Історія

  ▪   Назар Розлуцький

Механізм капітуляції: історична ретроспектива

Упокорення й залякування. Батуринська трагедія стала прологом до цілковитої ліквідації української автономії у XVIII столітті
Як руйнувався український державний проект XVII–XVIII століття
Матеріал друкованого видання
№ 47 (627)
від 21 листопада

Коли ми говоримо про капітуляцію України перед Росією, то уявляємо це собі як якусь знакову подію, бодай навіть трагічну. В уяві простого обивателя постає картинка з якимись відкритими меморандумами або ж, навпаки, закритими протоколами, бурхливою дипломатичною діяльністю і (не виключено) воєнними діями. Через те багато хто недооцінює загрози самого капітуляційного процесу, який може розтягнутися на довгі роки, навіть на десятиліття, коли кожне окреме рішення не буде критичним, але їхня сукупність, системність та послідовність спричинять цілковиту руйнацію українських інституцій (не тільки державних, а й громадських і культурних). Це щось на зразок китайської смерті «тисячі порізів», але в масштабах усього державно-національного тіла. Світ навіть не помітить втрати Україною суб’єктності не тільки як держави, а й як території. І такі прецеденти в історії України вже були.


1657 рік. Помирає Богдан Хме­льницький. Гетьманська держава в дуже складному геополітичному становищі, але вона є. У неї є територія, є достатньо велике й добре організоване військо, є більш-менш сформований апарат влади в центрі й на місцях, є сяк-так розроблена система оподаткування та економічної діяльності, є численні зовнішньополітичні зв’язки. Себто умови для старту не дуже добрі, але й не найгірші. До часу повної інкорпорації Гетьманщини в державне тіло Російської імперії залишилося близько 140 років.

 

Читайте також: Звідки ми знаємо про козаків


Тут можна багато писати і про внутрішні усобиці, які були головним чинником втрати суб’єктності Гетьманщиною, і про «проклятий геополітичний трикутник» Московії, Речі Посполитої та Оттоманської Порти, у який потрапила молода Українська держава. Але в цій статті я зосереджуся виключно на політиці Московії (відтак Російської імперії), яка дала їй змогу повністю розчинити українські землі у своєму великодержавному тілі.
1654 рік. Переяславська угода. Гетьманщина стає союзником Московії у війні проти Речі Посполитої. Березневі статті засвідчують цілковиту самостійність Гетьманщини у внутрішній політиці та певні союзницькі зобов’язання й обмеження у зовнішній.


1657–1659 роки. Підривна дія­ль­ність Московії проти гетьмана Івана Виговського, який провадив самостійницьку політику, вступив у війну з Московією та завдав поразки її війську під Конотопом. Виговського усунено силами самої ж козацької старшини.

 багато хто недооцінює загрози самого капітуляційного процесу, який може розтягнутися на довгі роки, коли кожне окреме рішення не буде критичним, але їхня сукупність, системність та послідовність спричинять цілковиту руйнацію українських інституцій


1659 рік. Нова Переяславсь­ка угода, цього разу з Юрком Хмельницьким. Гетьманові заборонено самостійно вести зовнішню політику, а також призначати й усувати полковників без згоди царя, натомість він зобов’язаний відряджати козацьке військо на першу вимогу у випадку війни з поляками чи турками. Козакам заборонено самостійно переобирати гетьмана. Московські гарнізони розквартировуються в п’яти містах України.


1663 і 1665 роки. Гетьман Брюховецький підписує спочатку Батуринські, а потім Московські статті. Згідно з ними московські гарнізони розташовуються в усіх великих містах Гетьманщини, причому їх утримання лягало на місцевих мешканців. Українські міста й землі переходили під безпосередню владу царя. Царські урядники дістали право збирати податки у свою скарбницю. Суттєві обмеження в торгівлі накладалися й на купців. Фактично свої права зберігав лише козацький стан, і то лише деякі його представники.


1667 рік. Московія і Річ Посполита укладають між собою сепаратне Андрусівське перемир’я. Територія Гетьманщини ділиться навпіл: Правобережжя відходить полякам, Лівобережжя (плюс Київ) — московитам. Позиція козацтва, їхньої старшини та гетьмана при цьому до уваги не береться взагалі. Від часу Переяславського договору Богдана Хмельницького минуло лише 13 років.

 

Читайте також: Приручене козацтво


1669 рік. Після масштабного повстання московська адміністрація зрозуміла, що темпи інкорпорації Гетьманщини виявилися дещо пришвидшеними, а сепаратне Андрусівське перемир’я — дуже ризикованим кроком. Тому Глухівські статті, підписані гетьманом Многогрішним, дещо відновлювали в правах гетьманську адміністрацію. Зокрема, царські гарнізони залишалися тільки в п’яти містах, а фіскальна політика знову перейшла у відання гетьманської канцелярії.
1672 рік. Новообраний гетьман Самойлович підписує Конотопські статті. Москва офіційно отримує дозвіл вести переговори з іншими державами про статус Гетьманщини й Запоріжжя без козацьких представників. Українські землі стають розмінною монетою, тепер уже де-юре. Також скасовуються так звані компанійські полки — особисті частини гетьмана. Відтепер він не має власної військової сили, а право самостійно розпоряджатися козацьким військом гетьмани втратили ще за умовами Переяслава-2.


