Популізм став головним трендом у сучасний світовій політиці. У новітній історії України ним грішили майже всі політики, експлуатуючи патерналістські очікування населення, які залишились у спадок від радянського минулого. Однак найбільшими в історії людства популістами показали себе Владімір Лєнін та його оточення. Мова навіть не про принадні картини «світлого майбутнього» з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Щоразу, коли виникала потреба, вожді більшовиків замилювали очі громадян, запевняючи в співчутливому ставленні до їхніх вимог і сподівань, але твердо пам’ятали про свій інтерес. Пошуки столиці для радянської України, які тривали півтора десятиліття, є одним із таких прикладів.
Народження радянської України
Повалення самодержавства відкрило перед українцями блискучі перспективи. 23 червня 1917 року в національному центрі України Києві було проголошено I Універсал Центральної Ради — документ конституційного значення, що містив таку заяву: «Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори». 28 червня постав перший у ХХ столітті національний уряд — Генеральний секретаріат. 20 листопада Центральна Рада III Універсалом утворила Українську Народну Республіку.
Як тільки лєнінська партія повалила в Петрограді Тимчасовий уряд, вона почала поширювати свою владу на колишню імперію. Коли більшовицьким делегатам не вдалося «переобрати» Центральну Раду на I Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, вони переїхали до щойно захопленого червоногвардійцями Харкова, об’єдналися з делегатами обласного з’їзду рад, проголосили себе І Всеукраїнським з’їздом рад і обрали Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України. Як згадував один із нечисленних більшовиків українського походження Володимир Затонський, цей орган влади вони іноді називали між собою «Всеукраїнською Центральною Радою». Конструктори української радянської псевдодержавності були переважно росіянами. ЦВК рад України складався із 40 осіб, серед яких було тільки 13 українців.
Читайте також: Україна очима французького дипломата
Вожді більшовиків не мали наміру так само тупо й відверто, як білогвардійські генерали, відстоювати єдність і неподільність багатонаціональної країни. Щоб наростити лави власної партії за рахунок українців та уникнути протистояння з їхнім визвольним рухом, вони готові були імітувати солідарність із національними почуттями і йти на зовнішні поступки. Як, наприклад, створення української держави із столицею в її історичному центрі, але тільки в радянському варіанті державності, який забезпечував збереження їхньої диктатури.
30 грудня 1917 року на спільному засіданні більшовицької фракції ЦВК рад України, Харківського та Крайового комітетів РСДРП(б) було затверджено перший український радянський уряд. Він формувався з людей, що народилися або тривалий час перебували в Україні, як було домовлено на цьому засіданні, «по можливості з українськими прізвищами». Назвали уряд не Радою народних комісарів, як у Петрограді, а Народним секретаріатом за аналогією з урядом Центральної Ради. Затверджена Центральною Радою назва держави не змінювалася: Українська Народна Республіка. Лєнінський Раднарком дістав можливість завойовувати Україну анонімно, з-за спини Народного секретаріату. Вступ радянських військ під командуванням Міхаіла Муравйова в столицю УНР 7 лютого 1918 року супроводжувався жахливою різаниною, внаслідок якої загинуло від 3 тис. до 5 тис. осіб. Утверджувана в Україні радянська влада вперше показала своє подвійне обличчя: популістське й терористичне.
Київ як столиця радянської України
Утвердившись 7 лютого 1918 року в Києві, Народний секретаріат телеграфував російському Раднаркому: «Робітничо-селянська радянська влада правитиме з Києва». Та не так сталося, як гадалося. Центральна Рада уклала в ніч на 9 лютого Брестський мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Щоб забезпечити постачання продовольства з України, союзники з готовністю відгукнулися на її прохання зупинити наступ радянських військ. 28 лютого Київ був зайнятий підрозділами німецької армії та військами Центральної Ради.
Мімікрія більшовицького керівництва у сфері національної політики сягала максимуму в період утвердження при владі й зводилася до мінімуму, коли воно впевнено тримало в руках важелі влади. Вражає відмінність у методах, за допомогою яких вожді РКП(б) створювали першу й другу радянську республіку в Україні.
11 листопада 1918 року Німеччина підписала акт про перемир’я, що означало її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії відкрилася можливість анулювати Брестський мирний договір, що й було зроблено постановою Всеросійського ЦВК 13 листопада. Терміново відкликаний зі Східного фронту Володимир Антонов-Овсієнко 17 листопада доповів Лєніну про сформований Український фронт під маскувальною назвою Групи військ Курського напрямку. 28 листопада в залізничному вагоні на Курському вокзалі Іосіф Сталін сформував Тимчасовий робітничо-селянський уряд України під керівництвом П’ятакова. На запитання ошелешеного Затонського, якого теж запросили в нього, чому ніхто не порадився з українськими комуністами, Сталін глумливо відповів: «Всякому овочу свій час».
