував журналіст на сторінках черкаського «Шляху революції» в 1924 році й сам пропонував: — Насамперед у дні Зелених свят треба чи в сільбуді, чи то просто в школі або на повітрі влаштувати широкі селянські вечірки, приготувати гарний хор, різні масові розваги, яку-небудь коротеньку п’єсу, інсценування тощо».

У 1937 році, напередодні Другої світової, Товариство охорони воєнних могил налічувало 33 філії з 1704 членами та опікувалося 4250 могилами


Галицькі українці, які опинилися в польській державі, мали незрівнянно більше свободи. Тепер фокус їхньої уваги був спрямований на інвалідів війни, для яких збирали кошти, і на військові могили: розпочався рух щодо їхнього відновлення. Особливо це актуалізувалося через культ Невідомого солдата, поширений у Європі. На Галичині він мав особливість, адже в 1925 році у Варшаві побудували центральний пантеон, куди перепоховали прах вояка із «Меморіалу львівських орлят»: жертву Україно-польської війни. На тлі помпезних урочистостей українські військові могили, часто з простими березовими хрестами, мали гнітючий вигляд. «Зберімся в кожній місцевості на нараду й виберімо комітет, який зайнявся би здвигненням окремого пам’ятника, а принайменше пам’ятної таблиці з тривалого матеріалу в честь погиблих із тієї місцевості. Пам’ятник такий повинен стояти на найкращому місці села чи міста, а пам’яткову таблицю треба вмурувати в церкві або в Народному Домі», — зверталося до читачів напередодні Зелених свят «Діло» в 1926 році.

 

Читайте також: На пам’ять нащадкам


Спочатку у Львові, а згодом і в інших містечках і селах на Зелені свята організовані колони українців ішли на військові могили. А де їх не було, там насипали символічні. З 1927 року на Галичині діяло Товариство охорони воєнних могил, яке взялося за впорядкування й облаштування поховань. Лише у Львові, за їхніми підрахунками, станом на 1928 рік було понад тисяча могил. «Жертвуйте всі! Творіть фонд, гідний нашої нації та наших недавніх великих діл! Покажіть тверду волю народу до життя!» — закликали провідники Товариства через пресу. Водночас було створено інституцію «опікунів», яка відповідала за конкретні могили.


Такі зусилля були справді необхідними, адже старі пам’ятки війни руйнувалися, а до того ж дедалі частіше преса писала про акти вандалізму на українських могилах. Зрештою, влада вдалася до «комасації»: укрупнення цвинтарів, унаслідок чого було знищено чисельні малі поховання. Чи не найскандальніший випадок стався в селі Потутори та на горі Лисоня (тепер Бережанський район Тернопільської області), де в 1916 році точилися великі бої УСС і царського війська. Хоча землі Лисоні перебували у власності Товариства охорони воєнних могил, поліція змусила місцевих мешканців розкопати поховання стрільців і перевезти возом скинені кістки на більший цвинтар. Протест українських депутатів, оформлений у 16-сторінкову петицію, виявився безуспішним.

 

«Штафетовий» біг по місцях слави


Із кожним роком відзначення Зелених свят ставало дедалі численнішим. У Львові в перший день свят, який традиційно припадав на неділю, українці організовано відвідували стрілецькі могили на Янівському цвинтарі, а наступного дня — на Личаківському. У місті, де за переписом 1931 року проживало 50,9 тисячі українців, колона демонстрантів зазвичай налічувала 10–20 тис. осіб. І часто бувало, що коли перші ряди доходили до цвинтаря, то задні ще й не рушали з площі. Та, крім організованої демонстрації та панахиди і промов, на могилах українці вдавалися також до створення нових практик. Однією з них став «штафетовий» (естафетний) біг, який уперше організували в 1929-му. Тоді курінь старшопластунів «Чорноморці», серед яких був і Роман Шухевич, вирішив принести землю з гори Маківка, де в травні 1915 року УСС билися з царським військом. Відстань близько 150 км 18 пластунів запланували подолати за один день. 23 червня 1929 року о 03:30 ранку місцевий священик у супроводі кількох парафіян і свідків від українських установ провів панахиду й запечатав землю в срібний кубок. О 04:05 із Маківки вибіг перший пластун, а вже о 17:25 останній забіг із чашею на цвинтар. Це було кульмінацією відзначення, адже на той час на стрілецьких могилах зібралися тисячі українців.

