Сьогодні українська економіка в дуже складному становищі — це факт. Так само фактом є те, що значною мірою воно зумовлене непослідовними або й цілком недоречними діями сучасної української влади. Проте затяжна системна криза та нездатність швидко її подолати на сучасному етапі (навіть попри міжнародну допомогу та наявність різноманітних рецептів реформ) чітко вказує на те, що в таку ситуацію економіка України заганялася десятиліттями, навіть століттями. І це останнє твердження є незаперечним для кожного справжнього та незаангажованого вченого-економіста.
Колоніальна економіка
Отже, витоки нинішнього стану справ у вітчизняній економіці слід шукати глибше, ніж у періоді відродження політичної незалежності України наприкінці XX століття. Вони сягають радянських часів і ще давніших, імперських. Адже будь-яка імперія живиться коштом підкорених країн. Зрештою, ні для кого не секрет, що Російська імперія значною мірою будувалася коштом українських земель та їх населення. Адже саме переважно українці освоювали Сибір, брали участь у будівництві транспортних систем (від сумнозвісних каналів часів початку Російської імперії до нафто- та газопроводів радянської доби) і навіть нової імперської столиці — Петербурга.
Читайте також: Руйнувати чи не руйнувати? Післясмак реформи банківської системи
Така ситуація не виняткова й загалом характеризує економічний розвиток усіх колоній. А відповідно й Україна попередні часи існувала саме як колонія: у складі і СРСР, і Московського царства, і Російської імперії. У зв’язку з цим доречно згадати й про так званий постколоніальний синдром, коли економіки колишніх колоній після здобуття ними політичної незалежності за інерцією й далі працюють у тому режимі й тих межах, які задала їм у колоніальний період метрополія. І подолати цей стан дуже важко, оскільки він визначив і місце відповідної національної економіки у світовій господарській системі. А в Україні ситуація ускладнюється ще й прямим межуванням із колишньою метрополією та її постійними претензіями на відновлення свого імперського статусу та зверхності над Україною. Відповідно Росія є одним із головних деструктивних чинників, що задавав колоніальний характер для економіки України й далі дестабілізує її економіку.
Задля подолання цього деструктивного чинника, яким є наш східний сусід, та вироблення протиотрути від нього, потрібно з’ясувати, як він діяв. Безперечно, йдеться про багато складових. Зокрема, створення умов для розвитку в Україні головно видобувних галузей промисловості та аграрного сектору (щоб краще викачувати з неї ресурси й водночас перешкоджати її розвитку), виведення з країни кваліфікованої робочої сили, тісне прив’язання її до себе через незавершені виробничі цикли, відповідно побудовану транспортну інфраструктуру тощо. Це має стати предметом ґрунтовного наукового дослідження, що вже почасти й проводиться окремими науковцями.
Вага «комерційної» науки
Деструктивний вплив Росії на економіку України у XX столітті виявився також у свідомому винищенні українських вчених-економістів. Це був особливо болючий злам, оскільки від кінця XIX століття успішний розвиток господарського комплексу став неможливим у жодній країні без його забезпечення з боку вітчизняних вчених-теоретиків. Підтвердженням є той факт, що найуспішніші в економічній площині сьогодні саме ті країни, які мають найбільше визначних вчених-економістів. Адже економічна наука нині сприяє розробці найзваженішої рецептури економічного розвитку та його прогностичної оцінки, що й дає змогу мінімізувати наслідки економічних криз та швидко їх долати.
Цей незаперечний факт усвідомила навіть влада Російської імперії, яка дала певну свободу для розвитку економічної науки, що виявилось у перевиданні російською мовою праць багатьох західноєвропейських вчених-економістів включно з послідовниками так званого легального марксизму. Також вона сприяла розвитку економічної освіти, і навчальні заклади економічного (або, як тоді казали, комерційного) профілю були підпорядковані щойно створеному й найліберальнішому з усіх імперських установ Міністерству торгівлі та промисловості, що теж мало сприяти їхньому розвитку. Систему середньої економічної освіти в Україні представляли комерційні училища, а її вищу ланку — комерційні інститути. Перший серед них був заснований у Києві 1906 року (до 1908-го мав назву вищі комерційні курси), а другий у Харкові 1912-го. Саме комерційні інститути (головно київський) стали тією «кузнею кадрів», що за короткий проміжок часу (від моменту їхнього створення і до встановлення радянської влади в Україні) спромоглися підготувати цілу плеяду талановитих та перспективних економістів-теоретиків і практиків.
