Навесні 2020-го планується прем’єра фільму «Поїзд «Київ — Війна». Це ваша дебютна повнометражна документальна стрічка. Із назви зрозуміло, що сюжет тримається на так званих вагонних суперечках. Чому ви обрали саме такий прийом?
— Я давно знаю про цей потяг, про людей, які ним користуються: у мене багато родичів та друзів з Донбасу, які часто їздять цим маршрутом. Коли я їх проводжав чи зустрічав, нерідко чув дуже цікаві розмови, інколи бачив нестандартні поєднання людей у купе. Мені захотілося передати цю вагонну атмосферу, коли поруч опиняються надто різні люди: хтось їде працювати в якихось державних установах чи міжнародних проектах, хтось — у волонтерських справах, хтось — воювати, відстоювати незалежність нашої країни у війні проти Росії, а хтось — навідати родичів. Мені був цікавий контингент цих потягів ще й тому, що в них часто повертаються з різних українських міст люди, які змушені жити на окупованих територіях, тому можна почути дуже цікавий зріз думок. Хотілося все це скласти у своєрідний літопис.
Ви, власне, часто їздите цими поїздами? Чи бували там такі розмови або ситуації, що запам’яталися надовго?
— Цим потягом я їздив ще до того, як почав знімати фільм. Бо працював на Донбасі, брав участь у деяких міжнародних мистецьких проектах. Якісь конкретні випадки не запам’яталися, але згадую ці специфічні відчуття, коли люди починають говорити про політику та про війну й зрозуміло, що в них протилежне бачення процесів. Мабуть, до початку проекту я недостатньо часто їздив, щоб окреслити певну картину. А ось в процесі довелося переміщатися маршрутом «Київ — Війна» понад 30 разів.
Як вважаєте, чи вдалося вам передати атмосферу цього потяга? Як обирали героїв фільму? Чи намагалися не робити його занадто гострим або провокативним?
— Думаю, на перше питання все ж таки відповість глядач, бо не можу оцінювати власну роботу. Вже після прем’єри сподіваюся з відгуків людей, що користуються цим потягом, дізнатися, чи вдалося мені відтворити атмосферу, чи відгукується вона в них. Під час створення стрічки я спілкувався майже з усіма пасажирами, які були готові говорити на камеру, ділитися своїми думками, своїм болем. Це сотні людей. Окрім того, цим потягом їздить багато цікавих персонажів — військові, журналісти, митці, громадські діячі, волонтери. Інколи ми домовлялися, щоб узяти в них інтерв’ю, тому підлаштовували графік зйомок під їхні поїздки.
Ми мали дуже обмежений термін для створення фільму. Розпочали на початку серпня, а наприкінці жовтня вже був готовий основний матеріал. Тому інколи доводилося їздити майже без перерви. Коли, наприклад, дізнаєшся, що на фронт повертається військовий із Донецька, який воює в ЗСУ, і фактично заскакуєш у вагон, щоб поспілкуватися з ним про його відчуття, адже всі ці роки він не мав можливості повернутися додому. Але приблизно 80% матеріалу — це випадкові пасажири, з якими я зустрівся в цих потягах. Звичайно, не всі історії ввійшли до стрічки, ми намагалися обирати контрастні, трагічні, кумедні — усе, як буває в житті. Щодо провокативності… Напевно, хтось подивиться цей фільм і скаже, що він є провокацією проти України, а хтось — що це українська пропаганда. Можливо, хтось побачить у ньому спотворення образів мешканців Донбасу. Але головне, що це фільм-дискусія, фільм-діалог, у ньому люди сперечаються інколи зі мною, інколи одне з одним, і в цій доволі гострій полеміці, можливо, суспільство почує щось корисне. Попри те що тема вкрай болюча, я не ставив собі за мету зняти провокативне кіно. Бо розумію, що я, наприклад, просто ходжу з камерою від вагона до вагона, а для людей війна — це їхнє життя, вони їдуть не на курорт, а туди, де в будь-якому разі несолодко: хто в окопи на передовій, хто у власну хату в окупації. Є гострі моменти, але провокації, навіть як художнього ходу, там немає.
Ви казали в інтерв’ю, що довго не могли знайти гроші на цей фільм, бо хтось не вважав його патріотичним. Чим вдалось аргументувати, щоб Український культурний фонд повірив у перспективність стрічки?
— Думаю, вирішення таких питань у більшості інституцій спирається на персоналії, тому можна відчути різне ставлення. Ми подавалися, зокрема, на конкурс патріотичного кіно від Міністерства культури, але фінансування не отримали. Хтось з експертів справді сказав, що ця ідея недостатньо патріотична, можливо, просто для такого конкурсу. Але добре, що сьогодні є різні можливості. Український культурний фонд доволі прогресивна та сучасна організація. Можливо, тому вони не вимагали продукту, схожого на той, який виробляють російські пропагандистські медіа, адже це, на мою думку, вже не працює, а дозволили фільму бути правдивим і неоднозначним, розцінили його як мистецький погляд на гострі суспільні проекти. Наразі вони задоволені кінцевим продуктом. Тривалість стрічки — 72 хв. Загальний бюджет — 2 млн грн, але це кошти не тільки на його створення. Вони також будуть спрямовані на велику медійну кампанію про цікавих пасажирів цього потяга, реалізовану спільно з Укрзалізницею, а також низку підкастів разом із «Радіо Свободою».
