Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова
  ▪   Бахмут

Східний пантеон

Три історії героїв, які народилися й загинули на Донеччині
Матеріал друкованого видання
№ 36 (616)
від 5 вересня

Сергій Нещерет, природжений снайпер

Його батько хотів, щоб він став диригентом військового оркестру. Хоча якоїсь особливої військової традиції в родині не було. Вже готувалися подавати документи у військовий заклад, але Сергій раптово, нікому не сказавши, вступив до музичного училища в рідному Бахмуті, тоді ще Артемівську. Грав на кларнеті та валторні. Але так вийшло, що кар’єра військового нікуди від нього не поділась. І не завжди в цьому житті доводилося грати суто по нотах. Спочатку служив в оркестрі у місцевій військовий частині, а потім, коли її розформували через вибухи на складах на початку 2000-х, — у Дніпропетровській області в оркестрі десантників. 

 

«Він завжди все вирішував сам. А нас просто ставив перед фактом. Як і тоді», — згадує його сестра Тетяна початок літа 2014-го. На той час Сергій уже був у відставці, мав за плечима бойовий досвід, адже брав участь у миротворчих операціях від Югославії до Іраку. Коли розпочалася війна в Україні, пішов добровольцем на фронт. Рідні думали, що він працює десь у Дніпрі, де жив після звільнення. Телефонували, розмовляли про побутові справи. Про те, що Сергій в АТО, дізналися вже після того, як його телефон не відповідав кілька діб. Друзі подзвонили розповісти, що він пішов добровольцем, хоча й самі не знали, де саме служить Сергій. Виявилося, що його підрозділ був відправлений під Іловайськ. «Спочатку він сам казав: усе, я нічим не можу допомогти, вік уже не той. Обіцяв більше не воювати. А виходить, пішов, так друзі казали. Бо бачив, що хлопці зовсім молоді йдуть, а він досвідчений військовий. Тим більше все це відбувалося там, де народився. Хто ж, якщо не він», — каже Тетяна, яка подумки вже п’ять років веде з братом свій діалог, який перервався 24 серпня 2014-го.

 

Читайте також: «Просто» не припиняється


У книжці «Військовий щоденник», яку написав атовець Олександр Мамалуй, можна знайти згадку про бахмутянина Сергія Нещерета. «...Гвардії старшина Сергій Нещерет, 28 років, природжений снайпер, за плечима дві піврічні ротації в Іраку. Військовий пенсіонер, мобілізувався добровільно. Дід був дуже душевним чоловіком, багато чого нас навчив. Я сумую за ним...»


Офіційні документи, які вдалося знайти у військкоматі, свідчать, що Сергій Нещерет народився 18 квітня 1965 року в Артемівську (нині Бахмут), як снайпер призваний Новомосковсько-Магдалинівським ОМВК Дніпропетровської області 20 червня 2014 року, був старшиною в.ч. ппВ2830, смт Черкаське. Загинув у серпні 2014 року біля міста Іловайськ, с. Новокатеринівка Старобільського району Донецької області. Наказ № 144 від 18.06.2015 «Смерть, пов’язана із захистом Батьківщини». Дата поховання невідома, місце поховання — Краснопільський цвинтар у Дніпропетровську. Рідні досі не визнали результатів експертизи ДНК, яку провели згодом. Хоча сестра була на кладовищі, де вже замінили табличку з номером на прізвище. А батько помер цього року, чекаючи на повернення сина. «Нам сказали, що знайшли якусь кістку, по якій збіглася ДНК. А якісь рештки взагалі десь у Запоріжжя відвезли. Але ми в душі не віримо. Віриться, що живий. Може, тому й не перепоховали його. Та й нехай краще там, серед побратимів, ніж тут. Бо тут вже окрім мене нікого й не лишилося, кому було б потрібно піклуватися про могилу», — зітхає сестра. Вона взагалі воліє не розповідати про свого брата нікому, окрім найближчого кола спілкування. Можливо, тому, що все ще чекає на диво. А можливо, просто не вірить, що для багатьох у рідному місті її Сергій буде героєм...

