Військова служба в будь-якій країні є важкою роботою. Ризикованою, часто невдячною й точно не найвигіднішою з погляду грошей. Служба не відчиняє дверей і не стелить червоної доріжки. Чому тоді люди обирають військову кар’єру? Для когось це певна романтика й пригоди, для інших головну роль грають соціальні пільги й гарантії. Наприклад, на службу в армію США нерідко йдуть, щоб за спрощеною процедурою отримати громадянство. Але переважно йдеться про хоч маленьку, але частку патріотизму: людина йде до війська, щоб захищати свою країну.
Утім, інколи трапляються ситуації, коли захисники стають беззахисними перед своєю власною державою. Йдеться про випадки, коли військових починають переслідувати за злочини, скоєні в зоні бойових дій. Будь-яка війна за своєю природою — це жорстокість і агресія, однак навіть у такого зла є офіційні правила. Нерідко межа між дозволеним і злочином є надто тонкою, вчорашній національний герой завтра може вмить перетворитися на злочинця. Проблема лише в тому, що більшість правил ведення конфліктів були сформульовані в часи «джентльменських війн». Однак ці часи давно минули. Війни стають гібридними, на зміну офіційним арміям приходять терористи, «повстанці», «відпускники» та «вчорашні шахтарі-трактористи» без розпізнавальних знаків та моральних устоїв. Ці формування можуть прикриватися мирним населенням, знищувати медичні автомобілі, просити перемир’я, щоб одразу його порушити, а за потреби скидати камуфляж і ставати «постраждалим мирним населенням». Натомість регулярні війська повинні дотримуватися законодавства. Утім, в умовах гібридних конфліктів це стає вразливістю, яку охоче намагається використовувати ворог.
Судова специфіка
Станом на квітень 2019 року, за даними Віктора Муженка (на той час іще начальника Генштабу ЗСУ), які він оприлюднив в одному з інтерв’ю, в Україні було відкрито кримінальні провадження стосовно восьми тисяч військовослужбовців. А ще близько тисячі вояків перебували у в'язницях. Очевидно, що цифра не показує повної картини, бо, найімовірніше, не враховує справ щодо добровольців чи представників інших силових структур. Утім, і вона разюча. Як зазначив генерал, іноді солдатів звинувачують навіть у тому, що вони застосували насильство стосовно своїх ворогів. Людина приїздить з окупованої території в Сєвєродонецьк, пише заяву, і щодо захисника України порушується кримінальна справа, бо такий закон. Абсурдно? Так. Але ще абсурдніше, коли ці провадження потім розглядаються у звичайних цивільних судах. На шостому році війни в Україні все відбувається саме так. Й історії з відкриттям справ на основі заяв сепаратистів з приводу пошкодження майна та рішення судів на відшкодування його — це лише квіточки.
Читайте також: Воєнні злочини: адекватна відплата
Скажімо, бійців 51-ї ОМБр, які перетнули державний кордон у районі Червонопартизанська, щоб уникнути масованого удару «Градами» з російської території, звинуватили в дезертирстві й відкрили відповідні кримінальні провадження. Але про яке дезертирство мова? Люди рятували свої життя. Навіть перейшовши державний кордон та опинившись в іншій державі, вояки не мали жодного наміру ухилятися від військової служби, про що каже кваліфікація за статтею 408 ККУ, яка передбачає кримінальну відповідальність за дезертирство. Лише під тиском громадськості ці справи були закриті за відсутності складу злочину, зокрема й ті, що перебували в судах.
Ще приклад. Дружина командира екіпажу Іл-76, збитого над Луганським аеропортом, вимагала від суду встановити, що загибель її чоловіка була пов’язана з веденням Росією агресивної війни. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви, і тільки апеляційний виправив його рішення й усе ж таки пов’язав загибель чоловіка зі збройною агресією РФ.
До 2010 року військові суди (ВС) в Україні існували. Але президент Віктор Янукович вирішив скасувати їх за непотрібністю. З початком збройної агресії у 2014-му діяльність військової прокуратури була відновлена, однак суди — ні. Обіцянки Петра Порошенка створити ВС так і залишились обіцянками. Чи займеться цим питанням новий президент — важко передбачити. Але нібито, за твердженням лобістів створення ВС, справа може зрушити з мертвої точки. Принаймні, це питання вже обговорюється.
