Їх з усіх боків обстрілювали, в тому числі російські регулярні війська. Допомоги чекати нізвідки, боєприпасів немає, їжі теж. І наші хлопці вирішують відійти на російську територію, щоб залишитися живими. Одним з тих, хто вижив в цьому пеклі боєць 72 бригади ЗСУ – Євгеній Легкун з позивним «Піночет».
– Яким був початок війни для вас?
– Доволі цікавим. До того, як піти в армію, я жив в Італії. Працював там, навчався в університеті ресторанної страви. З мене мав вийти бармен, кухар чи офіціант. Перед початком 2014 року я повернувся в Україну, щоб бути на свята в дома.
20 січня у мене з татом відбулася непроста розмова. Він не бачив моєї перспективи перебування в Італії. Я почав задумуватися, щоб піти служити в армію. Тим більше у мене брат служив в прикордонних військах. Та й в країні було надто гаряче на той час, щоб знову кудись їхати.
Щоб ви розуміли, в Італії майже 17 років живе моя мама. Тому мене чекало там непогане життя, проте, я вирішив довести собі, що можу чогось досягнути в Україні. 6 лютого 2014 року, я подав документи на контракт, а вже 7 лютого – став бійцем 72 бригади. Мати не підтримала такого вибору, вона хвилювалася. Проте моє рішення було остаточним.
– Коли жили на Заході, ви щось знали про українську армію?
– Майже нічого. Коли перебував в Італії, то бачив підготовку тамтешніх солдатів. Вона в рази вища від нашої. Проте я навіть не міг подумати, що українські війська в такому поганому стані.
Читайте також: Андрій Загородський: «Не можна йти на добровільні поступки та компроміси, це завжди лише підбадьорює агресора»
– Як готували бригаду після того, коли була оголошена бойова тривога?
– Кілька тижнів на полігоні в Житомирі. Там я вперше стріляв з РПГ. Потім в Черкаському побули деякий час. Ми постійно змінювали дислокацію аж до того моменту, поки нас знову терміново не підняли і на початку травня не відправили в Маріуполь. Там уже було несолодко.
Один з наших спостережних постів на косі став жертвою місцевих сепаратистів. Хлопців нагодували борщем і вони зразу поснули. Напевне в їжу щось підмішали. Потім приїхали російські найманці, які забрали наших воїнів з усією їхньою зброєю в полон. Залишивши тільки БМП посеред поля.
Наш комбриг зв’язався з ватажками бандитів і сказав: «Якщо ви нам віддаєте моїх бійців, ми вас обійдемо боком». Сепаратисти не пішли на контакт. Нам довелося зайти в місто, зустріли нас там вороже. Є славнозвісне відео, яке гуляє в інтернеті, де українські БМП в’їжджають в Маріуполь, руйнують барикади. То наступ нашої колони. Після невеликої стрілянини, нам вдалося забрати хлопців.
– Ви майже прямо з Італії потрапили на фронт. Як вдалося адаптуватись?
– Було лячно, адже ми нічого не знали, що відбувається в Україні, на фронті. Нам ніхто не говорив, що будемо робити завтра. Відсутність інформації спричиняла хаос. Коли нам наказали зайти в місто і визволити побратимів – це взагалі було шоком. Мені 18 років, а тут таке коїться: цивільні люди кричать огидні слова вслід, стрілянина…
Якщо чесно, я не готовий тоді був стріляти, хоча цілу дорогу себе налаштовував. Розумів, що рано чи пізно доведеться це зробити.
Коли закінчили операцію визволенню хлопців, ми вийшли за місто. Потім нас перекинули в Амвросіївку. Там стало ще гірше. Було надзвичайно погане харчове забезпечення. Майже не давали хліба, зрідка була тушонка.
Читайте також: «Кентавр», «Вільха-М» і ЗРК С-125. Які види нового озброєння та техніки відбулися в Україні останнім часом
Ми утримували невелику ділянку землі, де сідали наші гелікоптери, які привозили бійців ССО. Що саме вони робили, ми не знали. Пригадую тільки, що в них було чимало 200-их і 300-их. Це теж дуже напружувало. Адже бойових дій немає, а тут уже поранені, вбиті. Через деякий час по Амвросіївці влупили російські «Гради». І нам дали завдання знайти ці машини.
