Підставою для Гітлера здійснити аншлюс Австрії в березні 1938-го, а через півроку і чеських Судетів, став нібито захист співвітчизників за межами Райху, які розмовляли німецькою мовою, та повернення їх «додому» — до «німецького світу». Через 76 років задля розширення свого «русского мира» схожу гібридну операцію спробував повторити натхненний німецьким фюрером Владімір Путін. З першої спроби йому вдалося відкусити лише два шматки України: анексувати Крим і розпалити війну на Донбасі. Але зупинятися на цьому він явно не збирається, бо йому потрібна вся Україна. Путін, як і Гітлер, уявляє себе «збирачем земель» колишньої імперії, і Україна в ній мусить посісти одне з ключових місць. Адже без неї імперія неможлива.
Усвідомлюючи, що шляхом звичайної воєнної агресії втілити свою маніакальну ідею він наразі не зможе, новітній кремлівський цар пускатиме в дію значно ширший арсенал засобів. Та ключовим із них і надалі залишається використання фактора так званого російськомовного населення, яке «потрібно» захищати. Саме з цією метою Кремль узявся за втілення свого «нового курсу», що передбачає кореляцію законодавства аж до переписування Конституції. І тут не йдеться лише про зміцнення влади та узаконення довічного перебування на троні самого Путіна. Надання російській мові статусу державоутворюючої та ухвалення закону про визнання громадян України й Білорусі, які вільно володіють російською, — чіткий сигнал, що від ідеї відновлення Російської імперії в Кремлі відмовлятися не збираються. У такий спосіб Росія намагається інструменталізувати російськомовних громадян України й Білорусі, перетворивши їх на політичну зброю, яку спробує використати якомога ефективніше. Навіть якщо вони цього й не захочуть.
Читайте також: Час визначатися
Звісно, основна ставка для реалізації такого плану, як завжди, робитиметься на потенційних союзників — п’яту колону. Нарікати на її відсутність в Україні Путіну не доводиться. До того ж боротися з нею останнім часом вважається чомусь не комільфо, тож вона має всі можливості успішно розвиватися. Хто є її чільними представниками — загальновідомо. Чого варті хоча б такі імена, як Віктор Медведчук, Вадим Рабінович…
У лавах Зе-Команди відвертих представників п’ятої колони теж не бракує: як відвертих прихильників держави-агресора (на кшталт Максима Бужанського, Олександра Дубінського), так і потенційних помічників, які можуть стати їй у пригоді (наприклад, Сергій Сивохо). Сповідуючи та культивуючи свої совкові цінності й фактично перебуваючи в резерві «русского мира», ці особи становлять не меншу небезпеку для української державності, ніж відверті українофоби. Скажімо, щире бажання нардепа від «Слуги народу» Євгена Шевченка донести мешканцям Росії «пряму позицію українського народу й влади» (в ефірі пропагандистської російської програми «Велика гра» на Першому каналі) можна було б трактувати як акт доброї волі. Адже підстав не вірити в його чесні наміри начебто немає. Але називаючи противників реалізації «формули Штайнмайєра» «радикально налаштованими націоналістами» і звинувачуючи їх у пропаганді ворожнечі й війни, у зриві розведення сил, він не лише це хотів повідомити, а й: «щоб настав довгоочікуваний мир, необхідно йти на компроміси, й це стосується двох сторін» та що треба «зняти» мовне питання, «яке було підняте ультранаціоналістами» і «призвело до розколу в суспільстві».
Те саме стосується й «Слуги народу» Олексія Устенка, який упевнений, що скасування Верховною Радою «мовного закону» Колесніченка — Ківалова 2014 року спровокувало захоплення Росією Криму. Таких персонажів серед «слуг» насправді чимало. Голова фракції СН Давид Арахамія та його колега депутат Юрій Камельчук, ревно підігруючи кремлівським сценаристам, пропонують відновити подачу води в окупований Крим; голова підкомітету з державної безпеки та оборони Ірина Верещук може спокійно заявляти, що Україні треба відмовитися від ідеї вступити до НАТО. Голова комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова пропонує скасувати пільги для більшості учасників війни на Донбасі, бо вони, мовляв, туди пішли свідомо… Але чимала частка їх проявляє свою сутність саме тоді, коли йдеться про мовне питання.