 

Пластуни й українська громада на стрілецьких могилах. Янівський цвинтар у Львові


Наступного року «Чорноморці» вирішили повторити своє досягнення, але з іншого місця: з гори Лисоні, яка через руйнування стрілецьких могил опинилася в центрі скандалу. Кореспондент, який робив допис про пластовий забіг, описав також, який вигляд мала сама гора: «Білі окопи, що роблять враження щойно викопаних, пориті гранатами, яма біля ями, людські ребра, осколки гранат і шрапнелі, кості стовпа хребетного, мидниці частини черепів, нерозірвані гарматні стрільна, їдунки, кільчастий дріт, знову кості рук, ніш, пушки з консерви — ось Вам образ побоєвища». Цього разу пластуни ускладнили своє завдання: вони вирішили бігти гуртом 110 км до Львова. За підсумками успішного маршу чистий час забігу, не враховуючи зупинок, становив 15 год. Отже, середня швидкість була 7,5 км/год, до того ж кожен ніс спорядження від 6 до 10 кг. Описуючи пластовий забіг, преса звертала увагу, що максимальний військовий марш тоді становив 70 км за день при швидкості 6 км/год.

 

Читайте також: Банкір, промисловець, меценат


Десь за місяць після Зелених свят під час бойової акції УВО один із пластунів загинув, а що він був одягнений у пластовий однострій, це стало формальною причиною заборонити діяльність «Пласту» в Другій Речі Посполитій. Тому в наступне десятиліття «штафетовий» біг не став традицією, хоча в окремих місцевостях його намагалися відродити спортивні товариства.

 

Демонстрації без вінків і транспарантів


Культ військових могил сягнув свого апогею в 1930-х роках. Який вигляд мали Зелені свята у Львові в 1931-му, писало «Діло» за 3 червня: «Попереду несли хрест, за яким рівномірною ходою ступали делегати різних українських установ із вінками з відповідними написами. Ленти на вінках переважно жовто-блакитні, подекуди малинові. Вінки переважно тернові. За вінками йшов поважний гурт колишніх старшин і стрільців УГА, а за ними довгими рядами молодь усіх приватних шкіл «Рідної Школи», потім молодь університетська, реміснича і т. д. Після того йшли представники різних установ, більший гурт членів «Сили» (з прапором) і членів «Зорі» (теж із прапором). Щойно за представниками установ ішли процесії всіх львівських церков під проводом духовенства і за участі великої маси вірних, а замикала похід процесія церкви Св. Юра». Того дня колона розтягнулася на кілька кілометрів, а сам похід тривав дві з половиною години.
Тоді ж відбулися перші сутички між поляками й українцями, і краківська газета «Кур’єр Ілюстрований» опублікувала матеріал із довгою назвою: «Нечувана українська провокація у Львові. Антидержавна демонстрація під проводом духовенства. Напади на поляків». Уже з наступного року втрутилася поліція, яка відбирала в демонстрантів тернові вінки, а найактивніших із них затримувала. Водночас активізувалося й націоналістичне підпілля: поширювало листівки і провокувало поліцію забороненими піснями. Товариству охорони воєнних могил довелося виступити зі спеціальним закликом до громади «За повагу і спокій» через можливу заборону поліції організовувати централізований похід, і тоді довелося б із кожної української церкви йти окремою делегацією.

 

Похід української колони на Зелені свята у Станиславові (нині Івано-Франківськ). 1920-ті


Атмосферу, яка тоді панувала у Львові, описав публіцист Анатолій Курдидик: «…Зелені свята у Львові, коли до стрілецьких могил на Янівському й Личаківському цвинтарях ішли всі українці, які могли йти та які мали хоч макову дробинку українського серця. Воєвода, начальник безпеки й інші окупантські акули тижнями перед цими святами пам’ятали про наші Зелені свята, поліція стягувала підкріплення з околиці; «тайняки-хатраки» запускали додаткові вуса й бороди, щоб ті, кому вони вибивали зуби й синячили очі в політичному слідстві, не могли їх упізнати; окремі специ вибирали на цьому й тому цвинтарі найгустіші кущі, у яких мала сидіти поготівлям мазурня в шапках і мундирах. Польські студенти-цваняки горлали на вічах, приготовляли грубі палиці; «жовті» газети, яких власниками були жиди, нацьковували вулицю на «гайдамакуф» і лякали «обивателів» гайдамацькими ножами, а український Львів спокійно, як і годиться, готувався до відвідин Своїх Героїв, Лицарів і Мучеників, іноді дорожчих за покійників із родини й дуже часто таки зі своєї родини…»

 

Частина шпальти газети «Діло» за 28 травня 1939 р. На порожньому місці мав бути фрагмент тексту, який польська цензура заборонила друкувати


Щось схоже відбувалося й на периферії. У 1937 році, напередодні Другої світової, Товариство охорони воєнних могил налічувало 33 філії з 1704 членами та опікувалося 4250 могилами. Ситуація загострювалася, і вже в останній рік існування Другої Речі Посполитої, у 1939-му, церковні кола змушені були видати спеціальну заяву, яку зачитували в кожній церкві. У заяві, зокрема, йшлося про таке: «В поході не вільно нести ніяких вінків ані транспарантів, бо не лише винні цього були би безпосередньо покарані, але й цілий похід був би визнаний за нелегальний і зліквідований поліцією».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.