Власне, перший етап цього процесу країна пройшла ще 2015 року. Після місцевих виборів у своїх кріслах втрималося небагато мерів-довгожителів (див. «Від десяти і більше»). Переоцінка цінностей суспільством після Революції гідності не могла не торкнутися місцевого самоврядування. Чимало з тих, хто здавалися вічними, змушені були піти. На цілу країну залишилося трохи більше як два десятки мерів, які пропрацювали понад дві каденції. Чи всидять вони й надалі, невідомо. Найімовірніше, країну знову очікує великий трус. Хоча мода на нові обличчя помалу й відходить у минуле.
Сьогодні рекордсменом серед українських мерів-довгожителів є очільник прифронтового Бахмута на Донеччині Олексій Рева. Він став керівником міста ще 1990 року в часи СРСР. Пережив розвал імперії, дві революції та шість президентів. За весь цей час Реву лише раз звинуватили в корупції, але він відбувся попередженням. До Революції гідності поставився з розумінням: «Майдан — це «дістали». Навесні 2014 року, коли місто захопили терористи, втік у Київ начебто на лікування. Цього йому містяни досі не можуть пробачити, але в такий спосіб Рева уникнув необхідності виконувати ультиматум терористів здати їм склади зброї. На останніх виборах мер підтримав Порошенка із вдячності за децентралізацію, а у вересні 2019 року вперше провів сесію міськради українською мовою, що стало для Бахмута справді історичною подією.
Господар П’ємонту
Серед мерів-старожилів великих міст Андрій Садовий працює найдовше. Уперше обраний мером 2006 року під час найбрудніших, як писали тоді львівські газети, місцевих виборів. Тоді за крісло міського голови змагалося аж 16 кандидатів, але основним конкурентом «нашоукраїнця» Садового був екс-мер Василь Куйбіда. Інтрига полягала в тому, що Куйбіду підтримала міська організація «Нашої України», а Садового обласна НСНУ на чолі з головою ОДА та блок «Пора-ПРП». А ще Садовому висловила підтримку місцева СДПУ (о), що цілком скидалося на провокацію. Утім, Андрій Садовий вистояв, і вже 14 років успішно керує українським П’ємонтом.
Читайте також: Децентралізація: більше, ніж реформа
Щоправда, із «Нашою Україною» він згодом розпрощався і на другий термін висувався від Республіканської християнської партії. Згодом, коли у 2012-му йому стало затісно у Львові, переформатував своє громадське об’єднання «Самопоміч» в однойменну партію та пішов у велику політику. На виборах 2014 року його дітище пройшло в парламент, але сам Садовий вирішив залишитися у Львові й наступного року знову виграв мерські перегони.
Сьогодні популярність Садового серед львів’ян усе ще висока, але він тримає інтригу й не коментує можливої участі чи неучасті в боротьбі за мерське крісло. Хоча результати опитувань, які оприлюднила 22 липня СГ «Рейтинг», свідчать, що чинного міського голову підтримує 38,1% львів’ян, а це вдвічі більше, ніж у його найближчого опонента «свободівця» Руслана Кошулинського, за якого проголосувало б 17,9% опитаних. Схожі дані демонструють й інші дослідження. І це попри постійну критику, яка звучить на адресу Садового з боку опонентів. Йому закидають усі можливі гріхи: від причетності до створення фінансової піраміди — компанії «Галицькі інвестиції», жертвами якої стало багато львів’ян, до маніпуляцій із землею, нерухомістю, частковою участю в численних львівських бізнесах.
Сам мер, звісно, відкидає всі звинувачення й каже, що йому сотні разів пропонували спільний бізнес чи участь у певних проектах, але він на це не погодився, щоб не бути ні в кого на гачку. Єдиним бізнесом, який годує його родину, запевняє Садовий, є бізнес дружини, на яку він свого часу, перш ніж стати мером, переписав усе, що в нього було. А це переважно медіа-активи.