Це забезпечувалося, по-перше, тим, що до викладання у Київському комерційному інституті (а згодом і в Харківському) були залучені найпрогресивніші вчені-економісти того часу. Лише кілька прикладів: найвизначніший учений-фінансист Російської імперії українського походження Леонід Яснопольський та основоположник вітчизняної соціології і статистики Олександр Русов викладали саме в Київському комерційному інституті й водночас не мали інших місць праці, бо обидва належали до розряду «політично неблагонадійних». Схожою була ситуація і з Євґенієм Слуцкім, який цілком міг претендувати на найвищі відзнаки в галузі економічної науки, і з багатьма іншими теоретиками й практиками в економічній сфері, що становили ядро професорсько-викладацького складу Київського комерційного інституту та забезпечили високий рівень викладання (а отже, і підготовки) в ньому. По-друге, у Київському комерційному інституті була налагоджена практика закордонних стажувань для студентів, під час якої вони покращували свої знання іноземних мов та готували матеріали для написання дипломних робіт, присвячених проблемам і питанням реального господарського життя. А заодно вивчали закордонний досвід у царині економічного життя і теорії.
Талановита генерація
Завдяки всім цим заходам у Київському комерційному інституті в доволі стислі строки було організовано підготовку високопрофесійних теоретиків в економічній сфері, перші випуски яких відбулися 1910 року. За короткий період вони мали б цілком забезпечити потреби української економіки у фахівцях та сприяти її швидкому розвитку, починаючи від мікрорівня і закінчуючи макрорівнем. До того ж відродження у 1917-му процесів українського державотворення відкривало широке поле діяльності для цих осіб саме в контексті розбудови національної економіки України. Вони використали наданий історією шанс: усіма силами віддалися справі розбудови незалежної України. Із-поміж них передусім варто виділити одного з перших прем’єр-міністрів УНР, людину, яка першою проголосила курс на євроінтеграцію України й особі якого вже було присвячено окрему публікацію, — Сергія Остапенка.
Читайте також: Протекціонізм на марші
Дещо пізніше, 1913 року, вищу економічну освіту в стінах Київського комерційного інституту став здобувати Микола Ковалевський, але невдовзі його відрахували у зв’язку із затриманням жандармерією за політичним звинуваченням. Наступний революційний період цілковито затяг його у вир політичної боротьби: Микола Ковалевський був міністром продовольства, міністром земельних справ і харчування в Раді міністрів УНР. Але з приходом радянської влади він емігрував за кордон і вже не повернувся до економічної діяльності, хоч і був найактивнішим борцем за справу незалежності України серед українських емігрантів міжвоєнного періоду та першого повоєнного десятиліття. Зазначу, що жодного фото Миколи Ковалевського в архіві інституту не збереглося, що можна пояснити їхнім вилученням для ідентифікації його особи.
Із 1910-го по 1915-й у Київському комерційному інституті вищу економічну освіту здобував один з активних учасників Української партії соціалістів-революціонерів, а з 1917 року член Центральної Ради Саватій Березняк. Він походив із бідної селянської родини з Житомирщини, тому перед вступом до інституту закінчив учительську семінарію і з 1904-го по 1910-й учителював у Грузії. Навчаючись у Київському комерційному інституті, він зблизився з визначним діячем українського руху Олександром Русовим, під керівництвом якого виконав унікальну роботу, присвячену дослідженню українського студентства в Києві. Усе це свідчило про яскраво виражену проукраїнську позицію, яка виявилась і під час його роботи в Центральній Раді, де він одним із небагатьох обстоював необхідність створення потужних і сучасних збройних сил задля збереження здобутої Україною незалежності. На початку 1921 року він був закатований більшовиками й таким чином став одним із перших серед молодого покоління українських економістів, кого знищив комуністичний режим.
