По-перше, такої політсили, за представників якої віддали свої голоси більшість українців, а головне — пропорційно по всіх регіонах, у всіх соціальних і вікових групах, на тоді фактично не існувало й не існує до сьогодні. Станом на травень 2020 року в «Слуги народу» (СН) був лише один осередок у столиці й жодного поза нею. За свідченням заступника голови партії «Слуга народу» Олександра Корнієнка, лише третина депутатів парламентської фракції є членами політсили, а загалом кількість власників партійного квитка по Україні становить до тисячі осіб. Це в масштабах багатомільйонної держави ніщо. По-друге, «Слуга народу» — це таки зріз суспільства. Під прикриттям цього віртуального бренда до влади зуміли потрапити його найспритніші представники, а отже, народ отримав реальну владу, хай би що там казали. Саме те, чого й прагнув: усунення старих, прихід нових і можливість власноручно впливати на процеси. Добре це чи погано, стане зрозуміло трохи згодом, коли виявиться, що кухарка таки не здатна керувати країною. Але спочатку це безпрецедентне вікно можливостей справді вражало широтою перспектив.
Усе в одні руки
Чого вартий хоча б феномен монобільшості, який дозволив президентові — «слузі народу» почуватися мало не самодержцем і власником безлімітного народного мандата. А це можливість втілювати в життя найбожевільніші проекти та обіцянки й змінювати країну в турборежимі. Про такий подарунок долі попередники Зеленського могли лише мріяти. З любов’ю виборців і технічними можливостями в них усе було набагато гірше. Сакральне слово «коаліція», від якого залежала стабільність та можливість впливати на процеси, завжди шалено дорого коштувало. І хоча зазвичай коаліції начебто формувалися внаслідок полюбовних домовленостей та за партійними квотами, це був все-таки вимушений крок. Їхнє створення, підтримка й довговічність вимагали чимало фінансів, нервів, міцної печінки, уміння домовлятися, плести інтриги, заглядати в майбутнє й тасувати карти в колоді на свою користь.
Читайте також: Рейтинги Зеленського падають так само, як раніше у Порошенка
Звісно, під час формування будь-якої поважної коаліції кожен із гравців намагався виторгувати для себе щось цікаве та вартісне — здебільшого посади, які згодом можна було конвертувати у фінансовий капітал. Але не тільки. Комусь вистачало доступу до годівнички, що також чимало. Могло йтися і про вплив на держпідприємства, контроль над цілими галузями тощо. Це, своєю чергою, запускало в рух чимало супутніх процесів, якими країна живилася тривалий час. Але іноді від таких складних схем відмовлялися на користь більш прозорих відносин, і в цьому теж була своя логіка. Скажімо, у коаліції комуністів та регіоналів виділення посад для перших не передбачалося або їхня кількість зводилася до декоративного мінімуму. Не те щоб комуністи не претендували на міністерські чи відомчі портфелі чи страждали на брак кадрів. Але, по-перше, до їхніх бажань не особливо прислухалися. Поділ посад — це також поділ відповідальності й ресурсів. А теплі крісла можна завжди віддати своїм, а отже, уникнути зайвих несподіванок. По-друге, іноді складний харчовий ланцюжок краще відразу замінити на цілком конкретну суму, простіше кажучи — відкупитися. Це може бути вигідно всім учасникам домовленостей, хоча й містить певні ризики на майбутнє.
Якщо комусь із партнерів видавалося, що їх обділили, вони могли спробувати підняти ставки, і це також потрібно було полагодити. Нерідко застосовували відверті підстави чи свідомі зливи інформації, щоб змусити партнерів зробити певні кроки. Але тотальної війни проти всіх, яку спробувала влаштувати монобільшість на світанку своєї кар’єри, зазвичай намагалися уникати. Уся ця не надто інтелектуальна, але все ж таки складна гра вимагала певного рівня підготовки й знань, які здобувалися лише на практичних заняттях у політичних тусовках. Вона, безперечно, сприяла хоч якомусь партійному будівництву та розвитку громадянського суспільства. Часто, звісно, у квазіформаті, але принаймні така модель давала змогу втримувати планку політикуму на певному рівні.
Звісно, будь-якої миті складно зліплена конструкція могла розвалитися лише від маленького приступу чиєїсь жадібності чи невдоволених амбіцій. Адже великі гроші завжди можуть перекрити іще більші, а там, де є бізнес, дружба можлива лише на рівні взаємовигідних відносин. Коли відносини стають невигідними — їх розривають.
