Головним предметом суперечок великих та дрібних геополітичних гравців нерідко бували українські землі. Натомість доля українства вирішувалася на дипломатичних форумах, що відбувалися переважно за межами України та без участі її представників. Немирівський конгрес мало відомий широкому загалу, проте значення вирішуваних на ньому питань для майбутнього Балтійсько-Чорноморського регіону можна порівняти хіба що з Луцьким з’їздом 1429 року чи Ялтинською конференцією 1945-го.
На війну з османами в Петербурзі чекали довго. Після провалу Прутського походу Пєтра І московити повертали туркам Азов, руйнували Таганрог і пообіцяли не втручатися у справи Правобережної України (хоча невдовзі змогли відмовитися від виконання цієї умови). Щоб «відгородитися від безчестя Прутського миру» (вислів російського історика Сєрґєя Соловйова), вони активно шукали союзників. У 1726-му у Відні домовилися про спільні дії з австрійцями, а за дев’ять років, прагнучи залучити до антитурецької спілки персів, повернули їм більшість завойованих Пєтром І закавказьких територій. Окрім того, на велику європейську війну чекав лідер української політичної еміграції Пилип Орлик. За сприятливих обставин могла сформуватися широка антиросійська коаліція у складі Франції, Туреччини, Криму, Польщі та Швеції. Розраховував екзильний гетьман і на січовиків, які після 1709 року перейшли в турецьке підданство. Щоб нейтралізувати дипломатичні зусилля Пилипа Орлика та заручитися підтримкою всіх українських козаків, Романови погодилися відновити гетьманство й пообіцяли значні привілеї запорожцям у разі повернення під російську протекцію. Окрім того, узгоджені дії Відня та Петербурга під час боротьби «за польську спадщину» привели до влади у Варшаві лояльного до обох столиць Авґуста ІІІ.
Читайте також: Чи прийде Вій
Український фронт
Головний театр чергової російсько-турецької війни містився в межах сучасної України. Особливе роздратування в Петербурзі викликала активність кримських татар на Кавказі, де 25-тисячний корпус Феті-Ґерая у 1733 році здобув кілька перемог над росіянами в дрібних сутичках і на деякий час вивів із-під російської протекції низку кабардинських князів. Такі суперечності між Стамбулом і Петербургом раніше не раз вирішувалися на дипломатичному рівні. Проте цього разу «прутський комплекс» змусив російську дипломатію підігрівати мілітаристські настрої. Представник Романових у Стамбулі Алєксєй Вєшняков повідомляв царський двір про слабкість турків, фактичне банкрутство країни через війну з персами та відсутність союзників. Він вважав, що настав ідеальний момент для помсти. З аргументами дипломата погоджувався «підкорювач Польщі» Бурхард-Крістоф Мініх. У листі до Ернста-Йогана Бірона фельдмаршал писав, що впродовж чотирьох кампаній Росія могла б вирішити свої геополітичні завдання на Півдні. Так, у 1736-му воєначальник планував захопити Азов, установити контроль над Доном, Дінцем, Перекопом і ногайськими ордами, у 1737-му — підкорити Крим, Кубань, Кабарду та контролювати Азовське море, у 1738-му — завоювати Білгородську й Буджацьку орди, «врятувати від турецького ярма» Валахію, Молдавію та греків, а в 1739-му — взяти Константинополь.
16 червня 1735-го на засіданні уряду було ухвалено принципове рішення про майбутню війну з османами, яка мала розпочатися наступного року. Росіяни планували «приспати» турецьку пильність і таємно розпочати масштабну підготовку та уникати прямих воєнних зіткнень. Водночас «помсту татарам» вирішили не відкладати й здійснити похід на Крим під виглядом нападу українських козаків. «Непідконтрольних» запорожців та полки ландміліції мав очолити київський губернатор Йоґан-Бернґар Вейсбах. Окрім того, у Петербурзі розглядали можливість блокади Азова силами башкирів та калмиків, а також очікували перехід на свій бік ногайських татар.
