Світ стоїть на порозі нової епохи. Людство поки що не має чіткого розуміння, якою вона буде, як зміняться наші цінності, потреби та способи їхнього задоволення. Але вже зараз помітно, що економічні, соціальні, політичні та, ймовірно, геополітичні відносини у світі зазнають докорінних змін. У період масштабних перетворень багато з того, що ми маємо та цінуємо, стає архаїчним непотребом. Так буде й цього разу. Але дещо таки збереже свою цінність. Імовірно, що в переліку must have нової епохи місце людського інтелекту буде непохитним.
Історія вчить нас, що кожна нова епоха знаменувалася бурхливим розвитком кількох галузей економіки. Певні країни вчасно розпізнавали їх, робили ставку на них і в підсумку опинялися на гребені хвилі економічного прогресу та достатку. Інші проходили повз і автоматично, мимохіть опинялися на шляху до деградації та бідності. Багатші, більш підготовлені країни бігли наввипередки за новітніми технологіями. Бідніші, скромніші економіки часто фокусувалися на виробництві ресурсів, на які стрімко зростав попит від ключових галузей нової епохи. Бавовна, сталь, вугілля, нафта, мідь та кремній — ці та інші ресурси свого часу були визначальними. Ми достеменно не знаємо, які природні ресурси формуватимуть економіку нової епохи, бо поки що незрозуміло, які галузі вистрілять. А от у чому немає сумніву, то це в тому, що один економічний ресурс буде в ціні за будь-якого розвитку подій. Це людський капітал.
Виміряти невимірюване
Ще років 10 тому людський капітал був одним із багатьох інших факторів виробництва. Аморфність цієї категорії, введеної в ужиток порівняно недавно, робила її не надто поширеною поза колом професійних економістів. Проте за останні роки світ здійснив справжній стрибок у розвитку. І це зробило людський капітал надзвичайно цінним ресурсом.
Ось лише кілька прикладів. Рік-два тому на зустрічі Світового економічного форуму в Давосі прозвучало, що дефіцит ІТ-спеціалістів у США становить 500 тис., а в Європі 600 тис. осіб. Відтоді він тільки зростав: наприкінці 2019-го The Wall Street Journal повідомив, що американські роботодавці звітували про 918 тис. ІТ-вакансій. У світі загалом цей показник вищий у рази. Cybersecurity Ventures, один із провідних інформаційних ресурсів, що спеціалізується на кібербезпеці, прогнозує, що кількість вакансій у сфері кібербезпеки в світі зросте з 1 млн у 2014-му до 3,5 млн у 2021-му.
Читайте також: Крик душі в Давосі
Перелік прикладів можна продовжити. Вони свідчать про те, що на сьогодні інтелект, який лежить в основі людського капіталу, — це не просто цінний, а вкрай дефіцитний ресурс. Його нестача, мабуть, збережеться на роки, а його накопичення перетворить нову епоху на еру надзвичайно розумних людей.
Часто буває так, що коли певний ресурс стає дефіцитним, його починають ретельно обліковувати, зберігати, розвивати, накопичувати. Скидається на те, що нині у світі щось подібне відбувається з людським капіталом. У 2012 році Світовий економічний форум (СЕФ) почав публікувати щорічний Глобальний звіт про людський капітал, у якому розраховує Глобальний індекс людського капіталу (GHCI). У 2018-му Світовий банк (СБ) запровадив власну оцінку — Індекс людського капіталу (HCI). Є й інші показники. Оскільки людський капітал — аморфна й багатовимірна категорія, однозначно її виміряти неможливо. Тому між оцінками є принципові відмінності. Однак вони не суперечать одна одній, а доповнюють, бо лише більше підсвічують одні грані людського капіталу та залишають без акценту інші.