 

Іван Резніченко, активіст, патріот, місцевий депутат

Соледар, «найсолоніше» місто України, майже не відчув на собі, що таке «ДНР»: справжніх бойовиків тут було небагато, але якісь час від часу приїздили з інших міст, охоплених «русским миром». Місцеві ж радо працювали «на благо республіки», організували той самий «референдум», не дали провести в місті вибори президента України й старанно поширювали пропагандистські чутки, збираючи місцевих маргіналів для подальших дій. А ще намагалися знищити всіх, хто не боявся висловлювати свою позицію. Відомою є трагедія, що сталася з горлівським депутатом від «Батьківщини» Володимиром Рибаком, якого було жорстоко закатовано і вбито в квітні 2014 року за те, що він зірвав триколор самопроголошеної республіки. У Соледарі теж є така трагічна історія...

 

Депутат Соледарської міської ради (теж член партії «Батьківщина») Іван Резніченко мав у місті репутацію патріота й правдошукача, не лишався осторонь цих подій і відкрито висловлював свою проукраїнську позицію, що в той час викликало величезне роздратування в охопленого ідеєю сепаратизму та підбурюваного російською пропагандою населення. Тому «незручним» він став навіть для тих, кому все життя допомагав у пошуках справедливості. «Саме Резніченко створював відділення Незалежної профспілки гірників України. Усі, кого ображали в Артемсолі, бігли до нього, він за них майку рвав і захищав!» — розповідав його друг Роман Махник. Коли 21 червня 2014 року стало відомо про зникнення Івана, у місті не діяла ані міліція, ані українська армія, ані «влада» бойовиків, тому заява в правоохоронні органи не дала жодних результатів. Не чекаючи на допомогу, дружина, діти й друзі депутата почали шукати його в полоні проросійських збройних формувань, зверталися до всіх переговірників і до останнього вірили, що його утримують у якомусь підвалі бойовиків. Слідство тим часом висувало традиційні версії про втечу Резніченка до Росії чи переховування через борги.

 

Читайте також: «Хто, як не я, захищатиме моїх рідних». Пам’яті Романа Джерелейка і Олександра Бардалима


Але мотивом убивства Резніченка, найімовірніше, стали «списки сепаратистів», які начебто були в розпорядженні депутата, про що він гучно заявив на сесії міськ­ради. Чи були в нього ці списки, чи він таким чином намагався хоч якось стримувати активність проросійських «діячів», тепер сказати складно. Але те, що ця інформація була для багатьох дуже неприємною, факт. Відомо, що відразу після зникнення депутата його рідним погрожували. Роман Махник, підозрюючи правоохоронців у небажанні розкривати цей злочин, вирішив провести розслідування самотужки. У грудні 2014 року йому вдалося вийти на інформаторів «по той бік». Це був один із високопосадовців «ДНР». За тисячу доларів він назвав місце, де лишилося тіло депутата, а також імена вбивць. Дістати тіло з однієї з відпрацьованих гіпсових шахт поблизу хутора Стряпівка допомогли айдарівці 18 січня 2015 року. 


У січні обох підозрюваних було затримано. Вони дали свідчення про те, що протягом тижня вистежували депутата й викрали його ввечері 21 червня, після чого двічі вистрелили в голову та перерізали горло, а тіло потім вкинули в яму. Однак після з’ясування обставин злочину один із них опинився на волі, ставши свідком у справі, й одразу втік із країни. Ця втеча майже спричинила розвал справи. Другий кілька місяців просидів у СІЗО, але також вийшов під підписку про невиїзд. Винні у вбивстві досі не засуджені, і «штовхати» цю справу вже нікому: цього року несподівано помер Роман Махник, так і не дочекавшись покарання вбивць свого друга та побратима. 