Архітектор російського просування на Південь. Граф Андрій Остерман
Проте кампанія одразу ж пішла не за російським сценарієм: ногайці не поспішали ставати під їхні прапори, а після раптової смерті Вейсбаха та хвороби генерала Дуґласа військо очолив генерал-лейтенант Міхаіл Лєонтьєв. 28-тисячне угруповання (за іншими даними 40-тисячне) вирушило в похід лише 1 жовтня, проте за два тижні дійшло до Кам’яного Затону й зруйнувало два ногайських аули. Після сильних морозів та снігопадів було ухвалено рішення повернутися назад. Попри те що на зворотному шляху до Царичанки від холоду та хвороб росіяни втратили третину контингенту, Лєонтьєв був виправданий військовим судом.
Після провалу першої кампанії за реалізацію «авторських» планів на 1736 рік взявся сам фельдмаршал Мініх. Хоча цього разу росіяни вже не маскуватися під «неконтрольованих козаків», перші напади на турецьку фортецю Азов вони здійснили ще за 15 днів до офіційного оголошення війни 23 квітня 1736-го. Після 42-денної облоги 30 червня 1736 року твердиня капітулювала. Водночас, скориставшись перебуванням хана Каплана І Ґерая в Дагестані, солдати армії Мініха захопили Перекоп, спалили ханську столицю Бахчисарай, проте вже за півтора місяця внаслідок виснаження сил були змушені покинути півострів.
До участі у війні росіяни залучали українських козаків і селян. Щоправда, у цьому конфлікті роль козаків була меншою, ніж у попередніх кампаніях. У тогочасних війнах домінувало регулярне військо, а козакам як іррегулярній становій формації залишалося виконувати допоміжні завдання. Зокрема, у війську Мініха вони копали шанці й відбували караульну службу, а в армії Лассі здійснювали розвідку, тилові рейди та відволікаючі маневри. Водночас Мініха дратувало, що на Гетьманщині, яка раніше могла виставити 100 тис. козаків, вдалося зібрати лише 16 тис. боєздатних військовиків. Проте цей факт став яскравим свідченням «демографічного вигоряння» краю внаслідок боротьби за чужі інтереси. У війні взяли участь усі 10 лівобережних полків, а на полі бою загинули полковники Павло Апостол і Григорій Граб’янка. Економічний та демографічний тягар викликав незадоволення навіть у російських намісників. Так, Алєксєй Шаховскій скаржився, що мобілізації до війська та на фортифікаційні роботи позбавили край активного населення, здатного сплачувати податки.
Читайте також: Королі та династії в українській історії
Водночас для російської армії фактичним підсумком двох кампаній стало те, що вона, за висловом Ніколая Петрухінцева, програвала «війну з простором» (несприятливим кліматом, проблемами з водою, продовольством, фуражем) через невміння вести її в степу та незнання місцевості. У Петербурзі розуміли, що самостійно Росія не зможе виконати поставлені завдання, і стали тиснути на Відень. Наприкінці 1736-го міністр Андрєй Остерман нагадав Габсбурґам про союзницькі зобов’язання. «Партія війни» на чолі з канцлером фон Зінцендорфом сприяла укладенню 9 січня 1737 року двосторонньої конвенції. Росіяни так поспішали, що не обумовили точного моменту вступу австрійців у війну, спільного плану дій та розподілу майбутніх «трофеїв».
По мир у Немирів
31 січня 1737 року австрійський посол у Петербурзі Оштайн надіслав союзникам запит (промеморію) стосовно російських цілей у війні й передав пропозицію імператора Карла VI узгодити вимоги та обговорити з османами укладення миру на спеціальному конгресі, який пропонувалося провести у квітні. Росіяни відповідали, що їхні забаганки перебувають на стадії формування. Австрійці вважали, що помірні умови (скасування Прутського миру, повернення Росії Азова, добровільний перехід козаків і частини татар у російське підданство) могли влаштувати всі європейські столиці. Зі свого боку, у Відні декларували намір продовжити Пожаревацький мир ще на чверть століття як «плату» за посередництво. 18 квітня 1737 року австрійці запропонували туркам виступити в ролі медіатора, і ті пристали на пропозицію. Натомість росіяни категорично відмовлялися від послуг англійців, голландців, французів, волохів, молдаван та офіційної участі їхніх послів у майбутньому конгресі. Хоча конгресовий формат, коли суперники намагалися досягти порозуміння за посередництва третьої сторони, відповідав тогочасній дипломатичній практиці.