З 1907-го по 1913-й у Київському комерційному інституті навчався і Володимир Свідзінський, який прослухав повний курс наук на економічному відділенні (спочатку як заочник, або, як тоді казали, вільнослухач). Утім, надалі його творчий шлях був пов’язаний із літературною діяльністю, але хтозна, як склалася б його доля, якби не встановлення радянської влади, яка зрештою знищила і його.
Потрібно зазначити, що згадані вище особи належали до Української студентської громади — досить численної організації, яка об’єднала національно свідомих представників українського студентства Київського комерційного інституту. Серед виявлених особових справ членів цієї організації можна виділити справу сина Михайла Драгоманова — Світозара Драгоманова, який входив до складу правління Української студентської громади й навчався у Київському комерційному інституті в 1909–1914 роках. Світозар Драгоманов навчався доволі успішно, а також за час навчання в інституті встиг здійснити два закордонні відрядження до Швейцарії. При цьому останнє було пов’язане з участю в Першому міжнародному з’їзді представників міст у Генті, що свідчило про нього як про перспективного дослідника для української економічної науки. Це також підтвердив і високий рівень виконання ним дипломної роботи (на тему «Муніципальні підприємства в Швейцарії»), написаної під керівництвом Олександра Русова. В останньому випадку можна вести мову про підтримку цим визначним діячем українського національного руху і водночас викладачем Київського комерційного інституту проукраїнськи налаштованих студентів вишу.
Читайте також: Кінець «епохи бідності»?
Інший член Української студентської громади Київського комерційного інституту Валеріан Горбачевський навчався в цьому виші у 1907–1914-му. Такий значний часовий інтервал (повний курс навчання становив чотири роки) пояснюється впливом матеріальної скрути, що змушувала переривати навчальний процес. Таким чином навчалося багато студентів Київського комерційного інституту, що додатково засвідчує особливий демократизм його студентського контингенту. Валеріан Горбачевський ще в студентські роки почав підпрацьовувати за фахом, зокрема брав участь в організації подвірного економічного перепису на Волині, працював оцінником при страхуванні майна на Київщині тощо. Тож і він за нормальних умов та політичної незалежності України міг би зробити чимало для розбудови її економіки.
Аж у 42 роки вступив на навчання до Київського комерційного інституту Василь Головня, який здобував там освіту з 1907-го по 1911-й. Він походив із давнього українського шляхетського роду з Полтавщини. До вступу в інститут пройшов військову службу. Потім працював у Полтавському земстві, де був ініціатором багатьох починань в економічній сфері та у вивченні господарства краю, а також опублікував низку статей із цієї тематики та редагував газету «Полтавщина». Тобто це був сформований учений-економіст, якому бракувало лише відповідної вищої освіти тому, що в Україні не було вишу економічного профілю. Тож цілком закономірно, що з постанням Київського комерційного інституту Василь Головня практично одразу ж вступив туди на навчання попри свій уже доволі поважний вік. Він успішно навчався і достроково закінчив інститут. Утім, процес видачі йому диплома розтягся в часі через численні бюрократичні перешкоди з боку імперської влади, що можна вважати своєрідною помстою за його яскраво виражену проукраїнську позицію. Зазначу, що він стояв біля створення Української студентської громади в інституті та входив до її керівництва. Можна лише здогадуватись, яку величезну користь справі розбудови економіки України приніс би цей діяч, якби не її загарбання більшовицькими зграями з Росії.
Розпорядження міністра торгівлі та промисловості про відрахування Миколи Ковалевського з Київського комерційного інституту за участь в антиурядовій сходці. Березень 1914 року
Також у переддень Української революції 1917–1921 років вищу економічну освіту в Київському комерційному інституті здобула ще ціла низка активних учасників українського національно-визвольного руху. Серед них можна згадати практично невідомих сьогодні Петра Лакізу (походив із козаків із Полтавщини, у 1915-му перевівся з історико-філологічного факультету Університету Святого Володимира); Іпатія Демченка (також виходець із полтавських козаків, навчався в інституті у 1907–1914-му й на момент вступу до інституту досяг 33 років, що теж засвідчувало свідомий вибір ним майбутнього фаху); Миколу Віннікова (показовий тим, що походив із Кубані, в інституті навчався з 1907-го по 1914-й); Володимира Бачинського (виходець із родини православного священика з Поділля, вступив до інституту 1914-го); Харитона Ковтуна (виходець із селян із Київщини, навчався в інституті в 1910–1914 роках) та багатьох інших.