Любі друзі
Доволі показовою в цьому сенсі є багаторівнева коаліціада часів Ющенка. Власне, саме тоді поняття «коаліція» ввійшло в лексикон українських політиків і його почали застосовувати на практиці. Трапилося це внаслідок проведення під фінал президентства Кучми так званої політреформи, метою якої було послабити президентську владу. Раніше принципом коаліційності, звичайно, також користувалися, але працював він ситуативно й зазвичай втілювався під омофором партії влади із залученням лояльних до глави держави політичних сил. І лише після парламентських виборів 2006 року принцип формування уряду коаліцією депутатських фракцій запрацював реально й узаконено. Першу коаліцію сформували три помаранчеві партії: «Наша Україна» Віктора Ющенка, Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія Олександра Мороза. Творилася вона довгих три місяці, а проіснувала лише два тижні. Помаранчеву «Коаліцію демократичних сил» в один день змінила «антикризова», сформована з комуністів, соціалістів та регіоналів. Причиною розпаду стали амбіції одного з помаранчевих лідерів Олександра Мороза, який претендував стати головою ВРУ й намагався всіляко не допустити висування на цю посаду кандидатом Петра Порошенка. Зрадивши колишніх соратників, Мороз таки отримав бажане крісло, але просидів на ньому недовго. На наступних виборах його політсила не потрапила до парламенту.
Читайте також: Переродження ілюзій
Утім, ющенківська коаліціада на тому не завершилася. Антикризовики запропонували руку й серце ще й «Нашій Україні», внаслідок чого було підписано Універсал національної єдності, що передбачав формування так званої широкої коаліції, по-народному — ширки. На щастя, до такої ганьби не дійшло. Частина «нашоукраїнців» зірвала перемовини, але прем’єр-міністром все ж таки став конкурент Віктора Ющенка на президентських виборах Віктор Янукович, а найдорожча соратниця Віктора Андрійовича Юлія Тимошенко автоматично опинилася в опозиції.
Щоправда, на цьому історія знову не закінчилася. Коаліціянти так знахабніли, що почали перетягувати на свій бік тепер уже членів помаранчевої опозиції й не приховували, що прагнуть зібрати конституційну більшість та змінити Основний Закон. Віктор Ющенко, якому завдяки політреформі й так добряче обрізали крила, цього не міг допустити й розпустив парламент, призначивши дострокові вибори 2007 року. Коаліція указу не визнала й засідала далі, але до виборів все ж готувалась і навіть отримала непоганий результат. Його, щоправда, не вистачило, щоб перезавантажитись у нових реаліях (забракло кілька багнетів), але надалі це таки відіграло свою роль. Після виборів парламентську більшість знову представляють політсили з майданної команди: БЮТ та «Наша Україна — Народна самооборона». Останні набрали вдвічі менше голосів, ніж побратими з БЮТ, тому запасу міцності коаліції бракувало. На важливі голосування доводилося просити підтримки навіть у комуністів. Розвалилася коаліція приблизно за рік через наявність сепаратних домовленостей між БЮТ та Партією регіонів, які взаємно прагнули послабити президентську владу й навіть готувалися змінювати Конституцію, щоб мати змогу обирати главу держави в парламенті.
Ну а четверта й остання коаліціада епохи Ющенка відбувалася взагалі феєрично. Після того як спроби оформити політичний шлюб між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем виявилися безрезультатними, президент вирішив знову розігнати Раду, але уряд із Тимошенко на чолі пішов до суду й заблокував початок виборчої кампанії, паралельно відмовляючись виділяти на неї гроші. Унаслідок непростих перемовин коаліційну угоду за кілька місяців таки підписали. Цього разу між уламком фракції НУНС, БЮТ та Блоком Литвина. За порятунок парламентаризму в Україні спікером парламенту обрано Володимира Литвина. Коаліція ж проіснувала до весни 2010 року, коли президентом став Віктор Янукович і почалася нова епоха парламентаризму.