Доки Андрій Садовий не поліз у велику політику, його відносини з київською владою складалися більш-менш рівно. У Львові він почувався на своїй території, а тому міг дозволити собі, у межах розумного, не слухатися настійливих прохань із Києва, якщо вони йому не надто подобалися. Звісно, дуже виручала здатність підтримувати гарні відносини з найнеприємнішими персонажами. Його, скажімо, досі критикують за візит на день народження до Януковича 2011 року в Криму. Але Андрій Іванович не бачить у цьому нічого поганого й каже, що їздив вітати «проффесора», щоб вибити гроші на проведення у Львові Євро-2012.
Усе змінилося, коли партія Садового прорвалася до парламенту й створила там третю за величиною фракцію. Не зумівши підім’яти її під себе, влада в образі Банкової вирішила відігратися на Садовому, але вийшов перебір. Скориставшись трагедією на Грибовицькому сміттєзвалищі у 2016 році, де під час гасіння пожежі загинули чотири людини, у Львові влаштували сміттєву блокаду, і місто кілька місяців потопало в смітті. Утім, популярність мера, попри розгорнуту проти нього кампанію, не надто постраждала. Натомість рейтинг чинного на той час президента у Львові суттєво просів.
З новою владою в Садового поки що наче непогано. Він не робив Зеленському жодних демаршів, спокійно з ним зустрічався, коли той приїздив до міста, однак всіляко намагається триматися подалі від його «слуг» і з їхньою підмоченою репутацією. Принаймні заяву Олександра Дубінського про те, що СН розглядає варіант підтримки Садового на майбутніх виборах, мер Львова назвав фейком, метою якого є скомпрометувати його ім’я.
Сусіди
Мери двох сусідніх зі Львовом обласних центрів — Рівного й Тернополя — також старожили. Вони не такі відомі, однак уже багато років керують чималими громадами. Міський голова Рівного Володимир Хомко опікується містом із 2008 року. Він потрапив у крісло мера з другої спроби на позачергових виборах після раптової смерті попередника Віктора Чайки. Обрання Хомка стало певною несподіванкою. Йому вдалося обійти навіть екс-нардепа Василя Червонія, доволі впливову в місті людину. Насправді ж на Хомка зробили ставку впливові місцеві бізнес-групи, і тому в нього не було жодних інших варіантів, як виграти. Згодом Володимир Хомко ще двічі підтвердить свій статус мера. У 2010 році з легкістю обійде кількох слабких конкурентів, які не становили жодної загрози, а в 2015-му набере майже вдвічі більше голосів, ніж найближчий суперник.
Читайте також: Децентралізація: небезпечні зв'язки
Секрет успіху Хомка в професійному розумінні кухні, на якій йому доводиться працювати. Навіть коли він щось «хімічить», у чому його нерідко звинувачують, то робить це з розумінням справи. Адже він випускник Інституту інженерів водного господарства, працював інженером-будівельником, пройшов усі щаблі в Рівнеоблводоканалі аж до директора й навіть трохи працював начальником управління Державного комітету України з питань ЖКГ.
Звісно, не всі мешканці міста в захваті від мера. Чимало людей мають до нього справедливі претензії. Але Хомко як господар та управлінець очевидно не найгірший, багатьох влаштовує. І він потроху змінює обличчя міста. Не без скандалів, звичайно. Характер у нього, м’яко кажучи, непростий, і поведінка часто різка. То він пересвариться із журналістами та забанить їх на своїй сторінці в соцмережі. То обізве нардепа Олега Ляшка «п… ом». Загалом скандали з ним трапляються так часто, що рівнянам із таким мером справді ніколи сумувати. Чи оберуть його й цього разу, покаже час, але, як видно з настроїв містян, йому вже, мабуть, треба починати збиратися на пенсію.