– Тобто ви мали вийти в певний квадрат на пошуки терористів, які вас обстріляли?
– Так. Була сформована бронегрупа, яка складалася з танка та двох БМП. Я страшено хвилювався. Зателефонував татові, сказав, що в мене буде бойовий виїзд. В кінці розмови, я промовив: «Не знаю чи повернуся, чи залишуся живий. В разі чогось, матері потім розкажеш..».
Нас вів дуже толковий офіцер, капітан Лящинський, його впевненість передавалася на нас. Ми їхали всередині БМП. Лякало і те, що ніхто не бачив, що відбувається навколо нас.
Коли пролунали постріли, машина зупинилася. Почали працювати наші кулемети, танк. Люки відчинилися і ми почали вистрибувати з броні. Капітан Лящинський побачив мене і покликав до себе. Російські найманці стріляли в нас над головою. Це мене ввело у ступор, якщо чесно. Капітан підійшов, похлопав по плечу і каже: «Працюй». Я ж був гранатометником. Тому відійшов за машину відкрив вогонь по фермі, де були окупанти. Там почали кричати, мені все таки вдалося влучити. Коли стрільба закінчилася, ми пішки почали просуватися за машинами. Вийшли за село, спустилися в балку і по нас почали гатити міномети.
Один з наших механіків-водіїв почав розвертатися на місці і з мого БМП злетіла гусениця. Ми зайняли кругову оборону подалі від машини. Коли лежав у тому полі, все моє недовге життя пролітало перед очами. Наш танк в той час зайняв панівну висоту і по ньому почали гатити з ПТУРів, проте, на щастя, не попали. БМП вдалося полагодити і ми повернулися неушкоджені в Амвросіївку.
Читайте також: Олександр Старина: Олександр Колодяжний був совістю взвода
– Які були відчуття після повернення?
– Перш за все зателефонував брату і сказав, що живий. Він старший за мене і його постійно гризли докори сумління. Що я воюю, а він в Італії. Потім ми почали облаштовувати бліндажі, адже розуміли, що це збереже нам життя.
З нами перебували українські спецпризначенці, дуже круті хлопці. Вони підгодовували нас американськими сухими пайками. Адже у нашій бригаді ситуація з їжею на той час була не дуже. Кип’ятили технічну воду і пили її, щоб не померти від спраги. А потім нам сказали збиратися і ми переїхали в інше місце. Марш тривав два дні. Ми просувалися біля українсько- російського кордону до пропускного пункту «Довжанський». Емоції від цього походу неможливо передати. Адже повсюди лежала розбита техніка. Жахливе видовище для людини, яка прийшла з балу на корабель.
Нам не вдалося закріпитися на висоті, до якої ми просувалися. Почався обстріл з російського боку. Ті, хто були в голові колони, прийняли бій. Ми йшли їм на допомогу, просуваючись в глибину посадки. Тоді я побачив ворога. Він був від мене на відстані 20 кроків. Одягнутий у форму «мультикам», окупант здавався мені вищим на дві голови від мене.
– Чим він займався, перед тим, як попасти в поле вашого зору?
– Стояв, спершись на дерево. Коли я наблизився до нього, він почав розвертатися в мій бік. В той момент, я пригадав все, що мені говорили старші побратими «Або ти, або тебе» – так звучали їхні слова. До того моменту, поки я не зіштовхнувся з ворогом, не міг зрозуміти всю глибину цих слів.
Коли він остаточно розвернувся до мене, я побачив автомат в його руках до якого був прикріплений підствольний гранатомет. Дуже вразила його велика борода. Було видно, що він не слов’янської зовнішності. Я відкрив вогонь і побачив, що терорист упав. Кілька секунд, я стояв і дивився чи він не дихає. Після цього знову отримав ступор. Побратим змушений був ударити мене по обличчю, щоб привести до тями.
Нам все таки вдалося зайняти висоту, хоч і з втратами. Проте росіян теж багато перебили, повсюди валялися їхні трупи.
Читайте також: Друг за брата
– Зайнявши висоту, ви отримали якусь нову команду? Вам озвучили майбутній план дій?
– Перш за все, ми почали окопуватися, спочатку саперними лопатками, а пізніше – звичайними. Нам нічого не говорили про майбутні плани і це породжувало паніку. Хлопці кричали, що немає сенсу будувати позиції. Мовляв для чого ми тут знаходимося? Офіцери, які були біля нас, теж небагато розуміли. Варто зрозуміти, що на полігонах навіть близько ніхто не навчав того, що нам вдалося пережити. Від того і відповідна реакція.