Сьогодні в країні відбувається судова реформа і катастрофічно не вистарчає кадрів у судах першої інстанції. В цьому контексті помітна разюча тенденція затягування строків розгляду справ, які стосуються воєнних злочинів та злочинів, скоєних військовослужбовцями. Скажімо, стосовно розвідників Західного ОК справа в Сєвєродонецьку розглядається вже два роки. У процесі відкрився кричущий прецедент: суддя, яка судила українських вояків, приїжджала на роботу в Сєвєродонецьк з окупованої території, де постійно проживала. І це не поодинокий випадок. Нерідко судді прифронтових територій мешкають в ОРДіЛО, мають там родичів чи майно. Тож говорити, що вони виноситимуть об’єктивні й справедливі рішення стосовно військових, не доводиться. А якщо зважити на те, що чимало справ, пов’язаних саме з воєнними злочинами, містять державну таємницю, то й коментарі зайві.
Демотиваційний чинник
З початком збройної агресії слідчий комітет РФ штампує справи стосовно наших військових. Там створено ціле управління, яке тільки цим займається. Робиться все це з єдиною метою — на перспективу. Бо влада змінюється, а заведені справи залишаються. У Кремлі розраховують на те, що згодом зможуть використати їх на свою користь. Наприклад, коли в Україні прийдуть до влади колаборанти, то можна буде позбутися всіх непевних ворожих елементів на території нової/старої колонії. Власне, історія з вимогою Кремля, що він звільнить українських моряків, але тільки за умови (на якій «проколовся» президент Володимир Зеленський), що їх в Україні судитимуть за російськими звинуваченнями й законами, дещо проливає світло на цю схему. Тому одним із важливих завдань наших військових судів мала б стати юридична протидія провадженням, відкритим в РФ, тобто знищення всіх можливих прецедентів на майбутнє.
Читайте також: ООН про Україну: загроза справам Майдану і мовний закон
Ідея відновлення ВС передбачає створення триланкової системи: гарнізонні суди, апеляційний суд і військова палата касаційного кримінального суду в складі Верховного суду України. Щоб ця система ефективно функціонувала, на країну достатньо 100-120 суддів. Вносити зміни в Конституцію не треба, досить ст. 18 закону про судоустрій, а статус суддів доповнити одним абзацом, передбачивши діяльність ВС. До підсудності ВС мають бути віднесені всі злочини, передбачені розділом 19 ККУ (так звані воєнні злочини), всі злочини, вчинені військовослужбовцями (в тому числі і в групі з цивільними), військові адміністративні правопорушення і справи, пов’язані з прийняттям на військову службу, проходженням та звільненням із неї.
Чому ВС конче потрібні, доводять не лише численні приклади абсурдних кримінальних проваджень, а й звичайна логіка. Будь-яка справа може бути розглянута з дотриманням принципу верховенства права лише тоді, коли її вестиме фаховий суддя, який знає специфіку військової служби, порядок ухвалення рішень командирами, особливо в бойовій обстановці. Тобто суддя, який має відповідні знання в цій сфері. Яким чином цивільний служитель Феміди може оцінити ті чи інші дії командира в бою, не маючи елементарної військової освіти?
Як приклад, дві нашумілі справи. Прикордонник Сергій Колмогоров за вказівкою командира здійснив кілька пострілів у бік машини, яка проривалася через блокпост. Нібито його кулі зачепили пасажирку цієї автівки. Бійцеві інкримінували ст. 115 (навмисне вбивство) і ст. 364 ч. 3 (перевищення службовою особою правоохоронного органу своїх повноважень) та засудили до 13 років позбавлення волі. При тому, що він був військовослужбовцем та виконував бойові завдання в зоні АТО. І при тому, що в главі 19 ККУ є відповідні статті, згідно з якими такі дії не підлягають кваліфікації як воєнні злочини.
Ну і, мабуть, найвідоміша історія — справа генерала Віктора Назарова. У тому, що йому інкримінує прокуратура (ст. 425 ч. 3 ККУ, недбале ставлення військової службової особи до служби, що спричинило тяжкі наслідки,) фактично відсутній склад злочину. Адже потрібно спочатку засудити винних осіб, які безпосередньо збили борт Іл-76 із десантниками. Вони встановлені. Але поки що справа лише гуляє по судах і слухання навіть не розпочиналися. Після того дослідити, хто був відповідальний за безпечний переліт цього борта, адже генерал Назаров тільки спланував перекидання військ з аеродрому Миколаєва на аеродром Луганська. Саме в такий спосіб війська й техніка незадовго до того близько 10 разів перекидалися на Луганське летовище. В ієрархії чимало військових начальників, які так чи так відповідали за безпечний переліт (насамперед — авіаційні начальники) і які теж повинні виконувати свої обов’язки.