 

Сергій Перепелиця, волонтер, місцевий депутат, військовий

«Може, хтось і був за Україну, але боявся. А тато не боявся. Разом із друзями вони ще з 2014 року проводили різні акції, автопробіги, зупинки розмальовували в жовто-блакитний колір, прапори вішали великі. І, звісно, почали волонтерити: на передову хлопцям возили різне», — зі сльозами розповідає про батька 22-річна Валерія. Навіть коли усміхається, згадуючи приємні моменти життя «до», котяться сльози — замало часу минуло, ще не встигли в затишному будиночку в селі Званівка звикнути жити без нього. «Як я вступила до університету в Харків, батько змусив цілий день на гектарах поратися. Каже: це щоб тобі не хотілося назад, у село, повертатися. Жартувати любив. Але він нас із мамою завжди оберігав від важкої праці: бува, миє посуд, ми кажемо: та що це ти, навіщо, ми ж є! А він: та в мене руки від городу брудні, водночас і чисті стануть. Отакий був мій батько!»... Молодший, 13-річний Тимур, тепер головний чоловік у цьому домі. Приблизно за місяць до загибелі батько сказав йому: якщо вб’ють, не дивися на мене мертвого. 


І будь чоловіком! Хлопчина навіть на похороні стояв осторонь. А тепер постійно сперечається з мамою та сестрою, коли ті намагаються відправляти його в різні табори, куди запрошують дітей загиблих героїв. Каже, то для малих, мені треба по господарству. І вже вміє майже все — як батько встиг навчити...

 

Читайте також: Зжерти іншого: хто стає жертвою імперської хвороби Кремля


Сергій Перепелиця народився 2 липня 1977 року в селі Званівка Бахмутського району. Призваний 30 січня 2017-го Бахмутським ОМВК, служив у батальйоні «Донбас-Україна» головним сержантом 2-ї штурмової роти. Мав псевдо «Кузнєц», бо його золоті руки вміли тримати не тільки автомат. Загинув 21 квітня 2018 року в лі­сосмузі біля села Кодема Бахмутського району, діставши мінно-вибухову травму. Наказ № 98 від 24.04.2018 «Смерть, пов’язана з виконанням обов’язків військової служби та пов’язана з захистом Батьківщини». Похований 23 квітня 2018 року на цвинтарі села Званівка, у місцевій школі йому встановили пам’ятну дошку. 


За цими офіційними рядками — велика історія справжнього українця, який і без зброї в руках робив багато корисного для розбудови країни та рідного села. Сергій був активістом, щирим і дієвим патріотом, місцевим депутатом, разом із однодумцями домігся створення ОТГ, що дало змогу самостійно будувати стратегію розвитку рідного села. Сучасна пам’ять болюча, як ніколи: про Сергія багато сюжетів знімали журналісти різних центральних каналів, тому дружина й діти можуть часто дивитися на нього. Щоб знову виплакувати всі очі. Ось тут про те, як він організовує автопробіг, а ще як вішає величезний прапор на найвищу споруду, а цей про те, як відкриває з друзями відновлені пам’ятники воїнам, загублені радянською владою. Останні сюжети вже з передової: розумний, красивий, ще й місцевий — він був улюбленцем знімальних груп. «Сергій збирався давно. 


Я не пускала. Але коли загинув Олексій Правденко, Козак, із яким вони міцно товаришували, вирішив остаточно. Коли я питала, коли ж уже додому, відповідав, що не може кинути хлопців там...» — зізнається дружина Наталя. У день, коли Сергій загинув, вони могли зустрітися в Бахмуті, куди група військових прямувала з передової в якихось справах. «Мені зателефонувала сестра, коли я його чекала вже в місті. Каже, стій там, я зараз буду. 


А коли побачила, що вона біжить і плаче, зрозуміла, щось із Сергієм. А далі вже як у тумані»...


В останню путь свого земляка Званівка та друзі з усього регіону проводжали, стоячи на колінах. Біля кожного двору були люди з прапорами. Напередодні Дня Незалежності родина поспішала закінчити встановлення пам’ятника на його могилі, бо обіцяли приїхати побратими й друзі. Допомогти з цим матеріально місцева влада не поспішала — занадто великими комусь здалися державні виплати родинам загиблих, щоб опікуватися ще й цим...

 

Використані матеріали віртуального музею Бахмута  «Ті, хто тримає небо»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.