Наступні дні були більш менш спокійні. Ми постійно окопувалися, облаштовували позиції. Від нас працювала снайперська рота, яка їздила на зачистки, розвідку.
Перший серйозний обстріл, який здійснили по нам росіяни, відбувся – 1 липня 2014 року. З того часу почалися дуже скрутні часи. Окупанти гатили дуже сильно. Число загиблих збільшувалося і це були бійці, яких я знав.
Одного дня стався випадок, який теж назавжди увійшов в моє життя. Я дивився в армійський бінокль, біля мене неподалік була БМП. Прийшов боєць, який мав мене міняти і разом з ним навідник машини – Олексій. Ми всі стоїмо, Льоха каже: « Уявіть, ми приїдемо додому, нам дадуть учасника бойових дій. Дівчата, рідні, близькі вважатимуть нас героями».
Поговоривши про все, що можна, випили по стакану кави, я пішов в свій окопчик, який зробив спеціально для себе. Десь з годину мені вдалося поспати, а потім, я прокинувся від потужного вибуху. Відкривши очі, почув крик ротного: «Всі до бою».
Вискочивши з окопу, побачив, що наше БМП горить. Перед машини був розірваний вщент від прямого попадання. Я почав наосліп стріляти з АГС, який був наведений на посадку, де були окупанти. В цей час, я почув, як по рації кричав ротний: «Медиків сюди. В нас 200-тий і важкий 300-тий». Мені було страшно повертати голову в той бік, де лежало тіло нашого бійця. Коли я підійшов туди, то втратив дар мови, мене трусило всього. Там лежав хлопчина, який годину тому мене змінив. В нього був кевларовий шолом, що на той момент вважалося рідкістю. Коли міна чи снаряд влучили в БМП, осколки пробили побратимові голову, були видні мізки…
Льоша-навідник, коли почався обстріл, стояв перед БМП і чистив зуби. Снаряд прилетів саме туди. В нього було величезна діра в животі, цілими від нього залишилися тільки ноги. Я не міг зрозуміти, що перед мною тіло вбитого друга, який ще кілька годин тому мріяв приїхати додому героєм.
Після цього нам повідомили, що ми в оточені. І в радіусі 60 кілометрів, наших військ немає. Ми відстрілювалися, як могли. Артилерія відпрацювала останні снаряди. З повітря, вантажним літаком, нам закинули боєприпаси до САУ, БМП. Коли ми привезли їх до себе на базу, виявилося, що вони не підходять до нашої артилерії по калібру. Нам було смішно і страшно одночасно.
Читайте також: Східний пантеон
– Ви були єдині в цьому квадраті, допомоги справді було нізвідки чекати?
– Наші позиції були на висоті. Звіди тми бачили, як росіяни обстрілювали 79 бригаду ЗСУ, яка стояла ближче до Ізвариного. Разом з нею – нашу 51 бригаду. Особливо вночі все було чітко видно. «Гради» працювали одні за одними, касета за касетою. І ми не могли їм нічим допомогти.
– Родина на той момент знали поневіряння?
– Майже ніхто. Мамі по телефону я казав, що знаходжуся в Дніпрі на полігоні, генералам задниці підтираю. З батьком поверхнево ділився інформацією. Лишень брат та звідна сестра знали, де я знаходжуся. І їхня підтримка не дала мені з’їхати з глузду.
Адже там стільки гинуло наших бійців, що ми втрачали лік. Деякі їхні тіла лежали біля мед пункту. На вулиці липень, спека – це неможливо було бачити і чути. Мене не так лякала смерть, як трупи наших солдатів. Росіяни гатили по нас з усієї зброї. Мабуть тільки «Смерчі» не стріляли.
Забігаючи наперед, скажу, що на територію Росії нас вийшло близько 450 осію. А заходило два батальйони і кілька окремих підрозділів.
– Чи намагалися окупанти підійти до вас піхотою?
– Ні. Це була війна артилерії переважно. Правда в один бік. Вони цинічно і безперешкодно нас розстрілювали. Вночі було дуже добре видно, що їхні «Гради» працювали з російської території за два кілометри до нашого кордону.
