Режим «повного і всеосяжного припинення вогню» так-сяк утримується на Донбасі вже близько двох місяців. Ця тиша, звісно, досить відносна: станом на 17 вересня ОБСЄ зафіксувала понад тисячу фактів порушення режиму припинення вогню. Найгучнішим епізодом став обстріл українських позицій у районі Шумів 10 вересня. Під час брифінгу 18 вересня Володимир Зеленський визнав, що режим тиші виконується «не ідеально» і з «деякими провокаціями». Але загалом влада воліє говорити про ситуацію на Донбасі в позитивній тональності. «Якщо в нас є зменшення (обстрілів. — Ред.) і немає бойових утрат, то я дуже хотів би, щоб ця ситуація у цьому напрямі стабілізувалася. Це все одно досягнення, це все одно великий крок», — заявив президент.
Готовність влади заплющити очі на провокації цілком зрозуміла. Уже понад рік команда Зеленського безуспішно намагається показати суспільству обіцяну історію успіху на Донбасі. Восени 2019 року почалося розведення військ, у грудні відбулася зустріч «нормандської четвірки» — здавалося б, почався розрекламований іще під час передвиборчої кампанії «діалог». Але вже в лютому на Донбасі почалося загострення в районі Золотого. Обміни полоненими не змогли притлумити того факту, що ситуація на Донбасі перебуває у глухому куті. Якщо у грудні 2019 року 40% громадян оцінювали дії влади на Донбасі позитивно, а 50% — негативно, то в лютому 2020-го співвідношення між ними становило 25% до 70% (КМІС).
Читайте також: Сповільнена реакція Банкової
Фактично, влада опинилася в подвійній залежності: з одного боку — від власних обіцянок, а з іншого — від Москви, яка маніпулює ситуацією на Донбасі у своїх інтересах. Усе це підбиває владу до різких рухів. Одним із них стала ідея «спільного патрулювання» українських позицій за участі бойовиків «ДНР». Це мало бути відповіддю Денису Пушиліну, який, анонсуючи обстріл українських позицій поблизу Шумів, звинуватив Україну в незаконному зведенні інженерних споруд. І навряд чи це буде остання «фішечка», яку влада спробує реалізувати на Донбасі. Те, що на мир будь-якою ціною згодні лише 14% українців — це добре, але більшість, а це майже 60%, згодна на компроміси, але не на всі («Демократичні ініціативи»). І влада постійно експериментуватиме, намагаючись представити їм власну формулу припустимого компромісу.
Утім, різкі рухи не обов’язково мають стосуватися суто військової площини. Перерізання стрічок, на якому в останні місяці зосередився Зеленський, свідчить про те, що головні передвиборчі козирі закінчилися: мир на Донбасі не настав, «епоха бідності» не закінчилася, корупцію не подолано. Тож заради порятунку рейтингів Зеленський змінив амплуа реформатора-миротворця на образ «міцного господарника». Але й це навряд чи принесе бажаний результат. Тому ймовірно, що влада рано чи пізно зверне увагу на гуманітарну площину, куди вона досі носа не пхала. Неважко пригадати, що на старті команда Зеленського була заряджена ідеєю ревізії попереднього курсу. Тут і обіцянки «ретельно вивчити» чинний закон про мову, і міркування про те, що «забагато» вулиць названо на честь Бандери, і так далі. Разом зі зменшенням бюджетних видатків на культуру, науку й освіту це породило масу побоювань. Ці побоювання значною мірою не справдились, але ніщо не гарантує, що так буде й надалі. Бо в суспільстві достатньо тих, хто щиро впевнений: війна війною, а російські серіали — за розкладом. І щоб почати рух їм назустріч, владі потрібне достатньо тривале перемир’я, щоб апеляції до війни почали втрачати свою силу.