Не то…
Нескладно помітити, що сьогоднішні монобільшовики на тлі своїх попередників — аматори й профани. Часто «слуги» не є самостійними гравцями й мають свого патрона. Так колишня депутатка від СН Анна Скороход у програмі Яніни Соколової «Рандеву» якось розповідала про щомісячні доплати в конвертах народним обранцям в межах $5–15 тис. залежно від статусу й виконаної роботи. Зрештою, у випадку із Зеленським та його «слугами» про гроші, посади, потребу дотримуватися хоч якихось звичаїв і стандартів складно говорити. «Слуги народу» йшли змінювати країну та втілювати мрії, не орієнтуючись навіть на те, як працюють найпростіші механізми держави. Очевидно, що про формування коаліції вони думали в останній момент, переймаючись лише перемогою. Як результат, ті, хто був нічим і ніким, отримали владу так само легко, як оплески після вдалого жарту на сцені їхнього лідера. Увірвавшись, мов вихор, та не зустрівши на своєму шляху жодних вагомих перешкод, не переобтяжені зобов’язаннями («ні обіцянок, ні пробачень», як було сказано на передвиборчих плакатах), потребою домовлятися чи поступатися своїми принципами, ці люди так зраділи, що зуміли «зробити їх разом», що не помітили, як увірували у свою винятковість. Урешті, блиск у їхніх очах це якнайкраще підкреслював.
На відміну від цієї моторошної компанії, політики часів Кучми, Ющенка чи Януковича, попри всі свої мінуси, тепер здаються справжніми профі. То були люди поважні або принаймні намагалися такими бути, з певним досвідом, зв’язками. Вони репрезентували цілком конкретні угруповання, силові структури, ФПГ чи хоча б політичні партії. Зазвичай оперували чималими можливостями й відповідно знали, що конкретно хочуть. Тобто завжди могли назвати свою ціну, і цей дуже важливий нюанс неабияк спрощував процес перемовин. Вони, очевидно, також користувалися послугами проституток і часто вели доволі аморальний спосіб життя, але принаймні це не виносилося назагал і не ставало трендом їхніх політичних тусовок. Їх у більшості важко взагалі було назвати зразком для наслідування чи хоч якимись суспільними авторитетами, але те, чим їх суспільство вирішило замінити, взагалі не втискається в будь-які рамки.
О часи, о звичаї
Якщо абстрагуватися від деталей, то в загальному контексті монобільшість, мабуть, дуже нагадує регіоналів епохи пізнього Януковича. Там теж були свої клани й групи впливу, що ворогували між собою, але авторитарний стиль тодішньої Банкової не робив чвари публічними. Щойно господар утік, учорашні «міцні господарники» й поборники співпраці з Росією почали голосувати за порятунок країни від агресії. Цілком імовірно, що й долю коаліції Януковича монобільшість може невдовзі повторити.
Читайте також: У червоній зоні
І все ж один нюанс таки вирізняє нових політиків від старих та багато що про них повідомляє. Раніше, якщо ти прагнув зробити якусь вагому кар’єру, то мусив вступити в партію влади або якусь братню структуру й шукати способів просунутися партійною драбиною чи виторгувати собі місце у виборчому списку. У будь-якому разі формальне членство в партії ставало вагомою передумовою подальшого кар’єрного успіху. Сьогодні ж усе навпаки. Люди, які користуються брендом СН, оминають президентську партію і не поспішають туди вступати. Навіть якщо йдуть від монобільшості на якусь вагому урядову чи чиновницьку посаду. Це свідчить щонайменше про безвідповідальність, а також і про тимчасовість та, якщо бажаєте, токсичність самого проекту, в успіх якого мало хто вірить. І це логічно. Адже насправді єдина цінність монобільшості — це лише закладений у ній гіпотетичний потенціал, який неможливо використати, бо як мінімум немає кому, а як максимум уже запізно. Тримаючись якийсь час на селфі, соплях та скандалах і залежачи від підкилимних домовленостей лідерів неформальних груп, вона рано чи пізно змушена буде повторити незавидну долю своїх попередниць, традиційних парламентських коаліцій — і загинути. Але якщо смерть провладних коаліцій минулого часто означала лише їх переродження та переформатування з можливим залученням нових гравців, то смерть монобільшості означатиме автоматичний відхід у небуття «найвеличнішого лідера сучасності» разом з усією його командою.
Річ у тому, що в нетривких коаліцій минулого і, здавалось би, монолітної монобільшості різна природа. Остання — продукт генномодифікований і вельми недосконалий, але дієвий. Щоправда, дія його деструктивна. Унаслідок нетривалого перебування у владі «слугам» вдалося те, що не вдалося цілій армії корупціонерів, казнокрадів та колаборантів за три десятиліття незалежності: не лише розхитати систему й довести її до аварійного стану, а ще й фактично повністю десакралізувати владу й опустити її до свого примітивного рівня.