Хоча на той час наша бригада складалася з добросовісних і мужніх воїнів, які хотіли і могли битися, але не було чим воювати. Серед них можна відзначити тодішнього майора Драпатого, який командував батальйоном, мого ротного, капітана Барду. Це ті хлопці, на яких ми рівнялися.
– Як почувається людина, яка кожен день втрачає своїх побратимів. І достеменно знає, що допомоги чекати нізвідки?
– Насправді за ці крайні два тижні перед виходом на територію Росії, я уже був змирився, що не повернуся живим додому. Адже були моменти, коли вони гатили по нас підряд 14 годин. І влучали точно в ціль. По перше – пристрілялися. По друге – нашим офіцерам вдалося зловити зрадника, котрий передавав координати нашої артилерії росіянам. Інформацію «зливали» з точністю до 10 хвилин. Це було дуже страшно, до того моменту, поки його не виявили. Адже він був між нами, їв з бійцями, пив. Ті боєприпаси, які нам скинули повітрям, ми склали в одному місці. Через годину після того, російські окупанти влучили точно в них. Це була робота зрадника. Хоча, він теж міг в будь-який момент загинути від російських снарядів. Врешті-решт так і сталося.
Загибель українських бійців для мене і побратимів стала буденністю. Тому що ховати моментами не було кого. Наприклад їхала МТЛБ, на броні 8 бійців. Туди влучає російський снаряд. Кого збирати, як? Адже тіла всі перемелені в «тушонку», вибачте за чорний гумор.
Читайте також: «Хто, як не я, захищатиме моїх рідних». Пам’яті Романа Джерелейка і Олександра Бардалима
– Як настав цей момент, коли ви зрозуміли, що потрібно відходити за російський кордон?
– Там було все доволі просто. На «бобіку» приїхали російські офіцери. Вони виставили нашому командуванню умову. Або ми збираємо всіх, хто може рухатися і йдемо на їхню територію, або до ранку тут живого місця не залишиться.
Наш комбат, Войтенко, зібрав усіх і пояснив ситуацію. Залишаємся тут – гинемо. Переходимо кордон – нас вважають дезертирами. Вибору як такого не було, тому всі вирішили переходити. Адже стріляти не було чим. Поранені мерли, як мухи, тому що ліків не було взагалі. Тай куди стріляти, якщо по нас гатили з Росії, а туди заборонялося відкривати вогонь. Вони попросту з нас знущалися, знаючи, що ми не можемо відповісти.
Переважну більшість техніки довелося підірвати і вийти на восьмикілометровий марш. Саме стільки нас відділяло від Росії.
Йшли вночі і думали, що це наша дорога у вічність. Ми чули, як всі довколишні посадки кишіли кремлівськими найманцями. Хоча жодного пострілу не було здійснено. Тобто, окупанти чекали, щоб ми покинули це місце. І вони зайняли цю частину території.
Біля самого кордону була будівля жіночої колонії і велике озеро. Туди ми поскидали свою особисту зброю. Я втопив там гранатомет. В приміщені тюрми, ми залишилися ночувати до ранку. А потім почали просуватися в тил до ворога. Близько двісті метрів дороги, були встелені розбитою технікою і трупами, жахливе видовище. Чиї вони були, наші чи окупантів, не знаю.
– Як саме вас зустріли на російській стороні?
– Прямо біля контрольно-пропускного пункту стояв їхній БТР-80А. Люди в російській формі, їхніх шевронах, на обличчі маски. Хто мав, в того перевірили документи, повантажили в КамАЗи, «Урали», закрили брезентами і повезли кудись. Не знущалися, адже в той час біля них перебували представники ОБСЄ.
Найцікавіше, що всіх привезли в ті поля, де стояла їхня артилерія, яка обстрілювала нас постійно. В них там був повноцінний табір, з охороною, виритими окопами.
Під вечір і цілу ніч, люди в масках допитували нас. Запитання були самі стандартні, типу: прізвище та ім’я, де служив колись, де підходив підготовку. З чого навчався стріляти, хто навчав, з чого на фронті стріляв?
– Під час допитів вони проявляли агресію?
– Десь третина російських кадрових військових, були до нас надто агресивно налаштовані. Вони били тих, хто міг принести їм шкоду під час боїв. Тобто офіцерів, кулеметників, снайперів, гранатометників. Я теж потрапив в цю категорію.
