Одна із сімейних історій Тараса про те, як більшовики заарештували його прабабу, її дочка (бабуся нашого героя) побігла вслід за матір’ю, а конвоїри почали стріляти під ноги дитині. Прадід Тараса по батьковій лінії був січовим стрільцем. Він воював у Першій світовій війні, брав участь в Українських визвольних змаганнях. Повернувся живим додому й помер у глибокій старості. Сам Тарас не лишився осторонь Революції гідності й був серед перших добровольців.
Починалося все так: у листопаді 2013 року йому зателефонував друг із Кривого Рогу Андрій Козюбчик, позивний Орест, запросив на мирну акцію. Тарас зі своїми львівськими побратимами прибув до столиці. На той час лідерами Майдану були тодішні опозиціонери на чолі з Кличком, Тягнибоком, Яценюком.
Хаммер, такий у Тараса був позивний, не повірив у щирість цих людей, тому невдовзі вирішив повернутися до Львова. Уже в дорозі йому зателефонував Орест і сказав, що протестувальників жорстоко побили міліціонери, тож Тарас вирішив повернутися… Коли він опинився на Грушевського, там тривало вуличне протистояння. Периферійним зором він бачив, як поряд падали люди. Через високий адреналін хлопець навіть не міг зрозуміти, що їх поранено й вони лежать на землі не з власної волі. Він думав, що ці люди або оступилися, або просто втомилися. Ніхто навіть гадки не мав, що в них почнуть стріляти. Уже пізніше, коли Тарас дивився на постраждалих, він усвідомив, що в нього теж можуть влучити.
Читайте також: Завжди поруч
Тарас і його побратими з «Правого сектора» брали дуже активну участь у відбитті міліцейських атак. Вони організовувалися у великі групи, щоб не ходити поодинці, адже усвідомлювали, що йдеться не про тимчасову боротьбу. Багато людей, дивлячись на цих хлопців, не розуміли їх. Вони лякалися червоно-чорного прапора, масок на обличчях. Хтось сприймав події на Майдані як розвагу. Тараса й побратимів називали провокаторами, тітушками. Їм довелося пояснювати, що вони такі самі, як і більшість українців.
Коли Революція гідності закінчилася, у Тараса з’явилося відчуття чогось незавершеного. «Нова влада мала б рухатися в правоконсервативному напрямку, щоб об’єднати якомога більше українців. Людям потрібно пояснювати, що вони вже не колонія Росії. Ми єдина держава, яку потрібно будувати й захищати разом. Жителі Донбасу мали б зрозуміти тоді й навіть тепер, що «русский мир» — це наш ворог. А ворогів знищують», — так Хаммер каже сьогодні.
Під час подій у Криму Тарас із побратимами почав тренуватися, адже стало зрозуміло, що агресія триватиме. Одного разу, коли хлопці зібралися на обіднє шикування, до них підійшов інструктор і сказав: «У Слов’янськ зайшли російські окупаційні війська, вони захопили місто». Тоді всі збагнули, що війна справді прийшла в наш дім. Стали формуватися перші групи добровольців і вирушати в Донецьку та Луганську області. Тарас із побратимами теж із нетерпінням очікували цього моменту, хоча визнавали, що хвилювання було великим.
Читайте також: Доця
Тарасу не вдалося потрапити на фронт у перші місяці. Командування «Правого сектора» відправило його у Львівську область, щоб він організував мобілізаційний процес. До «Правого сектора» приходили студенти, робітники, вчителі, лікарі. Батьки студентів, не знаючи, куди подівалися їхні чада, телефонували Хаммеру, йшли до нього особисто, щоб дізнатися про долю рідних. Тарасу доводилося пояснювати їм, що ніхто з їхніх дітей не буде кинутий на «нуль» без підготовки. Це єдине, що він міг їм пообіцяти. Адже то були дорослі хлопці, вони свідомо зробили свій вибір і добровільно йшли воювати.
Потім Тараса спіткало горе: загинув перший львів’янин, який перебував у лавах місцевого осередку ДУК «Правий сектор». Це був Володимир Статій, його разом із побратимом убили російські окупанти в селищі Піски 23 липня 2014 року. Ця новина боляче вдарила по Тарасу, він не знав, як поводитися. Після загибелі Володимира хлопець зрозумів, що точок повернення в минуле більше немає. Тепер ним керувала тільки помста й бажання швидше звільнити території країни. Львів’яни, дізнавшись про смерть земляка, стали ще активніше проситися на війну.