Однак такі казуси трапляються не лише в українському війську. Схожі проблеми має й найпотужніша армія світу — американська. З одного боку, в США Феміда «в погонах» цілком нормально ставиться до побутових чи кримінальних злочинів. Такі випадки розслідуються належним чином, армія намагається не ховатися від правосуддя. За вироками суду звільняють і вищих командирів. В окремих ситуаціях навіть ідеться про співпрацю з іншими країнами, як-от нещодавнє розслідування проти морського піхотинця Рубена Мвеї, якого швейцарський суд визнав винним у вбивстві медсестри та покарав 16-річним ув’язненням. Водночас вище командування та політики США не квапляться розслідувати провальну операцію в Ємені, що проходила в січні 2017-го. Тоді через погане планування рейду загинув один із найдосвідченіших бійців 6-ї команди SEAL Раян Оуенс, убито й поранено цивільних, утрачено бойовий гелікоптер.
Читайте також: Відшкодування за війну
Утім, є й інший бік правосуддя. Наприклад, наразі триває судовий розгляд справи спецпризначенця майора Метью Ґолстейна, якого обвинувачують в тому, що під час свого відрядження до Афганістану 2010 року він убив неозброєну людину. За словами самого бійця, який не визнає себе винним, убивство було продиктовано вимогами безпеки під час бойових дій, а жертва виготовляла вибуховий пристрій. Ще більший резонанс у Штатах викликала справа іншого спецпризначенця, морського котика Едварда Ґаллагера. За судовим процесом особисто стежить президент Дональд Трамп. Заслуженого бійця, який має кілька військових нагород, обвинувачують у скоєнні воєнних злочинів, а саме в тому, що він зарізав захопленого в полон терориста «ІДІЛ», а також у вбивстві 2017 року мирного населення в Іраку. Своєю чергою, Ґаллагер зауважив, що полонений загинув через поранення, отримані внаслідок авіаудару, а сам він став жертвою наклепу молодших товаришів по службі, які прагнуть його позбутися. Командира Ґаллагера, лейтенанта Джейкоба Портьє, окремо обвинувачують у тому, що він бачив, як члени групи фотографувалися поруч із мертвим бойовиком, однак не доповів про це командуванню. Ця справа вельми розколола військову та ветеранську спільноту Америки. Одні переконані, що бійці SEAL надто загралися, вважають себе на полі бою безкарними богами, яким дозволено все, і цьому треба покласти край. Інші — що це надумане обвинувачення, яке кидає тінь на всіх спецпризначенців США і ставить життя терориста вище військового. Схожі проблеми описав у своїй книзі «Американський снайпер» вже покійний боєць SEAL Кріс Кайл. У цих мемуарах він звертав увагу на те, що з кожним відрядженням до Іраку штабне керівництво змінювало правила ведення бойових дій. Це надзвичайно ускладнювало виконання завдань, а після повернення з місій кожен боєць мав тривалі суперечки з представниками військової поліції та прокуратури, намагаючись довести правоту своїх дій. Бойовики, проти яких воювали американці, доволі швидко дізнавалися про встановлені обмеження й користалися цим. За словами Кайла, такі дії керівництва не лише підвищували ризики для бійців, а й надзвичайно негативно впливали на бойовий дух та моральний рівень підрозділу.
Чому такі судові процеси мають негативний вплив на армію, чи то в Україні, чи то в США, чи в будь-якій іншій країні? Військова дисципліна базується на безумовному виконанні наказів (коли не йдеться про явно злочинні). Причому в умовах бойових дій ці завдання нерідко пов’язані з ризиком для життя. Переслідуючи військових за виконані накази, держава підкладає міну під виконання майбутніх. Бо хто ж завтра піде під кулі, якщо післязавтра виявиться, що ці кулі летіли від «мирного населення», яке не можна було чіпати? Хто стане ризикувати життям, якщо решту його доведеться провести за ґратами? Хто з командирів віддасть наказ, усвідомлюючи, що його виконання неминуче призведе до втрат, за які його ж буде покарано? Це надзвичайно демотивує офіцерів, які боятимуться брати на себе відповідальність, а також рядових бійців, що намагатимуться уникнути виконання завдань. Звичайно, коли йдеться про кричущі випадки порушення закону, жодного прикриття формою не може й бути. Однак і виконувати гібридний план агресора й терористів, знищуючи мотивацію власних військових, теж стратегічна помилка.