3 січня 1919 року більшовикам із допомогою німецьких військ, які ще не були евакуйовані з України, вдалося зайняти Харків. Уряд, який через день після утворення перебазувався в Суджу (Суджанський повіт тоді належав Україні), переїхав до Харкова слідом за військами.
Читайте також: Історія та час
Отаборившись у Харкові, «сталінські овочі» назвали 6 січня створювану в Україні державу Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР) за аналогією з радянською Росією. 29 січня Тимчасовий уряд УСРР перейменували, теж за аналогією з Росією, у Раду народних комісарів. Пропозиція Затонського відновити стару назву (Народний секретаріат) підтримана не була.
Починаючи з 31 грудня 1918 року голова уряду УНР Володимир Чехівський кілька разів телеграфував у Москву наркомові закордонних справ, щоб дізнатися, чому російські війська просуваються в Україну без оголошення війни. Чічєрін відповідав, що російських військ там немає, а воєнні дії ведуться між військами Директорії УНР і радянського уряду України, який цілком незалежний. Водночас від імені Раднаркому він шифровкою підганяв П’ятакова: «Оскільки ми заявили про наше невтручання в українські справи, то немає абсолютно нічого, що перешкоджало б розвивати далі ваші успіхи».
Перебування Раднаркому УСРР у Харкові вважалося тимчасовим. 5 лютого російсько-радянські війська зайняли столицю УНР, після чого туди відрядили Миколу Скрипника, щоб він вивчив, як розміщувати державні установи. 13 лютого останній доповів про результати своєї інспекції Раднаркому й додав: «Тимчасове місцеперебування українського уряду в Харкові ставить питання про модус діяльності державних установ, що підлягають збереженню, аж до реевакуації уряду до Києва».
Однак 15 лютого, коли керівники Київського міськвиконкому доповідали в ЦК КП(б)У про розміщення партійно-радянських установ, деякі цекісти засумнівалися в доцільності негайного перетворення Києва на столицю УСРР. Яків Епштейн (Яковлєв) так мотивував свої сумніви: «У нас скликається з’їзд (ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад мав розпочатися 6 березня. — Ред.). Він має бути комуністичним. Якщо з’їзд буде в Харкові, його центром буде Донецький басейн, у Києві — Київський, Волинський та інші райони. Есерівська небезпека завелика, тому Київ непридатний».
Сумніви частини українських керівників було розглянуто в Москві. На Всеукраїнській партконференції в березні 1920 року Раковський згадував: «ЦК РКП не втручався в діяльність ЦК КПУ, за винятком двох-трьох випадків. Перший випадок був, коли питання торкнулося столиці, чи вона мала бути в Харкові, чи в Києві. Було дві думки. Частина товаришів — Ворошилов, Яковлєв, Артем — була за те, щоб столиця була в Харкові, інша частина — тов. Бубнов, П’ятаков і я — стояли за те, щоб столиця була перенесена до Києва. Це питання ЦК РКП вирішив на користь Києва».
Мотиви такого рішення цілком відверто озвучив на відкритті ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад той самий Раковський (із січня 1919 року він очолював Раднарком УСРР): «Товариші, перед тим як перейти до виборів президії, я від імені уряду буду просити з’їзд затвердити одне наше важливе рішення. Бажаючи довести усім українським робітникам та селянам, а ще більше усім нашим ворогам, зовнішнім і внутрішнім, що сучасна радянська влада на Україні є всеукраїнською радянською владою, уряд вирішив перенести столицю з Харкова до Києва. Пропоную з’їзду затвердити це рішення вставанням (усі встають)».
Перше засідання Раднаркому УСРР у Києві відбулося 23 березня 1919 року.
Перенесення столиці УСРР до Харкова
Столицею УСРР Київ залишався недовго. Під впливом селянських повстань радянська влада в Україні розвалилася. Останні радянські установи покинули столицю 30 серпня 1919-го. Україна була окупована білогвардійськими військами генерала Дєнікіна.
Взимку 1919–1920 років армії Льва Троцького знову заволоділи Україною. 11 грудня радянські війська зайняли Харків, а 16 грудня — Київ. Постало питання про відновлення УСРР та її керівних органів.
Читайте також: Чим замінити культ поразок
11 грудня в Москві було створено радянський орган влади — Всеукраїнський революційний комітет. 12 грудня в Серпухові утворився секретаріат ЦК КПУ, який ухвалив рішення «наполягати перед ЦК РКП, щоб ревком міг негайно перенести своє місцеперебування до Харкова». У Москві це питання не вважали нагальним через незрозумілу воєнно-стратегічну ситуацію, й обидва центри влади УСРР опинилися в Харкові явочним порядком.
