У школі Олександр був бунтарем. Коли його однокласники ходили в стандартній шкільній формі, він одягав яскраву сорочку. Хотів виділятися, інколи порушував дисципліну. У військовому ліцеї, куди він вступив після дев’ятого класу, все змінилося: там життя складалося зі статуту, правил, порушення яких суворо каралося. Після ліцею хлопець пішов учитися до Львівської військової академії. Їдучи до Львова, він поверхово розумів, що в країні війна, хоча в політичних аспектах геть не розбирався. Хлопець просто йшов батьківськими стопами. Його тато закінчив військову службу 1996 року у званні капітана. Із початком війни як доброволець вирушив на фронт. Служив у 55-й артилерійській бригаді ЗСУ, а потім у 53-й ОМБр. У нього із сином була домовленість: Олександр закінчує навчання і їде на фронт, а тато звільняється з лав Збройних Сил та армії і повертається додому. Так і сталося. Тепер син продовжує справу батька.
Пізніше в академії Сашко швидко подорослішав. З осені 2014-го поруч із ним вчилися бійці з бойових бригад ЗСУ. То були хлопці, які пройшли фронт, мали поранення. Із їхніх розповідей він дізнавався, що таке справжня війна. «Я дуже мало знав про тодішню українську армію і новини на фронті. Розповіді хлопців вражали. Вони казали про такі речі, які здавалися нереальними, проте після всього пережитого ці бійці йшли вчитися, щоб знову їхати на фронт і не повторювати помилок, які робило українське військове командування у 2014-му», — пригадує Олександр.
Читайте також: Завжди поруч
Навчаючись перші роки, Сашко хвилювався. Він не знав, як його сприйматимуть бійці на фронті, коли він приїде до них як командир. Хлопцеві не хотілося чути балачок на кшталт: «Де ти був, коли я воював?». Проте пізніше заспокоївся, адже зрозумів, що сучасний офіцер, навчений в умовах війни, — це не той радянський командир, який міг навчити бійця тільки марширувати й підмітати асфальт. Та й часті виїзди на полігони, тренування робили свою справу. За ці чотири роки майбутній лейтенант навчився водити бойові машини, стріляти з усіх видів зброї, поглиблено опанував снайперську справу. На війні Олександру все це дуже знадобилося. Нерідко доводилося ділитися своїми навичками з бійцями безпосередньо на фронті.
Навчатися Олександр закінчив у 2018-му, офіцерів-випускників стали розподіляти по підрозділах. «Це все тримається в суворій таємниці, але ми знали, у якій бригаді будемо служити за кілька днів до того, як нам мали повідомити. Хай вибачає начальник мого факультету, якщо читатиме ці слова. У нас був побратим Мішаня, який допомагав йому. Він підглянув у списки й розповів нам, хто куди їхатиме», — зізнається Олександр. Тоді Сашко зателефонував заступникові начальника ліцею, у якому колись навчався, Русланові Кульці. Він був одним із комбатів 23-го батальйону, у якому зараз служить Олександр, адже саме туди його мали відправити. Руслан Михайлович підтримав свого колишнього курсанта в цьому виборі й сказав: «Ти не помилишся, якщо прийдеш у цей батальйон».
Читайте також: Доця
У батальйон разом із Сашком прибуло ще четверо молодих офіцерів. Одразу на фронт. Першого ж дня Олександр пройшовся позиціями. Коли повернувся до себе в бліндаж, хлопці зробили йому чай. Проте він сидів і не розумів, що відбувається, як діяти далі? А далі були перший обстріл і командування підрозділом. Минав день за днем, Олександр знайомився з бійцями, умовами служби, звикав до всього. За два тижні поранило друга, ще одного офіцера на ім’я Віталій. Вони були із Сашком поруч на позиції. Куля зачепила голову побратима. «Я та ще один сержант затягнули Віталія в бліндаж, щоб там перев’язати. Мені запам’яталося, як він мене бив. У нього був шок, він не впізнавав нікого. Потім приїхали лікарі, забрали побратима в госпіталь. Він там провалявся близько місяця, ще місяць реабілітації. За цей час я зумів завоювати прихильність бійців і вважався «серйозним бойовиком», — знову пригадує Сашко.
Олександр поставив собі за мету не бути суто статутним офіцером чи совєтським. Спочатку він дозволяв бійцям йому «тикати». Статутом це не дозволено, однак молодий офіцер хотів здобути авторитет, а не примушувати солдатів виконувати писані норми. Йому було неприємно, коли бійці (а серед них і ті, хто не перший рік на війні) привселюдно зверталися на «ти», але він мовчав і чекав, щоб хлопці самі зрозуміли, як потрібно розмовляти з офіцером. Після того як закінчилася ротація і вони вийшли із зони бойових дій, жоден боєць не дозволяв собі звертатися до Олександра на «ти». Повага була здобута не силою, а реальними хорошими справами.
Читайте також: Мудрий тесля
За першу ротацію Олександру довелося чимало пережити. Він боровся з алкоголізмом у підрозділі, шукав схованки з оковитою. Молодий лейтенант казав, що веде дві війни: проти Росії і проти безладу в підрозділі. У другій він уже переміг, хоча й було нелегко, залишається перша. Різні люди приходять до війська: хтось недавно водив маршрутку, а тепер його змушують копати окопи, інший учителював, а нині йому доводиться стріляти у ворога, і сентименти тут недоречні, хтось у мирний час не міг без чарки ні дня прожити, аж раптом тут йому це забороняють. Сашко намагався пояснити, що таке військо, які вимоги до бійця, що передбачено статутом, а що ні. Він розумів, що в деяких питаннях його сержанти, прості бійці, які воювали, краще орієнтуються. Проте інколи доводилося пояснювати, хто тут командир і які в кого обов’язки.
Під час першої ротації Олександр усвідомив, що не все так добре в нашій армії. Він робив висновки не тільки з побаченого у своїй роті. Бюрократія, «непотрібність» ветеранів у тилу, низька мотивація служити серед багатьох — ось речі, про які тепер думає офіцер.
Сашко досі не розуміє, як можна захищати свою країну, відвоювати у ворога власні території, не відкриваючи при цьому по ньому вогонь. Ба навіть відходити з тієї ділянки фронту, за яку загинули тисячі українських воїнів. Тим більше що росіяни навіть не думають покидати українські землі. «У моєму випуску було більше ніж сотня різних офіцерів, усі вони молоді, навчені по-новому. І саме ми змінюватимемо нашу армію в кращий бік. Через війну пройшли тисячі воїнів, саме за ними майбутнє ЗСУ. Тому, незважаючи на проблеми, все у нас буде гаразд. Просто хочеться, щоб нам не заважали робити свою роботу», — каже Олександр.