Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Мудрий тесля

Якщо сприймати життєві випробування як шанс навчитися робити щось нове і корисне, долати їх буде не так важко. Але, мабуть, луганчанин Віталій Андрієць і сам не очікував, що зміни будуть аж такі кардинальні, що з копірайтера він перетвориться на... теслю. І не простого робітника, а наставника для хлопчиків, у яких поруч немає батька.
Матеріал друкованого видання
№ 42 (622)
від 17 жовтня

Віталій каже, що вони з дружиною завжди мріяли спробувати відпочити, подорожуючи влітку різними містами України. Але то діти були занадто малі, то думали, що такі мандри точно не для їхнього сімейного бюджету. Віталій працював копірайтером, на вихідних звукорежисером на весіллях та корпоративах, у родині підростало двійко дітей — тут справді складно зважитися на витратний та екстремальний відпочинок. Але «мрія» здійснилася за інших умов, які точно не назвеш сприятливими. «Вирішили, що треба їхати, бо стало вже вкрай небезпечно. Наше селище на околицях Луганська відчуло війну по пов­ній. Дах будинку «ходив» від пострілів, вулицями їздила бойова техніка, а там, де жили мама з бабусею, взагалі вже стояв якийсь підрозділ і точилися запеклі бої. Тому ми поїхали — думали, що в гості до київських друзів. Вирішили, так би мовити, поєднати відпочинок у столиці й пересидіти важкі часи», — згадує Віталій перший етап «мандрів». Його мама лишилася в Луганську, телефонувала й запевняла, що повертатися з дітьми ще не можна. І родина розпочала квест із пошуку місця, де б перечекати ще, а потім ще і ще. Якось друзі запропонували на час їхньої відпустки пожити у своїй квартирі, потім тимчасове житло на кілька тижнів знайшлось у Львові, ще згодом вдалося влаштуватися під Одесою в християнський молодіжний табір, де і жили, і виконували деяку побутову роботу ще три тижні. «А наприкінці серпня ми зрозуміли: діти вже не знають, де їхній дім. Кажуть, що хочуть додому, але не знають, куди саме: згадують то майданчик, де гралися з друзями в Києві, то рідний будинок у Луганську, то кав’ярню у Львові, де їм сподобалося.

 

Читайте також: «Куди нам відходити?»

 

А де їхня справжня родинна оселя, вже не знають, — розповідає Віталій. — І ми відчули, що треба десь зупинятися, бо до окупованого Луганська вже не повернемося. Тому вирішили поїхати до Черкас, де спочатку орендували житло, а потім з’явилася можливість пожити в друзів-християн із нашої церкви, які працюють в Америці. У Черкасах ми й досі. А в Луганську востаннє я був у 2016 році, коли померла моя бабуся. І більше не бачу сенсу туди їздити. Всі друзі звідти роз’їхалися. Згодом ми продали майже за безцінь свій будинок, так би мовити, зняли тягар, який там тримав. Мама часто приїздить до нас, тому в мене вже навіть немає відчуття, що там щось важливе лишилося».
Але звичка турботливо й уважно ставитися до почуттів своїх дітей не зникла навіть у такі важкі для родини часи. Віталій із друзями часто обговорювали, як не в­тратити контакт із власними дітьми. А коли поділилися один з одним своєю історією, з’ясувалося, що майже в кожного є величезна прогалина. У когось батько пиячив, тому його присутність удома навряд чи можна назвати конструктивною та позитивною. У когось заробляв гроші, начебто родині допомагав, але зв’язку з дитиною не мав. «А в мене взагалі не було тата, бо батьки розлучилися, коли мені було два роки. Тому навіть уявлення про батька не було», — зізнається Віталій. Каже, що саме тоді зрозумів: якщо за цю тему не взятися, теж можна втратити зв’язок зі своїми дітьми. 

 

Читайте також: Шевченко молився б за Щастя


Придивившись уважніше, Віталій помітив, що навколо багато хлопців, у яких, на жаль, узагалі немає поруч чоловіків, бо живуть вони з мамами та бабусями, як і він колись. І, домовившись із церквою про приміщення, створив невеличку майстерню, яку назвав «Мудрий тесля». Спочатку туди прибігали дітки друзів і знайомих зі своїми товаришами. А через три місяці вже було дві великі групи. І мами з бабусями стали говорити про майстерню з вдячністю. Бо робота в такій чоловічій компанії не просто надає дітям якогось побутового досвіду, а й допомагає по-іншому вибудовувати родинні взаємини. «Я не просто якийсь шкільний трудовик, який вчить, як вкрутити лампочку (хоча й це теж). Ми в такому чоловічому колі часто обговорюємо важливі речі, без яких хлопцям важко потім зростати справжніми надійними чоловіками, вчимося брати на себе відповідальність, приймати рішення, бути сильними», — розповідає Віталій.   

 

З допомогою меценатів у майстерні з’я­вилися різні інструменти, постійно оновлюється запас матеріалів. Діти почали виготовляти не просто символічні сувеніри, а корисні для дому речі. Серед виробів, яких за три роки Віталій нарахував уже понад 50 видів, є стільці, шпаківні, ключниці, підставки під гаряче, світильники. «Як хлопцю 6–14 років зробити приємне для мами чи тата? У майстерні «Мудрий тесля» власноруч виготовити виріб «Сніданок у ліжко» і вранці привітати маму кавою та яєчнею!» — рекламує дерев’яну тацю, зроблену руками хлопців, сторінка майстерні в соціальних мережах. Біля кожного виробу вказані рівень складності, необхідні матеріали та інструменти, а також навички та знання, які «прокачує» робота саме над цією корисною для родини річчю. «Цього тижня стартувала група, що працюватиме з електрикою, дротами, паяльником і каніфоллю. Цікаво, наскільки хлопці різні: одні люблять дерево, його запах, його структуру, іншим подобається з’єднувати, спаювати, відновлювати», — зауважує Віталій. 

 

Читайте також: Не покидай війну

 

Його старший син теж уже відвідує майстерню. Спочатку він дуже хотів, але був ще замалим для роботи з інструментами. А ось коли пішов у перший клас, таткові вже довелося брати його до себе на навчання. «У нас удома багато виготовлених ним речей, які ми з гордістю використовуємо. Бо це важливо, щоб хлопчик бачив: те, що зроблено його руками, у родині цінують. Навіть якщо стілець не ідеальний, але мама чи тато сидять саме на ньому, а не на модному, який купили, це дуже важливо», — впевнений Віталій. 

 

Нині в сім’ї вже четверо дітей. Півтора місяця тому народився четвертий, Федько. Він «сонячна дитина» — так називають малюків із синдромом Дауна. Дуже скоро на маленьке серце Федька чекає велике випробування: лікарі наполягають на операції. Ця дитина теж дуже змінила життя сім’ї, змусила подивитися навколо ще під таким кутом, можливо, залучати до роботи в майстерні дітей з інвалідністю. Звісно, Віталій поки що не має досвіду взаємодії з такими дітьми, він не знає, чи зможе колись Федько прийти до майстерні разом з іншими хлопчиками. Але вже шукає відповіді на свої запитання: зустрічається з батьками, які виховують таких дітей, читає спеціальну літературу, спілкується з лікарями. І каже, що це теж початок нового шляху. Зізнається, що досі навіть не розумів, як поводитися при зустрічі з такими родинами, чи відводити очі, чи щось питати. Не знав, як правильно називати цих людей, щоб не образити. «Сподіваюся, Федько, підростаючи, вчитиме вже нас. А ми його», — каже Віталій. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.