Міський голова сусіднього Тернополя Сергій Надал на посаді з 2010 року. Він висуванець ВО «Свобода» й перший мер від цієї політсили в Україні. Його особистий рейтинг після десяти років роботи сьогодні в кілька разів вищий від рейтингу його партії. Якщо вірити нещодавнім електоральним замірам соціологічної групи «Рейтинг», 78% тернополян позитивно оцінюють діяльність свого мера. І якби вибори відбувалися сьогодні, то Надал випередив би свого найближчого конкурента від «Слуги народу» Віктора Гевка майже вдесятеро, набравши відповідно 66,3% голосів проти 6,5%. Така любов електорату, очевидно, з’явилася не на порожньому місці. Як і у випадку зі Львовом, Тернопіль своїм нинішнім видимим поступом, мабуть, мав би завдячувати саме колишньому податківцю Сергію Надалу, який, ставши мером, зумів розворушити в місті життя. І це не пафосні слова. Надал справді прийняв місто з рук свого попередника — власника птахофабрики, а згодом нардепа Романа Заставного — у доволі важкому стані. Тоді мало хто вірив, що у файному місті взагалі можуть відбуватися якісь зміни. Мешканці масово виїздили на заробітки чи на постійне місце проживання за кордон. Єдиним об’єктом, який стало працював, був хіба що місцевий базар. Але Надалу вдалося ситуацію переломити. Тернопіль помалу почав змінюватися. Мер не побоявся залучити в команду молодих та амбітних, ризикнув піти на деякі експерименти, зумів налагодити контакт із громадою, затіявши щотижневе звітування в прямому ефірі. Звісно, є до нього в мешканців міста й чимало питань, іноді доволі жорстких. Не все в місті відбувається прозоро й чесно. Але загалом рівень підтримки говорить сам за себе, тому є велика ймовірність, що історія з Надалом у Тернополі ще не закінчена.
Міцно вкорінений
Мером Харкова Геннадій Кернес став 2010 року, але фактично почав керувати містом, ще коли його давнього приятеля Михайла Добкіна обрали мером 2006-го. Тоді Кернес, який, по суті, зробив Добкіна очільником міста (всі ж пам’ятають легендарний ролик «Міша, у тєбя скучноє ліцо, тєбє нікто дєнєг нє даст»), був обраний секретарем міськради. Він фінансував передвиборчу кампанію друга, фактично очолював його передвиборчий штаб і навіть задля його перемоги зумів приспати пильність тодішнього мера міста Володимира Шумілкіна. Відповідно, коли авантюра вдалася, Геннадій Адольфович постарався перебрати на себе максимум можливих повноважень і відтоді господарює в місті. Коли Добкіна в березні 2010-го призначено головою Харківської ОДА, Кернес став в. о. мера, а після виборів у жовтні того ж року й повноцінним головою.
Незважаючи на складну біографію, багату на кримінал, непростий скандальний характер і доволі специфічні методи роботи Геннадія Адольфовича, прості харків’яни ним як мером загалом задоволені. Після Революції гідності його знову обрали очільником, і є всі шанси, що на наступних виборах історія повториться. Секрет успіху доволі простий: він добрий управлінець і господарник. У нього всюди порядок і все мусить працювати, як він вважає, правильно. Так, Кернес буває жорсткий і часом нагадує самодура. Його методи справді іноді дивують або й виходять за рамки пристойності, але загал цим не переймається. Місто розвивається, змінюється в позитивний бік, справно функціонує, і мешканці вбачають у цьому заслуги мера. Попри всі свої мухи й мінуси, це той голова, який був потрібен Харкову, як, скажімо, Садовий Львову, бо говорить його мовою і відчуває п’ятою точкою, що потрібно місту, індустріальному великому мегаполісу, який звик функціонувати як годинник, прокидатися за гудком і не відволікатися на всілякі дрібниці.