Спочатку Остерман запропонував для переговорів Очаків, Київ або Білу Церкву, натомість турки — Сороки, Бендери або Кодак. Сторони домовилися провести конгрес на нейтральній рівновіддаленій території. Для цього обрали Немирів, який тоді слугував родовою резиденцією Юзефа Потоцького — польського великого коронного гетьмана, київського воєводи, колишнього союзника Пилипа Орлика. Турків такий варіант приваблював тим, що в місті у 1678–1684 роках містилася резиденція «князя Сарматії та України» Юрія Хмельницького та інших протурецьких гетьманів.
Прийом французького посла великим візирем у Константинополі. Середина XVIII століття
До складу російської делегації увійшли люди, які мали досвід дипломатичного спілкування з турками. Зокрема, Іван Неплюєв у 1721–1734-му був послом у Константинополі, президент Комерц-колегії, барон Пьотр Шафіров провів у Стамбулі три роки як заручник після укладення Прутського миру, обер-єгермейстер Артємій Волинскій брав участь у підписанні «вічного миру» в листопаді 1720-го. Завданням росіян було якомога швидше доїхати до Києва, де вони мали чекати на прибуття інших делегацій. До Немирова Священна Римська імперія (Австрія) відрядила делегацію на чолі з послом у Росії графом Генріхом Карлом фон Оштайном. Інший делегат, барон Леопольд фон Тальман (посланець у Туреччині), мав використати свій довід участі в підготовці Пожаревацького миру й домагатися покращення його умов. Роботу дипломатів із Відня координував гофканцлер Філіпп Людвіґ фон Зінцендорф. Османів представляли візир Метіпей та візир Мустафа-ефенді, які дісталися на Поділля через молдавські землі. Велику роль у формуванні турецької позиції відігравали французи. Зокрема, посол у Стамбулі маркіз Луї Совер де Вільньов став неформальним консультантом великого візира й радив туркам усіляко затягувати перемовини, а згодом і сприяв їх зриву. Водночас граф Клод-Александр де Бонневаль (на турецькій службі перебував під іменем Ахмет-паша) висунув план, згідно з яким Порта не мала активно реагувати на дії росіян, сконцентрувавши сили на розгромі австрійської армії на Балканах.
Формула Остермана
25 червня 1737 року віце-канцлер Остерман надіслав «інструкції повноважним міністрам» (під міністрами малися на увазі посли), у яких Росія вперше відкрито заявила про свої геополітичні амбіції на південному напрямі. Формула Остермана передбачала радикальне вирішення східного питання — задоволення імперських амбіцій мало відбутися завдяки знищенню Османської імперії за підтримки ситуативних союзників. Пропонована програма передбачала скасування Прутського і решти мирних двосторонніх договорів та укладення нового документа. Території «від Дунаю до Кубані», а також Крим (із наданням татарам права покинути півострів) мали бути приєднані до Росії. Над Валахією та Молдавією встановлювався російський протекторат, Росія діставала свободу торгового судноплавства на Чорному морі, а крім цього султан визнавав імператорський титул російських монархів. Хотинська фортеця передавалася Речі Посполитій, у Кабарді встановлювався нейтральний режим. Не забув Остреман і про ворогів престолу. Дипломати повинні були вимагати в Порти видачі «зрадників»: гетьмана Пилипа Орлика зі сподвижниками, а також російських старовірів.
Читайте також: Механізм капітуляції: історична ретроспектива
Як «залізний аргумент» Остерман приписував російським дипломатам використовувати тезу, що від татар османи мають «лише збитки та проблеми», замовчуючи можливість висування династичних претензій на стамбульський престол через кримських ханів. Якщо ж турецькі колеги зазначатимуть, що жодного зиску від татарів не буде і самій Росії, у відповідь треба було наголошувати на тому, що джерело непорозумінь між двома імперіями слід так чи інакше усунути. Водночас міністр Остерман підкреслював, що приєднання Криму є ключовим завданням російської дипломатії на конгресі.