Читайте також: Від закладу культури до культурного бренда
Ваш фільм узагалі для кого? Для тих, хто постійно курсує маршрутом «Київ — Війна», чи для тих, хто ніколи не був східніше столиці?
— Не можу сказати, що це кіно для всіх, воно буде цікаве радше тим, хто якось дотичний до теми війни: військовим, їхнім родинам, волонтерам, переселенцям, мешканцям окупованої території. Думаю, його дивитимуться навіть ті, хто має відверті антиукраїнські погляди. Бо такі люди, подобається нам чи ні, є в нашому суспільстві, зокрема, на жаль, на Сході України. Тому треба дивитися правді в очі.
Які ще документальні фільми про події на Донбасі ви вважаєте важливими й, на вашу думку, вдалими?
— На жаль, я не все бачив, що знімають про цю війну, бо останні роки були дуже напружені в сенсі роботи. Але дуже сподобалася стрічка Віталія Манського «Рідні», прем’єра якої відбулася на кінофестивалі 2016-го в Карлових Варах. Це кіно про родичів режисера зі Львова, який до 2014-го жив у Москві, а потім переїхав до Латвії. Його рідня мешкає в різних куточках України: у Львові, в Одесі, на Донбасі, в Криму. Це, здавалося б, родинна історія на тлі війни, але вона розкриває дуже глибокі сенси, зокрема й щодо причин цієї війни.
Ще сподобався ігровий фільм з елементами документалістики, до зйомок у якому залучили непрофесійних акторів, були використані реальні локації. Це спільна продукція Польщі, України, Литви та Франції під назвою «Іній». Дуже добре, що Державне агентство України з питань кіно фінансово підтримує такі значущі проекти. Бо вкрай важливо показувати європейцям, що насправді сьогодні відбувається на Сході нашої країни, за що ми воюємо.
Як думаєте, ваш попередній фільм «2020. Безлюдна країна» може втілитися в реальність? Які тенденції щодо міграції населення ви сьогодні бачите?
— О, дивився результати «електронного» перепису, я не знаю, наскільки він узагалі відображає реальність, але влада стверджує, що нас залишилося 37 млн без окупованих регіонів. Звичайно, мій фільм — це фантасмагорія, ніколи такого не станеться, що всі поїдуть з України. Але деякі тенденції, показані в стрічці, можна вже побачити в реальності. Наприклад, прихід до влади популістських політиків, розчарування суспільства у власній проактивній позиції, коли розумієш: хоч би що ти робив, усе паплюжиться, застрягає, нівелюється. Очі в людей згасають, багато хто вирішує покинути країну. На диво, нині спостерігається новий сплеск цікавості до цього фільму, незабаром очікую чергову серію показів у Києві, є пропозиції закордонних показів, люди купують навіть електронні квитки, щоб дивитися його на онлайн-платформі.
Читайте також: Культурні столиці
До речі, ви знімали цю стрічку в жанрі мок’юментарі, тобто псевдодокументального кіно. Це чи не перший такий фільм в Україні, чим він особливий?
— Це кіно, у якому прийоми документалістики використовуються як елемент пародії, хоча за сюжетом вони показово абсурдні. У такій манері в Голлівуді люблять знімати фільми жахів, є ще такий різновид, як мок’юментарі, або «знайдена плівка». Це кіно, яке імітує дійсність, але насправді є цілковитою вигадкою. Не знаю, чи хтось в Україні ще знімає в цій техніці, працюючи над повним метром, але в короткому метрі я таке бачив, наприклад серед студентських робіт.
Як ви вважаєте, з яким настроєм вийде глядач після перегляду фільму «Поїзд «Київ — Війна»?
— Думаю, з важким. На тестових показах, куди були запрошені активісти, громадські діячі, журналісти, ми дістали різні відгуки. Після перегляду люди довго залишалися, щоб обговорити те, що вони побачили, відчули та що з цим робити. Якщо не сприймати його як своєрідну агітку за чи проти України, а спробувати подивитися з бажанням подумати над непростими питаннями нашого сьогодення, то це будуть непрості відчуття. Документалістика може працювати по-різному. Наприклад, чудовий фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Коли його дивишся, тобі смішно, але водночас він про глибокі та важливі теми. Стрічка «Поїзд «Київ — Війна», на жаль чи на щастя, не розважальна, переглядаючи її, глядач не може відкинути свої проблеми й турботи та насолоджуватися життям, очікуючи на хепі-енд. Тут я бачу все ж таки ціль налаштувати глядача на інтелектуальну та ментальну роботу. І думаю, що це добре.