Читайте також: Позавчорашні на марші
На це впливатиме також поточна політична кон’юнктура. Клаптикова ковдра 73% розповзається, «монобільшість» зазнає ерозії. І ймовірно, що рейтингові втрати влада компенсуватиме за рахунок загравань із помірковано проросійським електоратом. Перехопити ядерний електорат ОПЗЖ Зеленському навряд чи вдасться, проте відмова від політики деколонізації може відбутися й за м’яким сценарієм. Окрім досить маргінальних відвертих прибічників «русского мира» є чимало тих, хто вітатиме повернення російських соцмереж, російських артистів, фільмів та іншого культурно-інформаційного продукту. Теоретично можливий і протилежний сценарій, коли цинічна політика Москви спонукатиме Зеленського прийняти деколонізаційний порядок денний. Приміром, Петро Порошенко у 2014 році переміг на виборах як президент широкого компромісу й лише потім еволюціонував до «цинічного бандери». Але у випадку Зеленського проблема полягає в тому, що своїм політичним ворогом № 1 він досі вважає Порошенка, а не, наприклад, Медведчука. І у випадку парламентської кризи затяжне перемир’я стане вигідним тлом для налагодження тісніших (можливо, навіть коаліційних) стосунків «Слуг народу» із ОПЗЖ.
Звичайно, чи наважиться чинна влада на проросійський поворот і наскільки він буде радикальним, залежатиме від багатьох чинників. І тривале перемир’я на Донбасі може змінити усталену архітектуру політичного процесу більше, ніж можна уявити. Насамперед це сприятиме руйнуванню патріотичного консенсусу, який сформувався в Україні після 2014 року. Допоки тривають бойові дії, потреба системної деколонізації та євроатлантичного зовнішнього вектора є очевидною. Але деескалація відкриватиме вікно можливостей не лише для сил, зацікавлених у розбудові стійкого миру, а і для імпортерів «русского мира», яким стане легше обходити формальні й неформальні санкції, накладені українською державою та суспільством. І боротися з ними буде дедалі важче, оскільки для більшості українців неприйнятними залишаються Путін і путінська політика, а не сучасна Росія з її глибинною імперською прошивкою, зокрема культурною.
Читайте також: Партійний довгобуд
Водночас тривале перемир’я на Донбасі може сприяти радикалізації внутрішньополітичного процесу. У попередні роки різні сили докладали чималих зусиль, щоб дестабілізувати Україну зсередини, але громадянське суспільство утримувалося від участі в радикальних сценаріях і засуджувало тих, хто їх просував. Зокрема й через це вуличні протести, які у 2017–2018-му намагався здійняти Михеїл Саакашвілі, так і не здобули масової підтримки ні у столиці, ані в регіонах. Попри невдоволення темпами і якістю реформ, для всіх було очевидним, що дестабілізація центральної влади в умовах війни може мати для України катастрофічні наслідки. Натомість в умовах тривалого перемир’я ефективність цього запобіжника неухильно знижуватиметься. Власне, ще за часів Порошенка виник саркастичний мем «а то Путін нападе»: з одного боку, це була реакція на надуживання таким аргументом із боку влади, але водночас так поширювався скепсис щодо реальної загрози.
У цьому сенсі заступати за червоні лінії в часи перемир’я для влади не менш небезпечно, ніж у часи військового загострення на Донбасі. За останній рік влада дала чимало приводів для невдоволення, наживши собі ворогів майже в усіх проукраїнських середовищах, починаючи від діячів мистецтва й закінчуючи ветеранами. До того ж перемир’я, хоч би яким тривалим воно виявилося, не зможе анулювати їхні претензії до президента та його команди. Не кажучи вже про те, що будь-яке перемир’я на Донбасі, досягнуте в теперішніх умовах, утримуватиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно Москві. Тому вимога обачності є обопільною, оскільки бенефіціаром «третього Майдану» може виявитися Москва — незалежно від причин, через які почалося протистояння. Своєрідний урок ми отримали вже у 2019 році, після виборів, які деякі експерти охрестили «електоральним Майданом». Так чи інакше, перезавантаження влади справді відбулося, до того ж лише за рахунок «нових облич». Але внаслідок цього ми отримали владу, що наївно вірила в можливість «зійтися десь посередині» й заледве не санкціонувала згадане вище «спільне патрулювання».
Звичайно, війна — не привід для громадянського суспільства впадати у сплячку. Так само, як і перемир’я — не нагода для того, щоб укотре «ламати систему». Попри великі спокуси, найбільш слушною в непевні часи видається стратегія постійного тиску, яка вже не раз доводила свою ефективність. Але не менш важливо працювати на перспективу. Бо в суспільстві в міру розчарування командою Зеленського посилюється запит не лише на альтернативні слогани, а й на іншу якість політики. Якість політики — тема окремої дискусії. Але зараз і для влади, і для опозиції, і для громадянського суспільства важливо не піддатися спокусі — спокусі діяти так, ніби війна закінчилася.