У разі різкої відмови турецької сторони виконувати згадану вимогу дипломати мали пропонувати «компроміс»: Петербург був готовий відкинути свої претензії на ханство за умови цілковитого виселення кримських татар, заселення півострова людьми православної віри та знищення Перекопських укріплень. Водночас росіяни повинні були наполягати на приєднанні Причорномор’я «від Дністра до Кубані» разом із фортецями Азов, Кінбурн та Очаків. Окрім того, обумовлювалася виплата 6 млн єфимків (талерів) як компенсація збитків за татарські набіги. Для міжнародної громади Остерман наказував трактувати російські домагання як боротьбу за «безпеку кордонів» і «придбання економічно збиткових земель». У ХІХ столітті професор Новоросійського університету Олександр Кочубинський оцінював наміри Остермана як програму «помірного» поділу Османської імперії, оскільки вони передбачали підміну турецької ролі в Балтійсько-Чорноморському регіоні, а незалежність дунайських князівств у майбутньому могла спричинитися до проросійських повстань на Балканах.
Проте навіть під час підготовки мирного конгресу сторони не припиняли бойових дій. Вочевидь, план росіян полягав у блискавичних успіхах під Очаковом та в Криму, оскільки Остерман підганяв Мініха й розраховував на захоплення фортеці до відкриття форуму. Цьому мала сприяти збудована в Брянську 13 липня 1737 року Дніпровська військова флотилія. Проте у зв’язку з обмілінням Дніпра Мініх так і не дочекався її підходу й захопив Очаків наявними силами. У Петербурзі не приховували задоволення й оголосили загальнодержавні молебні. Фельдмаршал писав Бірону, що взято ключ від усіх турецьких провінцій, звідки за два дні можна було потрапити до Дунаю, а далі за три-чотири дні й до Константинополя. Але згодом оптимізм розвіявся. Запланований десант до Аккермана затримувався, оскільки для цього Мініх вимагав відрядити флот. Фельдмаршал відмовився від використання козацьких суден, стверджуючи, що вони придатні лише «для транспортування кавунів та динь». Воєначальник прохав Петербург якнайшвидше юридично закріпити придбання Очакова як опорного пункту імперії на Чорному морі, а київського митрополита Рафаїла Зборовського – призначити священика у церкву, на яку мали переробити очаківську мечеть.
Від uti POSSIDENTIS до ad referendum
26 липня дипломати одержали новий російський рескрипт. Замість Криму пріоритетом визначалися закріплення кордону по Дунаю і встановлення протекторату імперії Романових над Валахією та Молдавією. Водночас, на думку Остермана, австрійці мали задовольнитися приєднанням Боснії. Натомість у Відні розраховували на «певне розширення кордонів» якраз за рахунок «незакритого гештальту 1718 року» — встановлення контролю над дунайськими князівствами. Імператора Карла VI також вабили слава руйнівника «Вавилона на Босфорі» та повернення хреста на Святу Софію в Константинополі. 14 липня 1737-го Австрія оголосила війну Туреччині. Головною ціллю обрали фортецю Ніш (Нісу), комендант якої здивувався вимозі капітулювати, нагадавши «непроханим гостям» про майбутні переговори в Немирові. Але 28 липня після підходу основних сил австрійців двотисячний гарнізон фортеці капітулював. Невдовзі сили Габсбурґів вступили на територію Валахії, взяли данину з Молдавії й заручилися підтримкою Печського Патріарха Арсенія IV Йовановича, який закликав сербів до повстання.
Активні консультації Відня й Петербурга тривали ще до офіційного відкриття конгресу в Немирові. Австрійські союзники не погоджувалися з російськими вимогами, бо вже знали, що перемога під Очаковим виявилася пірровою й армія Мініха вже не була здатна до активних дій. Невдовзі фельдмаршал залишив у місті невелику залогу, підпалив степ і відступив до Гетьманщини. Втрати під час місячного переходу сягнули 16 тис. бійців, і Дніпровська армія як бойова сила перестала існувати. Водночас досягнення Відня також виявилися нетривалими. Внаслідок розпорошення сил австрійський ар’єргард було розбито біля Видина, турки швидко відвоювали більшу частину Валахії, а 4 серпня завдали австрійцям поразки в Боснії біля Бані-Луки.