1686 рік. Москва й Варшава підписують так званий Вічний мир — угоду про остаточний поділ Гетьманщини. Того самого року Київська метрополія була незаконно приєднана до так званого Московського патріархату. Українська церква втратила самостійність.


1687 рік. Гетьман Іван Мазепа підписує Коломацькі статті. Зокрема, йдеться про подолання національної окремішності українців через сприяння шлюбів «малоросійського народу з великоросійським народом». А козацька старшина зобов’язувалася стежити за гетьманом і доносити на нього царському уряду. Про такі «дрібниці», як полк московських стрільців у гетьманській столиці Батурині, я вже мовчу.


І тут ми перебуваємо в тих умовах, у яких застав Україну Іван Мазепа. Як ви самі бачите, вони суттєво відрізняються від «доброго сусідства, дружби та добровільного возз’єднання», як стверджувала в різних варіаціях радянська й пострадянська пропаганда. Через 13 років розпочнеться Північна війна Московії зі Швецією, цар Пьотр І стане вимагати тисячі козаків для ведення воєнних дій, не дбаючи про їх належне забезпечення. Понад те, їх зобов’яжуть працювати на грандіозних будовах імперії, що зароджується (будівництво Санкт-Петербурга, прокладання каналів, спорудження укріплень далеко за межами Гетьманщини). Використовуючи воєнне становище, московські урядники дедалі більше викачуватимуть економічні ресурси з Гетьманщини й дедалі сильніше утискатимуть права та вольності козаків, міщан і селян. А коли до України наблизиться шведське військо, цар скаже Мазепі: жодного солдата тобі не дам, захищайся, як сам знаєш.


Враховуючи всі ці обставини, Мазепа перейшов на бік Швеції. У відповідь московське військо вирізало всіх мешканців Батурина, кого змогло запопасти. Звірства московитів були зразково-показовими, оскільки мали на меті не лише помсту, а й залякування решти населення Гетьманщини. Також було зруйновано Запорозьку Січ — відновилася вона в цих місцях лише через 26 років, коли російським правителям знову стали потрібні союзники для боротьби проти Криму й Порти. А поразка під Полтавою остаточно поставила хрест на українському державному проекті. Решетилівські статті, підписані гетьманом Скоропадським, ще більше звужували й без того куці повноваження гетьмана. Але і їх російський уряд (а в 1721-му Московське царство стало Російською імперією) та його представники не думали дотримувати. По смерті Скоропадського цар Пьотр І вирішив, що настав час для остаточної ліквідації інституту гетьманства й замість того, щоб призначити вибори гетьмана, створив окремий орган для управління територією Гетьманщини — Малоросійську колегію. Група козацьких старшин, яка намагалася опиратися цим тенденціям, була заарештована, її лідер Павло Полуботок помер в ув’язненні.

 

Читайте також: Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом?


У 1720–1750-х роках головним противником Російської імперії була Оттоманська Порта, а тому «остаточне вирішення» українського питання було не на часі. Царській адміністрації було вигідно мати на південних кордонах сяких-таких союзників, а не противників. Через те інститут гетьманства то поновлювали, то знову скасовували, а низовим, запорозьким козакам дозволили відбудувати Січ на колишньому місці й впровадити власну адміністрацію на дніпровському Пониззі. Проте навіть тоді від земель низовиків час від часу забирали «шматки» для переселення балканців — так виникли тимчасові утворення Новосербія та Слов’яносербія. А справжній імперський наступ було розгорнуто в гуманітарній царині: вийшли укази про заборону книгодрукування українською мовою, про вилучення з обігу українських стародруків, про переписування російською мовою всіх державних постанов і розпоряджень.


Остаточна «уніфікація» України розпочалася після приходу до влади Єкатєріни ІІ. У 1764 році було остаточно ліквідовано інститут гетьманства й запроваджено Другу малоросійську колегію. У 1765-му скасовано козацький полково-сотенний устрій на Слобожанщині, яка хоч і не підпорядковувалася гетьманові, але мала окреме самоврядування. На її території зробили звичайну російську губернію. У 1775-му, після виграної з допомогою низових козаків російсько-турецької війни, ліквідовано Запорозьку Січ і всі козацькі вольності на Пониззі. У 1780-х знищено полково-сотенний адміністративний устрій на території Гетьманщини, запроваджено кріпацтво для селян Лівобережжя, перетворено підрозділи реєстрових козаків на лінійні частини російської армії, посилено русифікацію в гуманітарній сфері й створено сприятливі умови для русифікації козацької старшини через зрівняння її в правах із російським дворянством. Таким чином, інкорпорація України в російське імперське тіло була проведена в усіх сферах. У 1786-му ліквідували й Другу малоросійську колегію — свої завдання зі знищення залишків української самостійності вона виконала, і на місці Гетьманщини та Запоріжжя постали нові імперські губернії. А після приєднання в 1790-х роках Правобережжя, Поділля та Волині, які належали Речі Посполитій, уся ця «обкатана» політика поширилася й на ці землі. Таким чином, до кінця ХVІІІ століття жодних ознак окремішності українських територій від загальноросійських не лишилося. І, що характерно, жоден окремий крок до цього становища не бачився остаточною капітуляцією. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.