Нас, «особливо небезпечних» – відводили в бік, де були намети і там уже «відривалися». Били по нирках, п’ятах. Мені особисто «пощастило»: кілька ударів по печінці і відпустили. Хоча більше мене хвилював сам допит. Адже запитували чи вбив когось і так далі. Довелося обманювати, щоб залишитися цілим, включати дурника.
Все це робилося таємно і професійно. Видно, що це була «спецура».
Під ранок, коли закінчилися допити, нам влаштували лазню. Дали футболку і труси, по одному сухому пайку.
Наступного дня, нас усіх розділили на партії: небезпечні і особливо небезпечні. Повантажили в колісну техніку і почали перевозити на територію України. До контрольно пропускного пункту «Успенівка».
– Як зустріли вас в Україні?
– Нас посадили в автобуси і повезли до підрозділів українських військ. Нас супроводжував автомобіль з офіцерами та БТР. Це уже були наші – Збройні сили України. Я спав в автобусі, трохи мене зморило.
Прокинувся від того, що десь поблизу пролунав вибух. Хлопці почали вибивати вікна і вистрибувати в поле. Я теж опинився поряд з ними. Проповз кілька метрів, спереду пролунав вибух, спалах світла перед очами і я втратив свідомість. Вже пізніше мені сказали, що це вгатили з РПГ.
Прийшов до тями, коли мене хлопці несли на своїх плечах. Вони дійшли до посадки, поклали мене на землю і почали втікати. Тому що поле обстрілювали з АГС.
Я переліз з одного боку посадки на інший, і побачив, як в кінці поля по нас стріляли з БТР. Не прийшовши в себе до кінця, я почав голими руками рити собі яму, щоб заховатися. Через деякий час, стрілянина затихла. Я чув голоси, поодинокі постріли з автомата.
В той момент з іншого боку поля почала наближатися колона техніки. Знову стрілянина. Новоприбулі вели вогонь туди, де був БТР. Потім знову все затихло. Хтось кричав: «Ми свої, агов, де ви»?
Це справді були наші військові. Всіх, хто залишився живий, почали збирати до купи. Там я побачив, свого знайомого побратима. Він йшов з гранатою в руках. Хлопця контузило, що в нього сіпалася голова. Одне око затекло кров’ю, вухо теж кровоточило. Він йшов і не розумів, хто перед ним: вороги чи свої?
Хлопця заспокоїли, зробили два уколи. Нас повантажили в автобуси. Я побачив, що найближчий український блокпост був за півтори кілометра від того місця, де нас обстріляли.
Неподалік був госпіталь, де нас оглянули. Приїхав якийсь генерал. Хотів щось сказати, проте не встиг. Хлопці йому набили морду. Я вже навіть не заглбилювався в деталі: чому так сталося? Мені було байдуже, я просто радів, що залишився живий.
Після цього нас повантажили в поїзд і закритим ешелоном кудись везли, взагалі без зупинок. Чотири вагони, забиті під стелю. Я спав на третій полиці, де в мирний час складають речі.
Хлопці десь роздобули алкоголь, почали пити. На фоні нервового зриву, в декого почався приступ «білочки». Вони почали одне одного «місити». На це все дивитися – дуже страшно.
– Тобто вам навіть не розповів, куди прямує потяг?
– Ні. Коли побачили Київщину(72-га бригада постійно дислокується в Білій Церкві, в 2014-му більішсть мобілізованих до неї були саме з цього регіону – Ред) з вікна, хтось з бійців впізнав рідні краї, хтось зірвав стоп кран. Там знову почався хаос, приїхало телебачення. Прибули офіцери, які не володіли ситуацією, ніхто не знав, що відбувається. Після всіх скандалів нас посадили в автобуси і повезли в Білу Церкву.
– Там з вами хтось розмовляв, пояснював ситуацію?
– Нас намагалися не випускати з території частини. Проте в той момент солдатам було наплювати на всіх. Я переодягнувся у цивільний одяг, вийшов через КПП і поїхав до дому. Пригадую, що почав плакати, коли побачив знак свого рідного міста. Адже пригадав крайніх два місяці свого життя. Де я вже був змирився з думкою, що уже ніколи не попаду до дому і не побачу свій край, рідню.