Читайте також: Децентралізація: навчитися використовувати можливості
Щойно ставши секретарем міськради, Кернес почав за можливості максимально зачищати територію від конкурентів. Маючи дивовижну здатність перетворювати ворогів на підопічних чи партнерів, Адольфович зумів перегнути ситуацію на свою користь і фактично взяв колишню більшовицьку столицю під свій контроль — де диктуючи умови, де змушуючи вибирати: «Або працюєш на мене, або будуть проблеми». Яскравий приклад такої педагогічної майстерності Кернеса — історія з Євгеном Жиліним, покійним очільником харківського бійцівського клубу «Оплот». Він три роки відбував покарання у в’язниці за звинуваченням у замаху на Кернеса, потім справу зненацька зам’яли, Жиліна виправдали, за якийсь час він опинився в підпорядкуванні Геннадія Адольфовича й під час Євромайдану, як зізнавався згодом сам Жилін, з його подачі керував загонами тітушок.
За світоглядом Кернес — класичний ватник, тому й противився декомунізації Харкова: перейменуванню проспекту Жукова й знесенню пам’ятника Лєніну. Утім, жодної цінності всі ці речі для Адольфовича не мають. Але він чудово розуміє, що вони цінні для великої частини його електорату, тому за нагоди й маніпулює ситуацією та гне палицю у свій бік, доки це можливо та безпечно.
Керуючи Харковом, Кернес пережив трьох президентів, на черзі четвертий. З більшістю з них він мав непрості відносини, які згодом майстерно налагоджував. При Порошенку його навіть намагалися посадити, але згодом усі справи закрили. Намагається він знайти спільну мову й із Зеленським. У цьому йому, кажуть, допомагає друг Ігор Коломойський. Поки що президент начебто неохоче йде на контакт, сподіваючись, що після місцевих виборів позиції Кернеса ослабнуть і він буде не такий нахабний. Утім, ці сподівання Зеленського можуть ніколи не справдитися. Кернес усе ще зберігає доволі міцні позиції в місті, на підконтрольних йому структурах зав’язана вся життєдіяльність Харкова, і сколупнути його з крісла мера буде не так уже й просто. Принаймні для Володимира Зеленського.
Його місто
На завершення було б нечесно не згадати про мера міста, у якому народився, провів свої дитячі та юнацькі роки й сформувався як особистість та клоун «найвеличніший лідер сучасності». Тим паче що воно є найбільшим з українських міст, якому не пощастило стати обласним центром. Уже десять років ним керує колишній комуніст та регіонал, а нині опоблоківець Юрій Вілкул, батько екс-нардепа та екс-голови Дніпропетровської ОДА Олександра Вілкула. Під керівництвом цієї людини Кривий Ріг, а мова про нього, перетворився на справжній регіональний постсовковий заповідник із відповідними цінностями та підходами до життя. Спроба усунути Вілкула-старшого на минулих виборах 2015 року, попри всі старання криворізької громади та групи підтримки із цілої України, не увінчалась успіхом. Хоча ці вибори визнали й недійсними, але на повторних Вілкул таки зумів отримати разючу підтримку й залишитися в кріслі мера.
Дехто називає очільника Кривого Рогу лідером так званого клану Вілкулів, який контролює в Кривому Розі, Дніпрі та Запоріжжі чимало підприємств, магазинів і значну кількість сільськогосподарських угідь. Утім, секрет його успіху не лише в цьому. 500 гривень за голос та фальсифікації начебто забезпечили Вілкулу-старшому любов електорату. Принаймні так стверджували активісти, які звинувачували команду мера в підкупі виборців та втручанні у виборчий процес. Цілком можливо, що це звичайний наклеп і що Юрія Вілкула криворіжці обирають мером лише з великої любові. А найперше — як свого місцевого хлопця, міцного господарника та людину, яка може забезпечити горезвісну стабільність. Тема «своїх» для Кривого Рогу не є чужою, а тому можна сподіватися, що і з новою владою відносини мера міста також теплі. Принаймні міністр оборони Андрій Таран не так давно особисто нагородив мера Кривого Рогу екс-регіонала Юрія Вілкула медаллю «За сприяння Збройним Силам України». Навіть попри те, що 2015 року мер обзивав вояків АТО, що боролися на передовій, сепаратистами.