Читайте також: Консультативна (з)рада
Скажімо, розробляючи в закритому режимі скандальний законопроект про медіа, члени комітету гуманітарної та інформаційної політики, очолюваного екс-генпродюсером «плюсів» Олександром Ткаченком, спробували вдатися до ревізії деяких норм мовного закону, щоби повернути на екрани та сцени країни проросійських гастролерів. Під час підготовки законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення освітньої діяльності у сфері вищої освіти» (№ 2299) до нього потрапила норма, яка дозволяє навчання російською мовою у вишах. А перманентні ініціативи Бужанського, спрямовані на скасування закону про мови, можна й не згадувати. «Русский мир» у парламенті має значний потенціал, та врешті, у цьому немає нічого дивного: риба ж гниє з голови. Якщо сам президент в дусі кремлівської пропаганди фактично визнає мовне питання однією з причин війни, заявляючи, що мешканцям Донбасу можна дозволити офіційно використовувати російську для ведення документообігу, то чого очікувати від його підопічних? Голова ВРУ Дмитро Разумков теж за те, щоб дозволити Донбасу «більш глибоко» використовувати російську. Він і сам її принципово використовує, щоб начебто тролити Кремль з його риторикою про необхідність захисту прав російськомовних громадян. У цей жарт можна було б повірити, якби ще 2006 року Дмитро Олександрович щиро не розповів одну родинну таємницю: «Мій батько ніколи не приховував, що він більше тяжіє до Росії, ніж до Заходу. Я можу з упевненістю сказати, що я син проросійського батька».
Та повернімося до нововведень Путіна. Більш ніж очевидно, що тепер уже не йдеться про рядову провокацію. Його відверто підпирає час (в усіх сенсах), а тому Кремль, оголошуючи всіх російськомовних предметом державного інтересу Росії, свідомо йде на загострення. Як швидко планує скористатися цим — покаже час. Та довго чекати навряд чи доведеться. Тільки чи усвідомлюють потенційні «соотєчєствєнніки» в українській владі, в яку пастку вони сьогодні можуть потрапити з усіма своїми «какаяразніцами»?
Читайте також: Як президенту зустрітися з реальністю
Звісно, краще було б, щоб уся ця історія залишилася десь у нетрях російської політики й про нові плани Кремля в Україні ніхто й не довідався. І майже немає сумніву, що влада Зеленського намагатиметься робити все можливе й неможливе, щоб так і сталося. Принаймні навіть прокоментувати посягання з російського боку ніхто з українських чиновників досі не спромігся. Утім, ця мовчанка хтозна, чи їм суттєво допоможе. Настав час, коли треба нарешті визначатися з цінностями та з тим, на якому кріслі збираєшся сидіти. Кріслі українського президента, міністра, депутата чи, можливо на табуретці звичайнісінького холопа російського царя. Тобто ти за «русский мир» з усіма його сумнівними «принадами» — чи все ж таки за повноцінне життя в нормальній, вільній європейській Україні.
Стосується це не лише влади, а й опозиції, яка мусить зібратися й перейти до реальних дій, щоб протистояти скочуванню країни до реваншу. Сидіння на гальорці та розведення руками — мовляв, нас меншість — нічого спільного з боротьбою не має. Виголошення заяв чи критика злочинної влади — також. Нова путінська провокація — це справді дуже серйозно. І це вагомий аргумент, щоб поставити нарешті владу «слуг» перед фактом, що політика примирення з ворогом та посягання на основи державності, серед яких ключове значення має українська мова, мусить бути припинена. Нарешті, це стосується й усієї української спільноти. Порпатися в болоті «какаяразніци» більше не можна. Путін вкотре доводить, що мова — це зброя, і він її з превеликим задоволенням використає. Проти всіх громадян України.