Приїхавши додому, купив телефон і зателефонував матері. Проте почув від неї неприємні слова, адже весь цей час я обманював її. Будучи в Італії, вона побачила мене випадково по телебаченню. Там показували кадри, де ми в російському полоні. В кінці розмови подякувала мені, що я бережу її. І повідомила, що взяла квиток додому.
– В самому місті вас хтось чекав?
– Я живу в приватному будинку. На той момент, там нікого не було. Коли зайшов до себе у двір, закурив сигарету і почав обдумувати минуле. Неподалік в кафе хтось справляв день народження. І в той момент вони почали салют пускати. В моїй голові в той момент пронеслося: «Гараж зачинений, в погріб я не заскочу. А більше ховатися у дворі не має де». Тому просто ліг на сходи і руками накрив голову і лежав, поки не перестав бити салют. Коли все закінчилося, я почав сміятися і знову подумав, що напевне просто божеволію.
Через кілька днів приїхав брат і мама. Саме вони побачили в мені зміни, які я чомусь не помічав.
– Що саме за зміни?
– Коли я йшов по вулиці і дивився на далекого перехожого, то не бачив його обличчя. Замість цього виринали лиця загиблих побратимів. Я розумів, що це «кіно» крутиться тільки в мої голові. Мною трусило до того моменту, поки я зблизька не побачив цю людину.
– Люди реагували на вашу поведінку?
– Так. Просто збоку була моя мама і вона все це бачила. Це дуже страшно. Коли її сину тільки 19 років, а він таке чудить. Ми пішли з нею в місцеву лікарню. Проте там мені не допомогли. Мертві все рівно вважалися, я продовжував воювати. Мама взяла мене і привезла в Київський військовий госпіталь.
Там мене закрили у психіатричне відділення, давали різні препарати. Я спав по 17 годин, почав все забувати. Старався інколи пропускати прийом таблеток, коли зрозумів, що мені стає легше. Після того, як мене виписали, я потрапив в один із санаторіїв на реабілітацію. Там зустрів бійця 81-ої бригади, який розказував, що з його роти під Луганським аеропортом залишилося тільки чотири воїна. Я йому розповів свою історію і стало легше жити.
– Ви ніколи не хотіли напитися з горя?
– Навіщо? Від цього тільки важче.
– Не хотіли розірвати контракт?
– Думав, навіть через це з батьком посварився. Проте потім знову продовжив воювати, боявся, щоб брата не забрали. Він на той момент повернувся в Україну, в нього були дві дочки маленьких. Не хотів для брата такої долі.
– Повернемось до російського полону. Ви бачили там артилерію їхню, яка гатила по наших позиціях. Можна про це більше розказати?
– Я зі своїм другом,спілкувався з двома російськими артилеристами. Вони вільно підходили до нас і дивилися, як на тварин в зоопарку. Підловивши момент, ми зав’язали з ними розмову. Почали запитувати: чому стріляють? Адже їхнє керівництво по телебаченню розповідає, що це неправда, мовляв в Україні громадянська війна.
Як виявилося, вони були курсантами артилерійського училища. Один з них сказав: «Ви розумієте, що ми просто підневільні люди. До недавнього часу ніхто не знав, що стрільба ведеться по території України. Тому у нас просто не має вибору».
Це були єдині з адекватних росіян, які намагалися говорити чесно. Всі інші нас обзивали, казали, що ми вбиваємо українських мирних громадян. Тому, мовляв, росіяни захищають їх від ЗСУ.
По дорозі в Україну, коли нас росіяни відпустили, ми бачили табори з українськими біженцями. Вони проклинали нас, показували непристойні жести. Люди вірили у російську пропаганду.
– Хто вас все таки обстріляв на території України?
– Не знаю. Можливо це була диверсійна група, або наші війська переплутали нас з росіянами. Не хочу до цієї теми повертатися.
– З тих пір пройшло чимало часу, ви продовжуєте воювати. Зараз настав такий момент, коли наші війська намагаються відвести з відвойованих у росіян українських земель. Який ваш погляд на цю ситуацію?
– В цих боях Україна втратила цвіт нації. Тому ніякого прощення сепаратистам, російським окупантам. Терористи вбивали воїнів, які йшли воювати за свою країну, а не за гроші. Тому ніякого відступу, тотальна боротьба на всіх рівнях.