Від простого до складного
Найпростіша оцінка людського капіталу, яку доводилося бачити, отримується множенням поточної зарплати людини на кількість років, які очікувано залишаються до її смерті, виходячи із середньої тривалості життя в країні. Сума таких показників по всіх зайнятих дає грошовий вимір людського капіталу країни загалом. Однак коли багатовимірне явище намагаються перетворити на точку на певній шкалі, такий підхід має занадто багато недоліків. Людина може піти на курси перекваліфікації, і її зарплата зросте на десятки відсотків, якщо не в рази. А може потрапити в аварію, зазнати травм, несумісних із професійною діяльністю, і все подальше життя перебуватиме на утриманні. Зрештою, людина може просто емігрувати до іншої країни, де за її теперішні навички отримуватиме вдвічі-втричі більше. Для її батьківщини це буде втрата людського капіталу.
Тому інтегральні показники на кшталт GHCI та HCI значно краще вимірюють рівень людського капіталу в країні. Однак кожен із них робить свої акценти, а деякі аспекти не враховує взагалі. Тому доцільно їх аналізувати разом, у комплексі.
Основа людського капіталу — людина, її життя. Що воно довше, то теоретично триваліший період, упродовж якого особа може розкривати свій потенціал, то вищий показник людського капіталу має окремий індивід і народ загалом. За даними СБ, у 2017-му (свіжіших немає) очікувана тривалість життя при народженні в Україні становила 71,8 року. За цим показником ми перебували на 122-й сходинці з 200 країн і територій, щодо яких були відомості. До речі, місце України в згаданому рейтингу найбільше відповідає економічній ситуації: за даними МВФ, у 2019‑му за показником номінального ВВП на особу ми були 119-ті зі 186.
Однак інтегральні індекси людського капіталу не враховують очікуваної тривалості життя цілком. GHCI взагалі не зачіпає факторів життя та здоров’я, а HCI бере до уваги два фрагменти: ймовірність дожити до п’ятирічного віку та ймовірність дожити до 60 для тих, кому виповнилося 15. Перший чинник показує стан охорони здоров’я дітей. За даними СБ, в Україні ймовірність дожити до п’яти років при народжені становить 99,12%, тобто помирає лише кожен 114-й. Це відносно непоганий показник, і за ним ми посідаємо 54-те місце зі 157.
Читайте також: У пошуках вдосконаленого світу
А от другий чинник значно тісніше пов’язаний із безпосереднім використанням людського капіталу. По суті, він вказує на те, яка частка людей зможе прожити від 15 до 60 років — період, коли інтелектуальний і трудовий потенціал особи реалізується найінтенсивніше. Тут у нас все значно гірше. Дані Світового банку свідчать, що в Україні до 60 доживає лише 81,1% 15-річних, тобто мало не кожен п’ятий передчасно помирає, так і не реалізувавши свого потенціалу повністю, не конвертувавши свій людський капітал у благо для себе та суспільства. За цим показником ми посідаємо 107-ме місце у світі зі 156 країн і 2-ге (!) з кінця в Європі (позаду тільки Росія).
Інтерпретувати факт низької життєздатності українців можна по-різному. На поверхні лежить низька якість медицини. Але дуже багато значно бідніших країн перебувають у рейтингу вище, ніж ми, хоча й не виділяють великих грошей на охорону здоров’я, не мають давніх галузевих традицій і не здатні похвалитися видатними іменами в медицині, як-от Амосов чи Філатов. Отже, низька життєздатність зумовлена не лише станом охорони здоров’я.
Причин може бути багато. На думку одразу спадає поширення шкідливих звичок: за вживанням алкоголю Україна давно посідає провідні місця не тільки в Європі, а й у світі. До речі, Росія також. Наявність шкідливих звичок можна узагальнити як низьку культуру ставлення до свого тіла. Це зловживання алкоголем, неправильне харчування, відсутність занять спортом тощо. На національному рівні згадані проблеми залишаються у нас без належної уваги.
Іншим аспектом може бути стан довкілля. В Україні ним мало опікуються, однак у багатьох азійських країнах екологічні проблеми куди більші, тоді як за цим показником вони у рейтингу вище, ніж ми. Так, у нас був Чорнобиль, який, мабуть, і досі суттєво позначається на відповідній національній статистиці. Але ті, хто дихав повітрям Делі чи Пекіна, ще посперечаються, що має гірший вплив на здоров’я.