У серпні 2014-го Тарас зазнав другого удару: загинув ще один представник Львівської сотні Василь Пашко. Хлопець 10 років перебував в Італії, проте повернувся додому, щоб воювати за свою країну. Під час одного з розвідвиходів російська куля наздогнала його. Неприємно й боляче було втрачати друзів, проте війна тривала, тому Тарас ховав емоції і продовжував боротьбу.
Наприкінці 2014-го Хаммер зі своїми бійцями потрапив на фронт у тодішню 8-му новостворену роту. Їхня база розташовувалася у Володарському Донецької області. Там вони працювали та проходили залагодження. У містечку на стінах будинків траплялися написи «слава ДНР» та інші сепаратистські гасла. Тарас зрозумів: ворог поблизу, а не за тисячу кілометрів.
Хлопці старалися не надто «світитися», адже вони були першими бійцями ДУК ПС, які заїхали в сектор М. Бійці діяли обережно, не носили шевронів, проводили розвідку на місці. Відсвяткувавши на фронті Новий рік, Тарас повернувся додому, щоб далі займатися мобілізаційними питаннями. У 2016 році він знову поїхав на фронт. Разом із побратимами перебував на позиціях під Авдіївкою, яку утримували бійці 1-ї окремої штурмової роти. Там тривали запеклі бої, адже відстань між ворогом і ними була доволі короткою. Моментами хлопцям доводилося чути голоси окупантів. Обстріли на позиціях починалися під вечір і тривали до ранку. Не один і не два рази Тарас міг загинути в авдіївських лісах, проте Бог милував. «Під час боїв, коли кулі розсікають повітря над головою, ти не зважаєш на смерть. Головне — виконати бойове завдання. Уже пізніше, коли сидиш у бліндажі, переосмислюєш побачене, пережите. Думаєш: «А вони могли б і влучити в той момент. Чи осколок міг потрапити в тіло». Проте на нашому боці правда, і вона підсилює нас. Ми ж на своїй землі. Це вони прийшли й окупували частину України, — каже Тарас. — Мені розповідала мати одного з убитих побратимів, що їй наснився син, який сказав, що всі вони, загиблі бійці, перебувають на Донбасі серед живих воїнів, допомагають їм, відвертаючи кулі та снаряди. Мабуть, так воно і є».
Читайте також: Мудрий тесля
Проте все-таки жертв не вдається уникнути, і вони з кожним роком війни дедалі болючіші. Здається, ще недавно розмовляв із побратимом, дивувався його запалу до боротьби, а минає час, і тобі повідомляють під ранок, що цього воїна вже немає в живих. Така ситуація була й у Тараса. Йому зателефонував командир 1-ї ОШР Дмитро Да Вінчі Коцюбайло й повідомив, що загинув боєць із його сотні Хитрий.
«З Мар’яном (Хитрим. — Ред.) усе було дуже прикро, довелося кілька днів відходити від новини про його загибель. В очах темнота, серце стукало в шаленому ритмі. Настало розуміння, що цього хлопця з живим блиском в очах більше немає з нами. Він був справжнім воїном, ми воювали разом на позиціях під Авдіївкою, і я можу з упевненістю сказати, що багато чого навчився в нього. Мар’ян був дуже скромним, моментами всі дивувалися, як таким можна бути, тим більше на війні. Про такі речі не говорять по телефону, тому я вирішив, що потрібно їхати й розповісти батькам безпосередньо про смерть сина. Мати Мар’яна була того дня на роботі, тому довелося все казати татові. Він, побачивши мене, хлопців та отця Тараса, одразу все зрозумів… Такі випадки неможливо передати словами. Не дай Боже, щоб це хтось відчув», — пригадує Хаммер.
Тарас нині знову на фронті. Йому там добре, хоча це дико звучить для пересічної людини. «Коли після чергової успішної роботи доводиться чути прохання окупантів про перемир’я, щоб останні мали можливість забрати тіла своїх загиблих і поранених, то розумієш, що не марно живеш на цьому світі. Треба діяти жорстко й безкомпромісно, а не відводити війська. Поважають сильного, глузують із боягузів», — констатує Хаммер.