Австрійці, попри роль союзника, взяли на себе також функцію посередника й консультанта турків із питань дипломатичного протоколу. Це викликало в росіян підозри, і напередодні відкриття конгресу Остерман у «секретному рескрипті» дозволив делегатам паралельно вести сепаратні переговори з османами. За новим «планом-мінімумом» росіяни мали домагатися закріплення за собою Азова, Кінбурна та Очакова uti possidentis (тобто «збереження того, хто чим володіє»).
На початку серпня османи пишно прибули до Немирова. Турецьку півторатисячну делегацію зустрічала вся шляхта брацлавського воєводства разом зі 150 драгунами. За півтори милі від них розквартирувалися російські дипломати. Відкриття конгресу затягнулося на півтора тижня через повідомлення про зміщення великого візира Сілахдара Сеїд Мехмед-паші. Проте новий «канцлер Порти» Мухсінзаде Абдулла-паша не відмовився від намірів попередника, і конгрес офіційно розпочався 16 серпня 1737 року. Робота велася у велетенському наметі, розрахованому на 60 осіб, який охороняли 50 польських драгунів. Оскільки мирна ініціатива належала Відню, головування на конференції перебрав на себе граф Оштайн. Австрійцям у Немирові не сподобалося, і вони просили партнерів перенести її поближче до австрійського чи російського кордону — відповідно до Львова чи Полонного. Віденці заявляли про побутові незручності, неготовність міста розмістити всіх делегатів після настання холодів, загрозу гайдамацьких нападів.
Дипломатична помста. Перший міністр Франції де Флері особисто привітав Петербург із поразкою в Немирові
На третій день форуму росіяни оприлюднили програму Остермана. Турецька делегація відкинула російські вимоги як такі, що не відповідали реаліям війни. Претензії на дунайські князівства розгнівали віденських союзників, які склали письмовий протест. Росіяни не здобули настільки важливих перемог, щоб ставити турків на коліна, як того вимагав Остерман від своїх дипломатів. На той час турецьким дипломатам уже було відомо про відступ армій Мініха від Очакова й Лассі з Криму та невдачі австрійців. З огляду на нову ситуацію Остерман радив послам діяти самостійно, тому росіяни пом’якшили вимоги, заявивши про готовність на перетворення Валахії, Молдавії та Буджаку на нейтральні утворення «в обмін на Крим та Азов». Водночас австрійці наполягали на закріпленні завоювань та створенні нейтральної зони в Північному Причорномор’ї. З огляду на погіршення ситуації на фронтах російські дипломати на власний страх і ризик зменшували «апетити»: погодилися обміняти Очаків на Азов, вимагали кордон «від Дністра до Дону», а також відмовилися від Криму за умови гарантій ненападу кримських татар. Проте в Петербурзі експромт не оцінили й порадили надалі не діяти без погодження. Тим часом австрійська сторона апетитів не гамувала, наполягаючи на своїй зацікавленості в Ніші, Видині та дунайських князівствах. Вислухавши пропозиції союзників, турки взяли сорокаденну паузу ad referendum для консультацій зі Стамбулом.
Відновлення переговорів
У цей час тривали неофіційні сепаратні переговори, за які з російського боку відповідав Артємій Волинскій. 5 вересня турки запропонували визнання імператорського титулу, «Очаків в обмін на Азов», створення «нейтральної смуги», надання права вільної торгівлі. Австрійці, з огляду на спорожнілу скарбницю, вимагали від своїх представників домогтися миру до кінця року. Неофіційно турки погоджувалися на поновлення умов Пожаревацького миру, тоді як австрійці вимагали демілітаризації Відина («ключ від Стамбула»), збереження контролю над Нішем та незначних територіальних придбань у Сербії, Валахії та Боснії. 10 вересня Остерман радив натиснути погрозою залучення до війни Польщі — саме в той момент, коли сторони близько підійшли до порозуміння. Каменем спотикання стало питання дунайських князівств: австрійці й далі наполягали на їхньому виході з-під турецької протекції. Негнучкість представників Відня мало не призвела до розриву союзного договору 1726 року.
Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела
Турки вміло зіграли на російсько-австрійських суперечностях і 10 жовтня висловили свою останню офіційну пропозицію. За порадою Вільньова в разі її відхилення османи мали залишити конгрес. «Бар’єрний план» передбачав обмін захоплених росіянами фортець Кінбурн та Очаків на демілітаризований Азов, створення трьох буферних безлюдних «зон безпеки» в Придніпров’ї, Приазов’ї та Прикубанні. У першій зоні на Правобережжі Дніпра (між лініями Київ — Васильків і Бендери — Очаків) територія між Бугом і Дністром могла б стати незаселеною пустелею: росіяни мали депортувати запорозьких козаків на Північ, а турки — ногайських татар до Буджаку.
Після відхилення «бар’єрного плану» 16 жовтня турки заявили про припинення роботи своєї делегації. Наступного дня союзники висловили офіційний протест та оголосили про закриття Немирівського конгресу. 21 жовтня османи вирушили в Сороки, 22 жовтня австрійці відбули до Львова, 4 листопада виїхали до Києва росіяни. Відновлення переговорів очікували півроку, але, попри шанси на укладення зваженого миру (за формулою «Очаків в обмін на Азов» та «Ніш в обмін на кілька прикордонних міст») Немирівський конгрес виявився безрезультатним. Утім, його перебіг загалом визначив подальший характер війни та продемонстрував європейцям амбітні наміри росіян, а також їхню невідповідність реальним воєнним здобуткам.
Після конгресу
Пауза пішла на користь туркам. Уже 16 жовтня вони після тижневої облоги взяли Ніш, а віденці втратили свій «козир» для перемовин і шанс вийти з війни. Наприкінці жовтня 1737-го турки спробували відбити Очаків, проте російський гарнізон від капітуляції врятувала епідемія чуми, що спалахнула в лавах османів. Натомість наступного року ця пошесть змусила росіян вивести свої сили з Очакова та Кінбурна. Не були успішними й походи 1738-го, здійснені Мініхом на Дністер та Лассі до Криму. Кампанія 1739 року розвивалася для партнерів по антитурецькій коаліції за різними сценаріями. З одного боку, після того як росіяни дістали дозвіл поляків на прохід своєю територією, Мініху вдалося захопити Хотин і столицю Молдавії Ясси, після чого частина молдавської знаті погодилася перейти під зверхність Росії. З другого — поразка під Гроцкою, здача Белграда й загроза втратити Трансильванію змусили Відень піти на втрату здобутків 1718 року. У Петербурзі не змогли скористатися з останніх воєнних перемог. З огляду на форсовані переговори про турецько-шведський союз росіяни через 17 днів після австрійців погодилися на мир за турецьким сценарієм. Один з архітекторів австрійсько-російського фіаско французький кардинал Андре-Еркюль де Флері надіслав до Петербурга знущальне привітання з перемогою. Вважається, що маркіз де Вільньов переграв свого петербурзького візаві Остермана, взявши для французів реванш за невдачу у війні «за польську спадщину».
Спроба двох імперських «чорних орлів» поживитися з Порти провалилася. Не сталося ні реваншу за Прут, ні «нового Пожареваця». Водночас у Петербурзі раділи «проблемам сусіда»: крах австрійських амбіцій на Балканах давав змогу перехопити ініціативу «захисту єдиновірців». Уже за 13 років російська влада втілюватиме в життя проект створення сербських поселень на землях запорозьких козаків. Слабкою втіхою для петербурзької дипломатії стало визнання османами легітимності імператорського титулу Романових. Але й цього разу турки собі не зрадили, погодившись лише на вживання словосполучення «імператор Московії», натомість титулу «імператор всеросійський» у Стамбулі не визнавали до 1774-го.