У підсумку за часткою тих, хто доживає до 60 років, Україна значно ближча до африканських країн, аніж до розвинених. Можна досліджувати причини такої ситуації, намагатися їх усунути, розробляти відповідні державні програми. Але на сьогодні на системному рівні нічого такого не видно. Тож залишається констатувати, що умови та соціальні норми проживання в Україні для багатьох несумісні з життям. А це розмиває людський капітал і в кількісному (зокрема, через еміграцію та передчасну смертність), і в якісному (через хвороби, лікарняні тощо) вимірах.
Лабіринти освіти
Для живої та здорової особи фундамент людського капіталу закладається в навчальних закладах — від дитячого садка до університету. А з цим в Україна цікава ситуація. Річ у тім, що в нас одні з найвищих у світі частки населення, які здобули початкову, середню та вищу освіту. За даними СЕФ, у більшості вікових категорій за цими показниками ми входимо до першої двадцятки країн у світі, а за кількома з них посідаємо 4–6-те місця. У нас 22% населення має вищу освіту, тобто більш як кожен п’ятий. Тому в одному з чотирьох субіндексів GHCI, що оцінює ємність інтелектуального потенціалу країни, сформовану її системою освіти, ми на 5-му місці у світі.
Формально це дуже добре. Такими показниками можна було б пишатися. Але коли постає питання якості цієї освіти, наші успіхи виявляються не такими яскравими. Наприклад, за даними СБ за 2017 рік, середній бал узгодженої тестової оцінки українських школярів із різних класів (оцінюють грамотність та навички лічби) становив 490 (можна було набрати від 300 до 625), а це 43-й результат серед 157 країн. І тут є дві новини, добра й погана. Добра полягає в тому, що система освіти деградує не так стрімко, як економіка: за рівнем розвитку останньої ми давно опустилися в другу сотню країн світу. А погана — поки освіта деградує, ми не можемо ставити перед економікою амбітні завдання, бо країна має дедалі менше інтелектуального ресурсу для їхнього виконання. У часи незалежності в Україні було чимало високопосадовців, які заявляли плани увійти в першу двадцятку країн світу за обсягом ВВП. Але в епоху економіки знань та інформації з освітою, яка деградує, такий результат просто недосяжний.
За часткою студентів університетів серед людей відповідного віку Україна посідає 11-те місце у світі. За даними СЕФ, 82,3% українців віком 15–24 роки вчиться в університетах. На перший погляд, прекрасний результат. Але всім добре відома якість освіти в наших вишах. У багатьох випадках дипломами просто торгують, як картоплею на базарі, а для роботодавця документи левової частки вищих навчальних закладів не мають ані найменшого значення. Тому коли СЕФ провів опитування серед керівників та власників бізнесу в різних країнах, то відповідь українських менеджерів на запитання «наскільки система освіти у вашій країні відповідає потребам конкурентної економіки?» набрала трохи більш як 50 балів, що забезпечило нам 51-ше місце зі 130. Не надто переконливий результат. Слід згадати й про те, що дедалі більше українців виїжджає вчитися за кордон одразу після закінчення середньої школи. Це свідчення того, що наша система вищої освіти далеко не ідеальна й що підготовка до виходу на ринок праці, яку вона забезпечує, недостатньо потужна.
Читайте також: Давос. Глобальний контекст
У нас багато говорять про реформу освіти. Але, як кажуть економісти, не розповідайте нам, хто ви та що любите в житті, просто покажіть ваші витрати за певний період. В Україні держава фінансує освіту за залишковим принципом. Наслідки цього помітні не тільки в успішності учнів та студентів, а й у якості вчителів та престижності цієї професії. Колись доводилося чути від старшого покоління, що в їхні часи діти так боготворили наставників, що думали, ніби ті навіть у туалет не ходять. Зараз із тієї когорти вчителів залишилася жменька пенсіонерів. Вони не зраджують свої принципи, тому досі часто показують хороші результати, але безнадійно відстали від сучасних методів викладання та інформаційного потоку. Роки безгрошів’я залучили в галузь викладачів сумнівної якості. У них часто немає ні принципів, ні знань, ні педагогічного хисту. Тож не дивно, що вони ні в кого не викликають поваги: ні в учнів, ні в їхніх батьків, ні в людей, далеких від освіти. Тому тепер авторитет учителя рідко коли стає мотивом здобувати знання для учнів. Із відповідними наслідками для якості освіти та людського капіталу.