Політбюро ЦК РКП(б) тільки 17 і 18 січня 1920 року санкціонувало перебування в Харкові ЦК КП(б)У, Всеукрревкому й штабу Південно-Західного фронту. Це не означало, що столицею УСРР ставав Харків. 3 січня в листі Лєніну Затонський написав: «Те, що центр нині в Харкові, правильно — міцніший зв’язок із Південним фронтом, із Москвою кращий, але ще раз звертаю вашу увагу, не забувайте Києва — справжньої політичної столиці України». 8 травня Троцький зауважував: «Київ — столиця радянської України — сьогодні в руках польських панів». Сам факт короткочасної окупації міста польською армією доводив його воєнно-стратегічну вразливість як осередку влади.
Харків залишався політико-адміністративним центром УСРР із невизначеним статусом досить довго. Тільки 1 червня 1923 року в порядку денному засідання політбюро ЦК КП(б)У з’явився пункт «Харків як столиця України». Ухвалена резолюція вказувала на те, що він на тривалий час, але не назавжди мусить залишатися столичним містом: «Визнаючи, що Харків має надовго залишитися столицею України, вважати необхідним концентрування в ньому всіх основних українських культурних центрів: Української академії, Наукового комітету та інших. У першу чергу потрібно перевести Академію наук».
Ухвалення такої резолюції спровокувало метушню у вищому компартійно-радянському керівництві. Комісія Раднаркому під керівництвом Раковського, яка була утворена для імплементації директив ХІІ з’їзду РКП(б) з національного питання, 10 липня доручила Наркомату внутрішніх справ розробити проект державного акта про оголошення Харкова столицею УСРР «з усіма наслідками, що з цього випливають». Звістка потрапила в газети у дещо перекрученому вигляді: нібито ВУЦВК ухвалив постанову про оголошення Харкова столицею. Президія ВУЦВК опублікувала в газеті «Вісті» 26 липня повідомлення, що нарком внутрішніх справ протягом місяця має розробити план упорядкування Харкова й визначити необхідну для цього суму, щоб включити її до державного бюджету, а також план зосередження в Харкові українських культурних установ.
Ось на бюджеті все й зупинилося. Коштів на перенесення українських культурних центрів, а передусім Всеукраїнської академії наук, з одного міста в інше не знайшлося. Політбюро ЦК КП(б)У вирішило відкласти на невизначений термін офіційне оголошення про перетворення Харкова на столицю України. Тільки в новій Конституції УСРР, ухваленій у травні 1929-го, було зазначено, що столицею України є Харків.
Перенесення столиці УСРР до Києва
Виступаючи 18 січня 1934 року на пленумі ЦК КП(б)У, другий секретар ЦК, а фактично повноважний представник Сталіна в Україні Павєл Постишев заявив, що ЦК ВКП(б) та «особисто тов. Сталін» пропонують перенести столицю республіки до Києва. Того самого дня в Харкові розпочав роботу ХІІ з’їзд КП(б)У, який ухвалив резолюцію такого змісту: «Зважаючи на зміцнення основних промислових районів України, утворення областей, що полегшують керівництво цими промисловими районами (Донбас, Харків, Дніпропетровськ), маючи на увазі необхідність наближення уряду України та центрального партійного і радянського апарату до найважливіших сільськогосподарських районів, якими є райони, розташовані на Правобережжі України, а також для дальшого швидкого національно-культурного будівництва і розвитку більшовицької українізації на базі індустріалізації та колективізації перенести столицю України в місто Київ, що є її природним географічним центром».
Коли визріло рішення. Після Голодомору потенціал визвольного руху в Україні був вичерпаний, тоді столицю УСРР перенесли до Києва
Можна не сумніватися, що до редагування цієї резолюції доклався Постишев, оскільки саме він озвучував доручення «особисто тов. Сталіна» про перенесення столиці. У документі не згадувалося, що Київ завжди був національним центром українського народу. Бачити його столицею своєї республіки бажав кожен патріотично налаштований українець. Коли український патріотизм був загрозливим для очільників Кремля, політико-адміністративним центром радянської України вони хотіли бачити русифікований і пролетаризований Харків. Однак у середині 1930-х років Голодомор і масові репресії української інтелігенції практично цілком знищили потенціал визвольного руху. У тій ситуації ставало можливим інакше розставити акценти між популізмом і державним терором у національній політиці. Це помітив керівник генерального консульства Італії в Харкові Серджо Ґраденіґо. У листі до італійського посольства в Москві від 3 травня 1934 року він звернув увагу на те, що в резолюції партійного з’їзду Київ характеризувався як природний географічний центр України, а не УСРР. Справді, Київ не містився в центрі радянської України, центральним було його положення в межах усієї України включно із західноукраїнськими землями у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії. Висновок був таким: «Є намір замінити український націоналізм сепаратистського спрямування, який дивиться в бік Польщі, націоналізмом доцентровим, який схилив би українців Польщі до можливого або бажаного єднання з українцями СРСР».
За п’ять років (1934–1938) у промислове, житлове, комунальне та соціально-культурне будівництво столиці України було вкладено до 1,5 млрд руб. переважно із союзного бюджету. Напередодні Другої світової війни Київ був найкращим містом республіки з мільйонним населенням.