З 1913-го по 1917-й навчався в Київському комерційному інституті й Павло Тичина. А в роки Української революції цей перелік поповнили такі постаті, як Олександр Довженко (був студентом інституту з 1917-го по 1920-й), Володимир Стороженко та Юрій Смолич. Щодо останнього потрібно зазначити, що в його особовій справі з архіву інституту вміщено заяву про вступ (датовану серпнем 1918 року) та супровідні документи, на чому справа уривається. А отже, процес навчання він, вочевидь, так і не розпочав — риса, що характеризувала багатьох абітурієнтів тієї бурхливої доби. І зумовлювалося це не лише складністю здобуття освіти в умовах постійної боротьби за владу в Україні, а й тим, що більшовики свідомо нищили вищу школу, особливо економічну освіту, яку вважали непотрібною у зв’язку зі швидкою побудовою комунізму, за якого (на думку Маркса) всі працюватимуть у силу внутрішньої потреби.
Проте річ була не тільки в цьому. Знищуючи економічну освіту й науку в Україні, комуністи в такий спосіб додатково закабаляли її та підпорядковували своїй владі, перетворюючи на безвольну та безпорадну колонію. Оскільки за відсутності відповідних фахівців нікому було прямо вказати на колоніальний характер економічної політики Росії щодо України. Недарма такий шалений спалах переслідувань зазнав Михайло Волобуєв (який наважився обґрунтувати доцільність самостійності України саме з економічної площини) та всі вчені-економісти, що вважали так само.
Радянська «зачистка»
Нищити ж зазначених вище осіб (за поодинокими винятками) комуністам було особливо легко, бо робилося це під маркою нищення «класового ворога». До того ж більшість молодих кадрів економістів були особами, які ще не встигли «зробити собі ім’я» саме через свій молодий вік, що не дав їм змоги розкрити весь свій творчій потенціал. Відповідно можна було їх знищувати без побоювань якихось виступів на їхній захист із боку закордонних колег. Останнє було можливим лише щодо знаних науковців, тож їх просто змусили мовчати в обмін на збереження життя.
Читайте також: Отруйний рецепт Коломойського
Після цього сама система економічної освіти та науки в Україні була поставлена під особливо пильний диктат радянських партійних бонз і функціонувала (саме функціонувала, а не розвивалася) в жорстко заданих рамках. Ці дії внаслідок того, що вони унеможливлювали свободу творчості, без якої неможливий розвиток будь-якої науки, остаточно поховали економічну науку радянської доби. Недарма один із ректорів колишнього Київського комерційного інституту вже за радянських часів прямо зауважив, що «ми приймаємо дубів, а випускаємо липу» — це найяскравіша та найвлучніша характеристика всієї радянської економічної освіти, відірваної від здобутків світової економічної думки й навіть від реалій економічного життя, що зрештою й призвело до краху радянської економічної моделі. Адже вона не лише була мертвонародженим покручем нормального економічного розвитку, а й творили її такі самі бездарні особи, які не мали нічого спільного зі справжньою економічною наукою.
Залишається тільки сподіватися, що сучасне керівництво відповідних вишів та й українська влада найвищого рівня докладуть зусиль для виправлення ситуації, що вже почасти й робиться. Але ж досить повільно відбувається ротація кадрів, а старі (радянського гарту) викладачі не спроможні дати якісні й життєздатні знання в економічній сфері. Тож тут ще багато треба працювати, і що активніше проводитимуться необхідні заходи, то швидше змінюватиметься ситуація в економічній сфері.
Загалом нам конче потрібні радикальні економічні реформи, шокова терапія, бо надто багато часу згаяно й надто дорогу ціну доводиться платити Україні за це сьогодні. А заодно треба провести справжню люстрацію, бо ж неможливо сподіватися на добрі результати для розвитку незалежної України від людей, які все своє свідоме життя вели боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Саме це послідовно здійснювали інші європейські держави, що після Другої світової війни опинилися під контролем СРСР. І завдяки таким реформам, як люстрація та шокова терапія (у комплексі з низкою інших реформ), вони змогли швидко побудувати ринкову економіку та почали розвиватися в ногу з рештою цивілізованого світу.