Нова епоха ставить перед системою освіти принципово нові завдання. З одного боку, зараз набір знань і навичок, необхідних у дорослому професійному житті, значно відрізняється від того, що було ще 10–20 років тому. Реформа освіти в Україні якось намагалася це врахувати, але ситуація динамічна, а перших результатів реформи треба чекати 12 років освітнього циклу середньої школи. У нинішніх координатах це ціла вічність. Утім, якість і потужність нашого державного апарату не дає підстав сподіватися на більше.
З другого боку, якість навчання змінюється. У часи, коли середньостатистична людина щодня витрачає понад дві години на соціальні мережі (а особи шкільного віку ще більше), радикальних змін зазнають не тільки оптимальні методи засвоєння інформації, а й навіть психологія освіти. Психологи б’ють на сполох, адже проведення часу в соціальних мережах, споживання інформаційного контенту призводить до деградації вміння мислити. У майбутньому це завдасть серйозного удару по якості людського капіталу. Але наразі потенційні наслідки важко оцінити. Система освіти мала б якось це враховувати, але в Україні вона не готова до виконання навіть значно простіших завдань.
Усе це не вичерпує проблему. Колись один із моїх вчителів сказав, що головне завдання школи — навчити дитину вчитися. Теоретично якби українці мали цей навик, то могли б адаптувати свій людський капітал до будь-яких змін середовища. Виміряти його складно, але можна оцінити через певні наближення, наприклад читання та публікацію книжок. У всьому світі люди проводять багато часу в соціальних мережах, але одні знаходять можливість читати літературу (це якраз розвиває здатність мислити та засвоювати інформацію), а інші ні. Знову ж таки, й тут статистика фрагментарна. За даними порталу jakubmarian.com, у 2013 році з 23 європейських країн, щодо яких була статистика, в Україні на мільйон мешканців припадало найменше видань — 470. У 2018-му їх стало трохи більше — 530 (порівняймо з 1190 у середньому в країнах ЄС), але ситуація принципово не змінилася. Врахуймо, що в азійських країнах (Індія, Китай, Філіппіни, Таїланд тощо) читають значно більше, ніж у Європі, і зрозуміємо, що за адаптивністю людського капіталу до вимог часу Україна, ймовірно, перебуває щонайбільше в другій півсотні глобального рейтингу.
Слабке самовдосконалення
Вийшовши з річки системи освіти, молодь потрапляє в море ринку праці. Не можна сказати, що в цей момент людський капітал конкретної особи набуває довершених рис. Бо протягом життя вона може забути все те, що вчила в школі та університеті, а може опанувати значно більше, якщо приділятиме увагу саморозвитку. Практика, активне використання людського капіталу розвивають його так само, як фізичні навантаження — м’язи тіла. Відповідно бездіяльність призводить до деградації. Звіт СЕФ це підтверджує.
І тут виникає дві ключові проблеми. Перша: чи може наявна економічна система розкрити інтелектуальний та професійний потенціал особи? Відомо, що за часів незалежності українська економіка загалом добряче деградувала. Багато наукомістких підприємств припинило існування. У непоодиноких випадках система освіти не змогла адаптуватися до нової структури народного господарства. Буває й таке, що університети готують фахівців за вже неіснуючими спеціальностями, на які на нашому ринку праці просто немає попиту. Інший приклад: останніми роками українська наука, яка має багато славетних традицій, часто виживає на голому ентузіазмі. На продукт її праці в Україні попит мізерний, бо рівень складності нашої економіки низький. Якщо студент із покликанням стати науковцем зважується таки його реалізувати у відповідній освіті, то які шанси, що він знайде тут відповідну роботу? Близькі до нуля. Багато хто з таким покликанням емігрує, інші ще на етапі вибору професії відмовляються від покликання і стають, наприклад, економістами чи юристами, а потім ідуть торгувати на базар або влаштовуються прокурорами.
