«Я можу нескінченно дивитися на живе, рухливе море ковили, пофарбоване золотистими променями сонця. Таке ніжне та невагоме, що хочеться зачерпнути його повні долоні», — Дмитро Балховітін зізнається, що любить гори та море. Але по-справжньому почувається щасливим тільки в степу. Бо безкінечний простір, який неможливо осягнути навіть поглядом, робить із тебе мрійника або дослідника, котрий день за днем намагається побачити щось нове там, за горизонтом. «Це я, — зізнається Дмитро, коментуючи один зі своїх пейзажів, що став «Фото місяця» на конкурсі провідних виробників фототехніки. — Світлину я зробив на прогулянці соняшниковим полем. Раптово побачив на межі з пшеничним полем цього одинака: чи то втікача, чи то дослідника. Одразу відчув, що вийде цікавий кадр, адже той соняшник надав багато смислів сюжету світлини». І справді, майже для кожного глядача цієї фотографії той символ став уособленням своєї історії: особистої, суспільної, щирої, вистражданої.
А хтось побачив у ньому навіть самотність українських патріотів серед населення Донбасу, інші, навпаки, дивне прагнення до відокремлення регіону від єдиної України. А сам Дмитро, так вийшло, встиг приміряти на себе роль і дослідника, і втікача. У 2014-му родині довелося виїхати з Макіївки, де почали встановлювати свою «владу» озброєні люди і над будинками літати снаряди «братньої країни». Але потім вони повернулися назад — «зламали» поневіряння по орендованих квартирах, різні негаразди, що спіткають тих, хто змушений не зі своєї волі тікати з рідного дому. Дмитро згадує, як намагався жити у внутрішній еміграції, фотографував краєвиди навколо, часто виїжджаючи на вільні території ковтнути повітря свободи та до батьків, яким пощастило, бо їхнє місто залишилося поза окупацією.
Читайте також: Докорінні зміни
«Ви не уявляєте, що таке був бульвар Пушкіна в Донецьку у вихідний день! Там завжди збиралися творчі люди звідусіль, відбувалися виставки, вирувало життя, бігали діти. А тепер по-рожньо… А ще комендантські години, за порушення яких покарання, різні «патріотичні» заходи в школі, де навчалася донька. Вона та ще кілька дітей у класі опиралися: не ходили на акції, не малювали подарунків «захисникам». Але це так травмувало її душу, так мучило… Ми продовжували шукати вихід, розглядали різні варіанти й нарешті у 2017 році зупинилися на Краматорську, де змогли купити невеличкий будиночок. Це, звісно, змінило моє життя. Але зрозумів дуже важливе: я впораюся з будь-яким випробуванням, яке стосується виходу із зони комфорту».
«Вітер вільно гуляє степом і жене по небу хмаринки. Сонце торкнулося небокраю і загасило яскравий ковиловий колір степового килима. І ніщо не може змінити безмежний, як степ, спокій усередині мене» — це коментар Дмитра до іншої його світлини з улюбленим степом… Усвідомлення випробувань як своєрідного виклику притаманне багатьом із тих, кого нині в Україні називають переселенцями. Вони часто стають помітно активнішими та свідомими, ніж місцеві. І ніж вони самі, коли ще не було війни. З багатьма своїми «колегами по нещастю», які вирішили бути не тільки втікачами, а й дослідниками, Дмитро підтримує зв’язки: донецька фотографічна спільнота працює зараз у різноманітних куточках не тільки України, а й світу. А сам він робить те, що вважає дуже важливим: показує красу свого рідного краю, про який, на жаль, існує багато стереотипів. «Що? Донбас? Так там лише шахти й заводи, що там побачиш красивого?» — ось найпопулярніший відгук, який можна почути від різних людей.
Читайте також: Просто Герой
А фотографії Дмитра, які є переможцями різноманітних конкурсів, говорять геть протилежне: краса цієї земля неймовірна! Ще у 2010 році він отримав золоту медаль на 7-й бієнале художньої фотографії в Одесі. Знімок «У ритмі дощу» зроблений на березі Азовського моря. У 2014-му фото «Вид на Карпатський національний природний парк із Говерли» перемогла в міжнародному фотоконкурсі «Вікі любить Землю», який щороку проводить Вікіпедія. Того самого року Дмитро переміг у конкурсі «Вікі любить пам’ятки. Україна» — сфотографував на світанку Миколаївську церкву та Андріївську дзвіницю Святогірської лаври. Він устиг побувати в журі цього міжнародного конкурсу, а через чотири роки там ще раз переміг його пейзаж — Білокузьминівські скелі, що в Костянтинівському районі. Щоб зробити його, їздив туди понад 10 разів, знімав навіть під час місячного затемнення, що було найдовшим у цьому сторіччі. Ще одне фото рідної Донеччини отримало золоту медаль 8-го кубка Рівного з фотомистецтва. А в травні цього року до Дмитра звернулися представники Укрпошти з проханням надати пейзажі Донеччини для створення поштових марок із серії «Краса і велич України». Започаткували її у 2013 році марками із зображенням Криму. З усіх, що запропонував Дмитро, обрали пейзаж із незвичного ракурсу Свято-Успенської Святогірської лаври, фото із заповідника «Кам’яні могили» біля села Назарівка Нікольського району та соняшники на тлі териконів біля Курахівки. А окрема марка — зображення макіївських териконів, які Дмитро знімав ще 10 років тому. І це ще один зі способів подолати обмежене сприйняття регіону виключно як промислового та урбаністичного.
Читайте також: Танкіст Андрій
«Я часто повертаюся в ті самі місця й фотографую знову те, що не раз бачив… Навіщо? Можливо, щоб згадати те, про що думав і відчував, але раптово забув. І побачити знайоме місце таким, яким його ще не бачив!» Такому філософському ставленню до фіксування миттєвостей життя за допомогою фотоапарата привчає Дмитро й своїх учнів. Щоліта кілька років поспіль він викладає мистецтво фотографування в дитячому таборі «ЕкстреМал» у Житомирській області, а нині планує відкрити дитячу фотомайстерню й у Краматорську. «Навчити якихось технічних премудростей — справа нехитра. Головне — показати, як у звичайному, тому, що поруч, бачити справжню красу. І в нас, на Донеччині, дуже багато красивих місць, треба просто бажати їх побачити та любити свою країну».