Читайте також: Імітація причетності
Це також розмиває людський капітал країни. Власне, тому GHCI бере до уваги показник складності економіки, який СЕФ розраховує на основі складності продукції, яку експортує певна країна. У нашому експорті домінують сировинні товари. Тому за цим показником ми тільки на 40‑му місці зі 130 країн. Та й то завдяки поки що не розбазареному спадку радянських часів.
Оскільки наша економіка не здатна поставити завдання, які реалізували б потенціал багатьох українців, чимало з них виїжджає. За кордоном вони реалізовуються, прокачують свій людський капітал і могли б стати неймовірно цінними кадрами тут, якби на рівні держави хтось міг їх оцінити та продемонструвати, що наша країна їх потребує. Але поки що все це на рівні порожніх слів, а не конкретних дій.
І друга проблема: чи переймаються українські компанії підвищенням кваліфікації своїх працівників? У світі бізнес давно зрозумів, що інвестиції в розвиток персоналу в перспективі мають чи не найбільшу віддачу. Там бізнес, без перебільшення, плекає людський капітал у своїх найманих працівників. У нас стосунки між роботодавцем і працівником часто нагадують часи кріпацтва. Тому за інтенсивністю навчання персоналу (також одне з питань згаданого вище опитування менеджерів, проведеного СЕФ) Україна посідає аж 89-те місце зі 130.
Зрозуміло, що для цього є свої причини: хронічний надлишок робочої сили дає змогу роботодавцям відчувати свою владу й крутити носом. Але в довгостроковому періоді це призводить до згубних наслідків. Працівник «відповідає взаємністю», тобто часто недбало ставиться до роботи. Він не розвивається, відтак віддачі для компанії та країни від нього немає. Звісно, є й винятки. Деякі відомі українські компанії дійшли до того, що за допомогою штучного інтелекту вивчають емоційний стан своїх працівників, намагаються його поліпшувати та отримують завдяки цьому збільшення продуктивності праці. Але таких одиниці, у масову культуру бізнесу така практика поки що не увійшла. Щоправда, відколи потоки еміграції з України зросли, у нас став з’являтися дефіцит робочої сили, тож роботодавці дедалі частіше ставляться до працівників як до людей — усе краще й краще. Але мине ще чимало часу, доки стосунки між тим, хто наймає, і тим, кого наймають, вийдуть на звичний для цивілізованого світу рівень.
Людський капітал неможливо переоцінити чи піддати сумніву його надважливість. У звіті СБ наведено дослідження, за результатами якого різниця між різними країнами в кількості людського капіталу пояснює на 10–30% різницю між їхніми показниками ВВП на особу. В епоху знань та інформації наведений взаємозв’язок лише зростатиме. Це робить людський капітал стратегічним ресурсом, який визначатиме майбутнє націй на десятиліття. Тож не буде нічого дивного, якщо країни одна за одною почнуть формувати системи його розвитку впродовж усього життєвого циклу особи. Вони можуть мати різні складові. Наприклад, це може бути пожиттєва безплатна медицина для ультраефективних фахівців, зокрема застосування технологій продовження життя, якщо такі з’являться. Або обов’язкове навчання протягом усього життя. Скажімо, кожні сім років людина буде зобов’язана пройти шестимісячне навчання. Наразі цілісних систем розвитку людського капіталу немає, але окремих провісників такої концепції не бракує. Це і приватні медичні заклади, що їх відкривають технологічні гіганти на кшталт Google, і різноманітні навчальні онлайн-курси, що допоможуть швидко здобути нову кваліфікацію тощо. У майбутньому всі ці елементи розвиватимуться й трансформуватимуться в цілісні системи розвитку людського капіталу.
Тим часом в Україні про все це ніхто системно не думає. Перед нами стоять зовсім інші виклики: рівень людського капіталу тут суттєво нижчий, ніж у країн, на які треба рівнятися. До того ж за багатьма ознаками він поступово деградує. Якщо мислити категоріями десятиліть, то в нашій державі це одна з найнагальніших проблем, вирішувати яку треба негайно. Наявні індекси людського капіталу чітко показують сильні й слабкі місця, підсвічують оптимальні точки докладання зусиль. Тобто для ухвалення відповідних рішень є вся необхідна інформація. Залишилося знайти політичну волю та посадовців зі значним людським капіталом, здатних і готових усе це зробити.